Відпочинок на Ортені. - Конотопець Наталя - Страница 4

• Предыдущая
• 4/15
• Следующая

Щирість, з якою ортенці зустріли Арсена, готовність допомогти в усьому, змусили його визнати, що був упередженим до мешканців Ортени. Вони були вельми засмучені загибеллю Ореста: такого на їхній планеті ще не траплялося з жодним землянином. І їм у сто крат прикріше, що це був найближчий друг земного героя космосу Арсена, відгомін про якого долетів і на Ортену. Вони розуміли і поділяли його горе.

Арсенові навіть здалося, що ортенці оцим тонким виявом почуттів значно ближчі йому, ніж раціоналістичне покоління сьогоднішніх землян. І вже їхній мишачий писок не здавався йому таким неприємним, як кілька днів тому. Поряд з ортенцями його огортали приємний спокій і затишок, відчуття взаємної доброзичливості, якесь чисто фізичне бажання перебувати з ними. Арсен вже схилявся до думки, що єдиною причиною Орестової смерті було невблаганне, вороже людині чудовисько - ортенський океан. От тільки чому досвідчений космонавт Орест, який добре знав, що таке небезпека, втратив пильність тут, на доброзичливій Ортені? І вже не намагання віднайти в причині Орестової загибелі злочин, а бажання крок за кроком відтворити перебування Ореста на Ортені, силою уяви змусити товариша повернутися до життя, щоб пройти цей шлях пліч-о-пліч, як то було раніше, вело його Орестовими слідами, змушувало хапатися за все: спогади ортенців, що були поряд, місця, речі. Здавалося, ортенці й тут розуміли його. Вони самі запропонували Арсенові поселитися в Орестовій кімнаті, пообіцяли доставити його особисті речі, які після трагічної смерті експонувалися в земному музеї, а потім влаштувати поїздку на місце загибелі Ореста. Арсена притягує те трагічне місце, але спочатку має отут, без сторонніх цікавих очей, торкнутися руками тих Орестових речей, що йому обіцяють ортенці. Може, між ними вдасться знайти якісь нотатки, бо записувати бачене було давньою звичкою Ореста.

Затенькав, заспівав у вухах мелодійний дзвоник: в такий спосіб ортенці викликали потрібного їм землянина в передпокій, де були створені зручні умови для спілкування землян і ортенців. Та в передпокої ортенців не було. Арсен підійшов до шлюзу. Замість ортенця, який мав прибути з Орестовими речами, за прозорою стіною була дивна істота, зовсім не схожа на ортенця: мала біле видовжене тіло, деінде покраплене синюватими плямами, вкрите маленькими, схожими на пухирці виразками. Довге волосся сплелося в клубок і ворушилося навколо голови, як водорості. Під передніми кінцівками зяяли двома півмісяцями отвори, прикриті нерівними лахминами шкіри, - зябра. На кінцівках ворушилися довгі пальці-мацаки. Та найнеприємнішим було обличчя - синьо-чорне, мертвотне, воно нагадувало посмертну маску істоти, яка сконала в жахливих муках. Застигле, перекошене, зсудомлене болем, а під набряклими повіками тьмяно зблискували осклілі, без жодного виразу очі. Арсен відсахнувся. І лише коли побачив у її кінцівках невеличку металеву скриньку, зрозумів, що потвора виконує його прохання. Чудовисько акуратно поставило скриньку в шлюзі, поманіпулювало з перемичками і повернулося, щоб пливти геть, та нараз погляд зупинило на Арсенові. Очевидно, істота зацікавилась землянином, бо впритул наблизилась до прозорої стінки і стала пильно розглядати його. Це тривало зовсім недовго, бо він так і не встиг зрозуміти, що змінилося в осклілому погляді, але щось ворухнулося в страшних очах, зайнялося в них подивом чи погрозою. Коли він і собі втупив у неї очі, істота відсахнулася, незграбно повернулась на бік і, спроквола підгрібаючи воду кінцівками, поволі попливла з шлюзу. Та все ж Арсен устиг побачити, як на грудях над лівим зябром зблиснула металічно кругла маленька платівка. Так швидко зафіксував її поглядом, бо впізнав: точнісінько така ж платівка була в його кімнаті. Помітив її ще в перший день перебування на Ортені. Він ще не вірив, що жодних слідів Орестових не лишилося в кімнаті, а тому в пошуках їх нишпорив по всіх закутках і шпарках. Тоді під вікном, з якого відкривався краєвид Ортени, у маленькій заглибині, він помітив таку ж платівку. На вигляд металічну, а на дотик теплу й живу. Вона пульсувала, ніби там, під нею, безперервно подував вітер і передавав їй свій рух і тепло. Тоді він подивувався: що це таке? А потім вирішив, що якийсь пристрій, пов’язаний з регуляцією газообміну у приміщенні. І ось тобі маєш - така сама платівка на грудях цієї чудернацької істоти, про існування яких на Ортені ніхто із землян ні разу не розповідав. А може, й не дивно? Що він взагалі знає про Ортену? Майже нічого. І все ж навіщо “вентилятор” на грудях живої істоти? Тим часом вода зійшла, відкрився шлюз, прямо перед Арсеном лежала скринька з Орестовими речами. У таких металічних ящичках зберігали земні речі в ортенських умовах. У кімнаті йому ніхто не заважав обережно і любовно торкатися кожного предмета, що був у скриньці. Він викладав вміст на столі, забувши і про потвору, і про загадкові металеві бляшки, але з кожною миттю його розчарування росло: ніяких нотаток у скриньці не було. Натомість тільки малюнки. Правда, це теж неабищо. Під настрій Орест любив малювати. І під настрій з-під Орестового пензля виходили дивовижні речі. Вони могли сказати чимало і про автора, і про те, що він малював. І коли вже не було записів, то хоча б знайти між ескізів і замальовок справжній, довершений і за формою, і за змістом малюнок. Ось змальовані олівцем ортенці в різних позах, пейзаж ортенського міста, яке нагадує величезні бджолині соти, його, Арсенів, профіль. А це щось космічне. Ось невеличка земна річечка. Один за одним лягали в стосик цупкі аркуші паперу. Детальніше роздивиться їх пізніше, коли переконається, що немає того, головного.

Нарешті щось зупинило Арсенів погляд, хоч малюнок, здавалося, такий же, як і всі інші. Та ж манера виконання,ті ж фарби.

- Такий, та не такий, - промимрив Арсен.

Точний, скупий мазок, сплав досконалого відображення натури і вияву душі художника. Саме те, що можна без найменших натяжок назвати мистецтвом. Але де та натура, що надихнула Ореста? На передньому плані росли величезні дерева з лапатим листям і білими’ чудовими квітами. Вони чимось нагадували земні магнолії, але тільки нагадували. Це були неземні дерева. За гайком височіли дивні скелі, схожі на ножі, покладені на землю тупим боком, а гострим ребром звернуті до неба. Ті ножі правильними рядами, уступами лежали один за одним, немов очікували свою жертву. Гори мали фіолетовий відтінок, на верхівках-лезах він золотився, а біля підніжжя залягла густа чорнота, підкреслюючи глибокі прірви між стінами-боками. Гай ріс на березі моря, яке маслянистою темною водою лизало сріблястий пісок. А трохи обіч, майже під самими скелями, мріло місто. Своєю архітектурою воно було схоже на обриси гір, тільки “ножі” у місті були будинками, а замість прірв між ними пролягали вулиці. Арсен швидко перевернув малюнок: може, на зворотному боці є напис, який щось пояснить? Але там нічого не було. Арсен виклав ще кілька малюнків і на самому дні скриньки побачив довгастий камінь. Підніс його ближче до світла і зрозумів, що то не просто камінь, а шматок скам’янілого стовбура рослини. Товста, міцна кора, добре розвинута деревина... Звідки цей уламок взявся в Ореста тут, на Ортені? Адже в океані не може рости нічого подібного, його рослинність - високоорганізовані водорості на взірець земних саргасів. Вони не диференціюються на стовбур, листя й корені, бо то привілей тільки наземних рослин. Може, Орест привіз цей шматок деревини з Землі, але тоді він мав для нього дуже багато важити. І навряд, щоб він, Арсен, не знав би про це. Ні, тут щось не те. Цей скам’янілий шматок дерева треба, очевидно, пов’язувати з перебуванням Ореста на Ортені. Де ж на цій планеті можна підібрати щось схоже?

Арсен старанно склав речі до скриньки і м’яко прикрив її герметичну кришку. Поверне одержане до музею, хай і далі Орестові малюнки дивують ортенців невластивим для господарів планети видом мистецтва.

- Прошу прийняти зовнішній запит, - увімкнув зв’язок з автоматичною обслугою готелю. - Земний музей, 12794.

- Я слухаю вас, - майже одразу почулися перекладені земною мовою слова ортенця, з яким він домовився про Орестову скриньку.

• Предыдущая
• 4/15
• Следующая