Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 48

• Предыдущая
• 48/132
• Следующая

Я плутано, як пам'ятав, описав йому своє видіння, і Вільям засміявся: «Наполовину ти розвинув те, що побачив у книжці, а на другу половину дав вираз своїм бажанням і страхам. Саме так діє це зілля. Завтра треба поговорити з Северином, гадаю, він знає про це більше, ніж хоче зізнатись. Це зілля, всього лиш зілля, і нема жодної потреби в цих чорнокнижницьких приготуваннях, про які говорив скляр. Зілля, дзеркала… Сей закуток забороненої мудрості захищають багато мудрованих винаходів. Науку тут використовують для того, щоб ховати, а не щоб відкривати. Мені це не подобається. Святою справою охорони бібліотеки заправляє збочений ум. Але ніч видалась важка, пора йти звідси. Ти перехвилювався і потребуєш води та свіжого повітря. Марно намагатися відчинити ці вікна — вони надто високо і, мабуть, їх не відчиняли вже десятиліттями. Як можна було подумати, що Адельм викинувся звідси?»

Треба йти звідси, сказав Вільям. Немов це так легко. Ми знали, що ввійти в бібліотеку можна лише з одної башти, східної. Але де ми були в той момент? Ми геть втратили орієнтацію. Я все ще ледве тримався на ногах і потерпав од нудоти, а Вільяма турбував мій стан і дратувало те, що знань його виявилося обмаль. І так ми блукали, перестрашені, що нам ніколи не вийти звідти, і це підказало нам, тобто йому, ідею на наступний день. Нам треба повернутися в бібліотеку, якщо ми взагалі з неї вийдемо, з обвугленим шматком дерева чи чимось іншим, що може залишати знаки на мурах.

«Щоб знайти вихід з лабіринту, є лиш один спосіб, — процитував Вільям. — У кожному новому, тобто ще не відвіданому вузлі, вхід слід позначити трьома знаками. Якщо попередньо проставлені знаки на якомусь напрямі вузла покажуть, що цей вузол вже було відвідано, тоді на вході слід поставити один знак. Коли всі проходи вже будуть позначені, тоді треба вернутися назад і повторити шлях. Але якщо один або два проходи вузла ще не мають знаків, тоді на будь-якому слід поставити два знаки. Входячи у прохід з лише одним знаком, ми ставимо на ньому ще два, і тоді прохід матиме три знаки. Коли ми, ніколи не звертаючи у прохід з трьома знаками, дійдемо до вузла, де всі інші проходи матимуть вже знаки, лабіринт пройдено повністю».

«Звідки ви це знаєте? Ви тямите щось у лабіринтах?»

«Ні, я цитую з однієї давньої книги, яку колись читав».

«І за цим правилом з нього можна вибратися?» «Наскільки я знаю, це майже ніколи не вдається. Але ми все ж спробуємо. Зрештою, у наступні дні, коли я знов матиму лінзи, я зможу уважніше роздивитися книги. Може, там, де картуші збивають нас з пуття, книги підкажуть якесь правило».

«Ви матимете лінзи? Як ви собі їх повернете?»

«Я сказав, що матиму лінзи. Зроблю собі інші. Гадаю, що скляр жде не діждеться подібної нагоди, щоб спробувати чогось новенького. Якщо він має відповідні знаряддя, щоб відшліфувати шматки скла. А щодо шматків скла, то у своїй робітні він має їх подостатком».

Поки ми блукали, шукаючи вихід, посеред однієї кімнати я раптом відчув, як моє обличчя немов погладила якась невидима рука, і якийсь стогін, який не міг належати ні людині, ні тварині, відізвався у цім приміщенні і в сусідньому також, немов із зали в залу блукав якийсь привид. Я б уже мав звикнути до несподіванок, які таїла в собі бібліотека, але мене знов охопив жах, і я відскочив назад. Вільям теж, мабуть, відчув щось подібне, бо торкнувся своєї щоки, підніс вище свічку і озирнувся навколо.

Він підняв руку, тоді став розглядати полум'я, яке тепер палало яскравіше, а тоді послинив собі пальця і виставив перед себе.

«Зрозуміло», — мовив він тоді, і показав мені два отвори на висоті людського зросту, що видніли на двох протилежних стінах. То були дві вузькі щілини, і якщо піднести до них руку, відчувалося, що ззовні проникає холодне повітря. А коли наблизити до них вухо, чувся якийсь шелест, немов надворі зараз дме вітер.

«Бібліотека мусить мати якусь систему вентиляції, - мовив Вільям, — інакше тут нічим було б дихати, особливо влітку. Крім того, ці щілини забезпечують і належний рівень вологості, щоб пергамени не пересихали. Та кмітливість засновників бібліотеки на цім не зупинилась. Розмістивши щілини під певним кутом, вони подбали й про те, щоб у вітряні ночі струмені повітря, проникаючи крізь ці отвори, зустрічалися з іншими струменями і, всмоктуючись в анфіладу кімнат, породжували звуки, які ми тільки-но чули. І ці звуки, разом із дзеркалами і зіллям, ще більше страхають тих необачних, яким трапиться сюди проникнути, як оце ми, не знаючи добре цього місця. Ми теж на мить подумали, що це привиди дихають нам в лице. І лише зараз ми зрозуміли, в чому річ, бо лише зараз піднявся вітер. Цю таємницю теж розгадано. Але попри це все, ми й досі не відаємо, як звідси вийти!»

Так бесідуючи, ми, геть збиті зі шляху, блукали без пуття, не читаючи вже картушів, які всі здавалися однакові. Ми набрели ще на одну семикутну залу, обійшли сусідні кімнати, але виходу не знайшли. Вернувшись по своїх слідах назад, ми тинялися ще з годину, геть утративши надію дізнатись, де ми. Вільям вже вирішив був здатися — нам не залишалось нічого іншого, як вкластися спати у якійсь залі і сподіватись, що наступного дня Малахія знайде нас. Нарікаючи на жалюгідний кінець нашого захопливого починання, ми неждано опинились у залі, де починалися сходи. Ми палко подякували небесам і вельми радо спустилися вниз.

Опинившись у кухні, ми кинулися до плити, звернули у коридор, що вів до оссарію, і присягаюсь, що мертвотний оскал цих голих голів здався мені тепер усмішкою дорогих мені людей. Ми дійшли до церкви, вийшли через північний вхід і, щасливі, вмостилися врешті на кам'яних нагробках. Чудове нічне повітря здалось мені божественним трунком. Навколо нас сяяли зірки, і мої видіння в бібліотеці здалися мені вже чимось цілком далеким.

«Який світ чудовий і які паскудні лабіринти!» — мовив я з полегшею.

«Яким чудовим був би світ, якби існувало правило, як орієнтуватися в лабіринтах», — відповів мій учитель.

«Цікаво, яка година?» — спитав я.

«Я втратив відчуття часу. Але нам краще повернутись до своїх келій до того, як задзвонять на полуношницю».

Ми пішли вздовж лівого боку церкви, пройшли перед порталом (я відвернувся, щоб не бачити старших Апокаліпси, super thronos viginti quatuor!)і проминули кружґанок, прямуючи до притулку для прочан.

На порозі стояв настоятель, який глянув на нас суворо. «Цілу ніч вас шукаю, — мовив він до Вільяма. — Нема вас в келії, нема й у церкві…»

«Ми йшли по сліду…» — невиразно мовив Вільям, явно збентежений. Абат довго дивився на нього, а тоді сказав повільно і суворо: «Я шукав за вами відразу після повечер'я. Беренґарія на хорах не було».

«Та ви що!» — весело сказав Вільям. Йому тепер стало ясно хто це загніздився там у скрипторії.

«Його не було на хорах на повечер'ї, - повторив абат, — і він не повернувся у свою келію. Зараз дзвонитимуть на полуношницю, побачимо, чи тепер він з'явиться. Інакше я боюсь якого нового лиха».

На полуношницю Беренґарій не з'явився.

Пишучи це, я почуваюся таким самим змореним, як тієї ночі, себто того ранку. Що тут казати? Після богослужби абат забив на сполох і кинув на пошуки більшість ченців, і хоч шукали скрізь, усе було намарне.

Перед хвалитнами, нишпорячи в Беренґарієвій келії, один чернець знайшов під сінником біле рядно, забрукане кров'ю. Його показали настоятелеві, у якого це зродило щонайпохмуріші здогади. Там був і Хорхе, який, дізнавшись про це, мовив: «Кров?», немов це здалося йому неймовірним. Коли про це сказали Алінардові, він похитав головою і сказав: «Ні-ні, по третій сурмі смерть приходить з водою…»

Вільям роздивився рядно і мовив: «Тепер усе зрозуміло».

«То де ж Беренґарій?» — спитали його.

• Предыдущая
• 48/132
• Следующая