Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 20

• Предыдущая
• 20/132
• Следующая

Бог допустив, щоб се втілення пороку й зла порядкувало в Його церкві, аби ще більшою славою засяяли чесноти його наступника!»

«Але ж, превелебний отче! — ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, — його наступником є Йоан!»

Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав. «Авжеж. Всі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу… Але таки з'явилися Франциск та Домінік. — Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): — Quorum primus seraphico calculo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit [55]… Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи».

«Хай буде так, Убертине, — мовив Вільям. — А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…»

«Не згадуй більше імені того гаспида! — вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився — смуток його заступила лють. — Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!»

«Помиляєшся, Убертине, — вельми серйозно відповів Вільям. — Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона…»

«Який марив летючими машинами», — насмішкувато-гірко мовив Убертин.

«Який говорив про Антихриста чітко і ясно, бо побачив його знамення у зіпсутті світу та в немочі мудрості. Але він навчав, що лише одним способом можна підготуватися до його пришестя: вивчати таємниці природи, щоб знання ці причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цілющі чесноти трав, природу каменів, а навіть вигадуючи ті летючі машини, над якими ти смієшся».

«Для твого Бекона Антихрист — лише привід для того, щоб плекати гордощі розуму».

«Святий привід».

«Ніщо святе приводу не потребує. Вільяме, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Знаєш, як я тобі вірю. Упокор свій розум, навчися оплакувати рани Господні, викинь геть свої книжки».

«Я збережу лише твою, — усміхнувся Вільям. Убертин теж усміхнувся і покивав на нього пальцем: «Ото дурноверхий англієць. Не смійся занадто з ближніх. Краще бійся тих, кого не можеш любити. І стережися цієї обителі. Це місце мені не подобається».

«А я якраз хотів краще його пізнати, — сказав Вільям, прощаючись. — Ходімо, Адсо».

«Я кажу тобі, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пізнати його. Ач який!» — сказав Убертин, хитаючи головою.

«До речі, - знов озвався Вільям, вже на півдорозі до виходу, — хто цей подібний до тварини монах, що розмовляє вавилонською мовою?»

«Сальватор? — обернувся Убертин, який вже був уклякнув. — Схоже, це я зробив цей подарунок абатству… Разом з келарем. Скинувши габіт францисканця, я на деякий час повернувся до свого колишнього монастиря в Казале. Там я побачив, що кілька ченців потрапило у скрутне становище, бо братія звинуватила їх у тому, буцім вони — спіритуали з моєї секти… так вони висловилися. Я заступився за них і домігся, щоб їм дозволили піти за моїм прикладом. І торік, коли я приїхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремиґія. Сальватор… Він справді схожий на звірину. Але охочий прислужитися».

Вільям якусь мить вагався. «Я чув, як він каже "покаяйтеся"».

Убертин замовк. Тоді махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку.

«Та ні. Знаєш, які ці мирські брати. Селюки, які десь, можливо, наслухались якогось мандрівного проповідника, а потім верзуть самі не знаючи що. Сальваторові можна багато що закинути, це захланна і розпусна бестія. Але нічого, нічогісінько йому не закинеш супроти правовір'я. Ні, зловмисником в монастирі є хтось інший, підозрюй краще того, хто знає забагато, а не того, хто не відає нічого. Не будуй замку підозр на одному слові».

«Звісно, ні, - відповів Вільям. — Я покинув інквізиторство саме тому, що не хотів цього робити. Але я люблю слухати всілякі слова, потім є над чим поміркувати».

«Ти забагато міркуєш. Хлопче, — мовив він, повертаючись до мене, — не бери поганого прикладу зі свого вчителя. Єдина річ, про яку варто міркувати, — то смерть, я зрозумів се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatorisfinis est omnis laboris [56]. Залиште мене, я хочу помолитися».

Ми знову пройшли серединною навою і вийшли через портал, яким були увійшли. Мені в голові все ще гуділи Убертинові слова, всі до одного.

«То… дивний чоловік», — насмілився я сказати Вільямові.

«Під багатьма оглядами він є — чи був колись — великим чоловіком. Але саме тому він дивний. Лише малі люди здаються нормальними. Убертин міг би стати одним з тих єретиків, яких він допомагав палити, або ж кардиналом святої Римської Церкви. Він впритул підійшов до обох цих крайнощів. Коли я розмовляю з Убертином, мені здається, що пекло — це лише погляд на рай з іншого боку».

Я не зрозумів, що він має на увазі: «З якого боку?» — спитав я.

«Авжеж, — погодився Вільям, — річ у тім, щоб знати, чи є сі боки і чи є якась цілість. Та не слухай мене. І не дивись більше на цей портал, — сказав він, легенько вдаривши мене по потилиці, коли я обертався, приваблений скульптурами при вході. — Сьогодні тебе вже досить лякали. Усі».

Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Він був, мабуть, Вільямового віку. Він усміхнувся до нас і чемно привітався. Сказав, що він — Северин із Сант'Еммерано, отець-зілляр, який дбає про лазню, лічницю та городи, і що він до наших послуг, якщо ми хочемо краще зорієнтуватися на теренах абатства.

Вільям подякував йому і сказав, що, заходячи, вже помітив чудовий город, який, схоже, містить не лише їстівну городину, але й цілющі зела, наскільки це можна побачити крізь сніг.

«Улітку або навесні, коли буяють розмаїті трави, кожну з яких прикрашають квіти, город цей ще краще співає славу Творцеві, - мовив Северин, немов вибачаючись. — Але й в цю пору року око зілляра бачить крізь сухе гілля, які рослини виростуть згодом, і можу сказати тобі, що в цьому городі ти знайдеш більше трав, ніж в будь-якій зіллярській книзі, і вони барвистіші від будь-якого їх найчудовішого зображення. Та й узимку ростуть гарні зела, а в зіллярні я тримаю в посудинах чимало зілля, назбираного заздалегідь, щоб мати напоготові. Адже корінням квасениці лікують бронхіти, з відвару коріння алтеї роблять примочки при шкірних хворостях, лопухом гоять екземи, а подрібнивши і змоловши кореневище змійовика, можна лікувати бігунку і деякі жіночі хвороби, перець сприяє травленню, підбіл добрий на кашель, маємо й непоганий тирлич на травлення, і солодець, і ялівець, з якого можна зробити добрий напар, і чорну бузину, з кори якої роблять примочки на печінку, і мильнянку, корені якої вимочують у холодній воді, а потім вживають при бронхіті, і валеріяну, чесноти якої ви, мабуть, знаєте».

«У вас є різні корисні трави, які ростуть у різному підсонні. Як вам вдається всіх їх тут вирощувати?»

«З одного боку, мусимо за це дякувати милосердю Господа, адже розташований наш монастир на плоскогір'ї, яке на півдні виходить на море, звідки дують теплі вітри, а з півночі має високу гору, звідки доходить лісова прохолода. А з другого боку, я завдячую цим своєму замилуванню до сього мистецтва, яке я, недостойний, сподобився одержати від своїх учителів. Деякі рослини ростуть навіть у неприязному їм підсонні, якщо добре дбати про грунт і поживу для них, плекати їхній ріст».

• Предыдущая
• 20/132
• Следующая