Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 13

• Предыдущая
• 13/132
• Следующая

«Monasterium sine libris, — замислено процитував абат, — est sicut civitas sine opibus, castrum sine numeris, coquina sine suppellectili, mensa sine cibis, hortus sine herbis, pratum sine floribus, arbor sine foliis [31]… А наш орден, ревно дотримуючись подвійної заповіді працювати і молитися, завжди був світлом для цілого відомого світу, скарбницею знання, порятунком для надбань стародавньої вченості, яким загрожувала погибель в пожежах, грабунках і землетрусах, кузнею нових писань і вмістилищем старих… Ох, ви добре знаєте — живемо ми тепер у вельми темні часи, і мені соромно казати, що не так давно В'єнський собор змушений був підтвердити, що кожен монах має обов'язок послуху… Скільки наших монастирів, які двісті років тому були сяйливими осередками величі і святості, стали тепер прихистком для ледарів. Орден наш все ще могутній, але міський сморід вторгається у наші святі місця, народ Божий думає лиш про свої крамарські оборудки і міжусобиці, а у великих містах, де нема місця для духу святості, не лише розмовляють (бо від мирян не можна вимагати іншого), але й пишуть посполитим наріччям, та жодна з таких книг ніколи не зможе потрапити у наші стіни — вони ж бо причиняються до ширення єресі! Через гріхи людські світ завис на краю безодні, сама безодня проникла у нього і безодню прикликає [32]. А незабаром, каже Гонорій, тіла людей стануть дрібнішими від наших, як і наші тіла мізерніші, ніж тіла древніх. Mundus senescit [33]. Тож тепер Бог поклав на наш орден місію чинити спротив цій гонитві до прірви, зберігаючи, відтворюючи і захищаючи скарб мудрості, що його довірили нам праотці. Боже Провидіння зарядило, щоб вселенська управа, яка на зорі світу мала осідок на сході, поступово, як наспіває пора, переміщалася на захід, і се має остерегти нас, що кінець світу близько, бо хід історії вже досяг меж вселенної. Та поки не скінчилося остаточно тисячоліття, поки не восторжествував, хай і ненадовго, окаянний звір, ім'я якому Антихрист, на нас лежить повинність захищати скарбницю християнського світу і саме слово Боже, яке Господь вклав у вуста пророкам та апостолам, яке повторювали отці, не змінивши ніже тої коми, яке намагалася тлумачити вчена школа, хоча нині у тій самій школі загніздився змій гордині, заздрощів та безрозум'я. Й у присмерках сих ми далі триматимем наш світич, хай промениться світлом високо над небосхилом. І поки стоять сі мури, ми будемо вартівниками божественного Слова».

«Воістину, — мовив Вільям побожним тоном. — Але як це пов'язане із забороною відвідувати бібліотеку?»

«Бачите, брате Вільям, — мовив абат, — щоб можна було провадити ту незмірну і святу працю, яка так збагачує цю обитель, — і вказав на махиню Вежі, яка видніла з вікон келії, маєстатично підносячись над самою монастирською церквою, — святобливі люди трудилися століттями, підкоряючись залізним правилам. Бібліотеку споруджено за планом, який протягом століть зоставався незнаним загалові, і пізнати його не має права жоден з монахів. Лише бібліотекар отримує цю таємницю від свого попередника, і сам ще за життя передає її своєму помічникові, щоб смерть, захопивши його зненацька, не відібрала у громади цього знання. І вуста обох запечатані обітницею тримати його у таємниці. Лише бібліотекар, знаючи цю таїну, має право пересуватися по лабіринті книг, лише він знає, де яку книгу знайти і куди покласти на місце, лише він відповідає за їх збереження. Інші ченці працюють у скрипторії і можуть ознайомитися зі списком книг, які зберігаються у бібліотеці. Але список назв часто говорить дуже мало, і тільки бібліотекар з розміщення книги може судити про те, як її знайти, які таємниці, які істини і які облуди криються у ній. Лише він вирішує, іноді порадившись зі мною, видавати її ченцеві, який її просить, чи ні, а якщо видавати, то як і коли. Адже не всі істини призначені для усіх вух, не завжди побожна душа може розпізнати всі облуди; та й, зрештою, ченці працюють у скрипторії над конкретними творами і для цього мають читати певні книги, а не інші, їм не вільно давати волю нерозумній цікавості, яка, буває, опановує їх то через слабкість ума, то через гординю, то через диявольські нашіптування».

«Значить, в бібліотеці є також книги, які містять облуду…»

«Потвори існують на світі, бо вони є частиною Божого плану, і навіть у страхітливих їхніх подобах проявляється могутність Творця. Так само божественний план передбачає і чарівничі книги, юдейські кабали, казки поганських поетів, вигадки невірних. Ті, хто заснував і століттями підтримував цю обитель, були твердо і свято переконані, що навіть облудні книги в очах метикованого читальника можуть випромінювати бліде світло божественної мудрості. Тому бібліотека є пристановищем і для таких книг. Але зрозумійте, це і є причина того, що входити туди будь-хто не може. Зрештою, — додав настоятель, майже вибачаючись за мізерність цього останнього аргументу, — книга — творіння крихке, з часом вона зношується, боїться гризунів, негоди, невправних рук. Якби протягом усіх цих сотень літ кожен міг вільно торкатися наших рукописів, більшості з них вже давно б не було. Отже, бібліотекар оберігає їх не лише від людей, але й від сил природи, присвятивши своє життя боротьбі з силами забуття, сього ворога істини».

«Отже, на останній поверх Вежі не має доступу ніхто, крім двох осіб…»

Абат посміхнувся: «Ніхто не має права туди ввійти. Ніхто не може туди ввійти. Ніхто, хай би як він хотів, не зуміє туди ввійти. Бібліотека сама себе захищає, вона бездонна, як істина, яку вона містить, і оманлива, як облуда, яку вона криє у собі. Духовному лабіринтові відповідає ще й лабіринт земний. Можна увійти, а потім не вийти. Цим я хочу сказати, що ви теж маєте дотримуватися правил нашої обителі».

«Але ви не відкидаєте того, що Адельм міг випасти з котрогось вікна бібліотеки. Як я можу дошукуватись причин його смерті, якщо не побачу місця, де, можливо, почалася історія його загибелі?»

«Брате Вільям, — мовив абат примирливим тоном, — чоловік, який описав мого Гнідого, не бачивши його, і смерть Адельма, не знаючи про неї майже нічого, без труднощів може міркувати про місця, не маючи до них доступу».

Вільям схилився у поклоні: «Ваша милість мудра навіть тоді, коли виказує суворість. Як бажаєте».

«Якщо я був колись мудрим, то це тільки тому, що вмію бути суворим», — відповів абат.

«І останнє, - мовив Вільям. — Де Убертин?»

«Він тут. Чекає на вас. Ви знайдете його у церкві».

«Коли?»

«Будь-коли, — посміхнувся абат. — Знаєте, він хоч і вельми вчений, та не з тих людей, що засиджуються у бібліотеці. Він має її за мирську спокусу… Його можна побачити здебільшого в церкві, у молитві й розважаннях…»

«Він постарів?» — вагаючись, поспитав Вільям.

«Коли ви бачили його востаннє?»

«Дуже давно».

«Він стомився. Зовсім відійшов від речей сього світу. Йому шістдесят вісім років. Але, гадаю, він зберіг той дух, який був властивий йому замолоду».

«Піду притьмом до нього, дякую вам».

Абат спитав, чи не хоче він пообідати разом з братією після часу шостого. Вільям відповів, що він тільки-но попоїв досхочу і воліє тут же побачитися з Убертином. Абат попрощався.

Він саме виходив з келії, коли знадвору донісся пронизливий вереск, немов когось смертельно поранили, а тоді ще і ще залунали крики, такі ж несамовиті. «Що це?!» — спитав Вільям, збитий з пантелику.

«Нічого, — відповів абат, посміхаючись. — Саме пора забивати свиней. То свинарі взялися до праці. Не ця кров має вас цікавити».

І вийшов. Але сим він не виправдав своєї слави проникливої людини. Бо наступного ранку… Та стримай же своє нетерпіння, язику мій зухвалий. Бо за той день, про який я веду мову, до того, як запала ніч, сталося ще чимало всякої всячини, про що варто розповісти.

Монастирська церква була не така велична, як інші церкви, що їх мені довелося бачити опісля у Страсбурзі, Шартрі, Бамбергу та Парижі. Вона більше нагадувала храми, якими я вже раніше милувався в Італії: міцно осаджені на землі, вони рідко запаморочливо стриміли до неба і часто були більші завширшки, ніж заввишки; але на першому рівні її, наче твердиню, вінчав ряд квадратних фортечних зубців, а вище підносилася ще одна споруда — то була навіть не вежа, а немов друга чимала церква, пронизана строгим рядом вікон, над якою височів гостроверхий дах. Цій міцній монастирській церкві, подібній до церков, що їх будували наші предки у Провансі та Ланґедоку, був чужий сміливий розмах і надмір прикрас, властивий сучасному стилю, і, гадаю, лиш віднедавна її став оздоблювати шпиль над хорами, сміливо спрямований у небесне склепіння.

• Предыдущая
• 13/132
• Следующая