Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 10

• Предыдущая
• 10/132
• Следующая

«Гаразд, — мовив я, — а маленька голова, гострі вуха, великі очі…»

«Не знаю, чи він справді такий, але ченці саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севільї, що краса коня вимагає "ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas" [25]. Якби кінь, шлях якого я вислідив, не був воістину найкращим у стайні, як тоді пояснити, чому навздогін йому кинулися не лише стайничі, але й завдав собі клопоту сам келар? А коли чернець вважає якогось коня чудовим, то хай як той кінь справді виглядає, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates [26], a найпаче, — і він лукаво усміхнувся до мене, — якщо він вчений бенедиктинець…»

«Гаразд, — відповів я, — а чому саме Гнідий?»

«Нехай пошле тобі Дух Святий трохи більше оливи до голови, ніж ти зараз маєш, сину мій! — вигукнув учитель. — Як же інакше ти б назвав коня, якщо навіть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижі, не знайшов кращого імені для лепського коня?»

Оце таким був мій учитель. Він не тільки вмів читати велику книгу природи, але й розумівся на тім, як ченці читали писані книги і мислили за їх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступні дні. Зрештою, його пояснення тоді здалося мені цілком очевидним, і гордощі за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумів пояснити це самостійно, і я мало не запишався зі своєї проникливості.

Ось яка сила істини, котра, як і добро, щедро дарує сама себе. І слава імені святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.

Та повернись до свого русла, моя оповіде, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргіналіях. Повідай краще, як ми дісталися до головних воріт монастиря, і на порозі стояв абат, біля якого двійко послушників тримали золоту миску, повну води. Коли ми спішилися, він умив Вільямові руки, а тоді обняв його, цілуючи в уста, і дав святе благословення, а келар тимчасом зайнявся мною.

«Дякую, Аббоне, — мовив Вільям, — для мене велика радість ступити в обитель, підвладну вашій милості, адже слава про неї перейшла далеко за сі гори. Я приходжу як прочанин в ім'я Господа Нашого і як такого ви мене гідно вшанували. Але приходжу я також в ім'я нашого синьйора на цій землі, як повідомить вас послання, котре вам вручу, і від його імені теж дякую вам за гарний прийом».

Абат взяв листа з імператорськими печатями і сказав, що, зрештою, про Вільямове прибуття ще раніше повідомили його інші послання від братів по ордену (звісно, подумав я з деякими гордощами, настоятеля бенедиктинців важко захопити зненацька), відтак звелів келареві провести нас до нашого мешкання, а тимчасом стайничі зайнялися нашими мулами. Абат пообіцяв зайти до нас пізніше, коли ми трохи перекусимо, і ми вступили у великий двір, де стояли монастирські будівлі, розкинувшись уздовж плескуватої галявини, яка згладжувала верхівку гори, утворюючи пологу западину — себто альпу.

Про розташування монастирських будівель я ще не раз матиму нагоду розповісти детальніше. За воротами (які були єдиним отвором у монастирських мурах) відкривався оточений деревами просад, який вів до монастирської церкви. Ліворуч од нього простягалася широка смуга городів і, як я дізнався згодом, ботанічний сад; посеред них, уздовж вигину мурів тяглися два будинки, де розташувалися лазні та шпиталь з зіллярнею. В глибині, ліворуч од церкви височіла Вежа; від церкви її відділяв клапоть землі, вкритий могилами. Північний портал церкви відкривався на південну башту Вежі, а прибулий, входячи у монастир, одразу натрапляв поглядом на західну башту, яка нависала над проваллям ліворуч, зливаючись з мурами, а далі за нею височіла північна башта, помітна лише для погляду збоку. Праворуч од церкви, дещо позаду видніли якісь будівлі, що оточували внутрішній дворик з кружґанком: то були, безперечно, опочивальні, абатові палати і притулок для прочан, де нас поселили. Саме туди ми йшли, минаючи по дорозі чудовий садок. Праворуч позаду церкви, по той бік розлогого майданчика, вздовж південних мурів на схід вервечкою тяглися хижі челядників, хліви, млини, маслоробні, шпихліри і пивниці, а також будинок, який, мабуть, був помешканням новіціїв. Рівна, лише дещо хвиляста місцевість дозволила давнім будівничим місця сього святого дотримуватися законів взаємного розташування краще, ніж могли вимагати Гонорій з Отену чи Ґійом Дуран. З положення сонця о тій порі дня я зрозумів, що портал виходить точно на захід, а отже, хори і вівтар звернені на схід; коли зрання сходило сонце, воно притьмом будило ченців в опочивальнях і тварин у стайнях. Я ніколи не бачив такої благоліпої і так чудово розташованої обителі, хоч згодом мені довелося споглядати Санкт-Ґаллен [27], Клюні, Фонтене і ще інші абатства, які, можливо, були більші, але не мали таких досконалих пропорцій. Від інших монастирів цю обитель відрізняла також незмірна махиня Вежі. Хоч не відаючи нічого про каменярське мистецтво, я відразу зрозумів, що вона куди стародавніша, ніж всі інші споруди, і зведено її було, мабуть, для інших цілей, а решта абатства розкинулася навколо неї вже у пізніші часи, причому розташування цієї великої будівлі намагалися узгодити з розташуванням церкви, або ж навпаки. Бо серед усіх мистецтв саме архітектура найпалкіше намагається відтворити у своєму ритмі лад вселенної, яку старожитні називали kosmos, себто окраса, адже вона схожа на велетенську тварину, яка тішить око досконалістю і злагодженістю всіх своїх членів. І хвала Творцю Нашому, який, за словами святого Августина, призначив усім речам число, вагу і міру.

Келар був чоловік огрядний, на вигляд посполитий, але життєрадісний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Він завів нас до наших келій у притулку для прочан. Точніше, завів нас до келії, призначеної для мого вчителя, пообіцявши, що наступного дня звільнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новіцій, та все ж їхній гість, а отже, приймати мене належить з усіма почестями. Тієї ночі я мав спати у широкій і довгій ніші, видовбаній у стіні келії, куди він звелів накласти доброї свіжої соломи. Там іноді стелили слугам деяких вельмож, додав він, коли їхні господарі бажали, щоб хтось чував над їхнім сном.

Відтак ченці принесли нам вина, сиру, оливок, хліба і смачних родзинок та й залишили нас підкріплятися. Ми попоїли і попили з великим смаком. Мій учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, і не любив їсти мовчки. Зрештою, мову завжди він вів про такі добрі й мудрі речі, що здавалось, ніби якийсь монах читає нам житія святих.

Того дня я не стримався і став далі розпитувати його щодо нашої пригоди з конем.

«Одначе, — мовив я, — коли ви читали сліди на снігу і на гілках, ви ще нічого не знали про Гнідого. Ці сліди свідкували про будь-якого коня, чи принаймні про будь-якого подібного коня. Отож чи не мусим ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутності, як це навчають багато славетних богословів?»

«Не зовсім, любий Адсо, — відповів мені учитель. — Звичайно, ці сліди говорили мені, якщо хочеш, про коня як verbum mentis [28], і вони говорили б те ж саме, де б я їх не побачив. Але сліди у тім місці й о тій порі дня підказували мені, що тут пробіг принаймні один з усіх можливих коней. І так я опинився на півдорозі між уявленням про ідею коня і пізнанням індивідуального коня. В кожному разі те, що я знав про узагальненого коня, повідомили мені сліди, а вони індивідуальні. Можна б сказати, що у той мент я був ув'язнений між індивідуальністю слідів і моїм незнанням, яке набувало доволі невиразної форми узагальненої ідеї. Коли ти бачиш щось здалеку і не розумієш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тіло. Коли воно наблизиться до тебе, тоді ти опишеш його вже як тварину, хоч і не знатимеш іще, кінь це чи осел. І врешті, коли тварина підійде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кінь, хоч не знатимеш іще, Гнідий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш від нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнідий (тобто, саме Той кінь, а не інший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення індивідуального. Так і я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогість мого розуміння. І спрагу мого ума було втамовано лише тоді, коли я побачив цього індивідуального коня, якого ченці вели за вуздечку. Тільки тоді я справді зрозумів, що попередні мої умовиводи наблизили мене до істини. Отже, ідеї, які раніше допомогли мені уявити собі ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками ідеї коня були його сліди на снігу: а знаки і знаки знаків ми вживаємо лише тоді, коли не маємо перед собою речей».

• Предыдущая
• 10/132
• Следующая