Выбери любимый жанр

Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 7


Изменить размер шрифта:

7

— Я хочу знати, що ви маєте на увазі, і не відчеплюсь, поки не поясните, — сказав я.

— Ну, ви ж знаєте, що Вігорс накивав п'ятами, покинувши все як стояло, — відказав він. — Теж щось таке з забобонами — я так і не добрав діла. Але під кінець усе виглядало кепсько.

— А я чув щось інакше про цю справу, — сказав я. — І краще скажу вам, що саме. Я чув, ніби він утік через вас.

— Що ж, мабуть, йому соромно було сказати правду, — відказав Кейс. — Мабуть, боявся, що дурним назвуть. Та й правда, я сам випровадив його. «А що б ти зробив, старий?» — питає він. «Ушився б, — кажу, — і більш про це не думав.» Я, звісно, радісінький був бачити, як він дає драпака. Не моя звичка повертатися спиною до товариша, коли він у скруті, але в селищі такий переполох був, що я просто не годен був передбачити, чим воно все скінчиться. Я, звісно, дурень був, що так панькався з тим Вігорсом. І сьогодні вони мені це закидали. Ви чули, як Маса — отой молодий ватаг, здоровило отой — весь час одно товк: «Віка»? Бо вони в'їлись на нього. І не схоже на те, щоб уже забули.

— Усе це дуже добре, — сказав я, — але воно не пояснює, в чому клопіт, не пояснює, чого вони бояться, що вони думають.

— Якби ж то я знав, — відказав Кейс. — Нічого певнішого я не можу сказати.

— По-моєму, можна було спитати, — сказав я.

— А я й спитав, — каже він. — Але ви ж, певне, самі бачили, якщо ви не сліпий, що з того запитання вийшло. Я зроблю для іншого білого все, на що стане духу, але як побачу, що сам попав у халепу, то думаю насамперед про свою шкуру. Лихо моє в тому, що я надто добродушний. І дозволю собі сказати, що я не такої сподівався вдячності за те, що вліз у цю вашу тарапату.

— А я про одне діло думаю, — сказав я. — Ви, звісно, дурень були, що так панькалися з тим Вігорсом. Одна втіха, що зі мною ви небагато панькалися. Я завважив, що ви ні разу ще не були у мене в домі. Зайдіть-но тепер: ви ж колись обіцяли?

— Так, справді, не був, — погодився він. — Це я не встиг зробити, і мені дуже шкода, Вілтшире. Але щоб зайти до вас зараз… не буду вас морочити.

— Тобто ви не зайдете? — спитав я.

— Дуже шкодую, друзяко, але я саме це й хотів сказати, — відповів Кейс.

— Одне слово, ви боїтесь? — кажу я.

— Одне слово, я боюсь, — каже він.

— І на мені так і лишається табу казна через віщо? — спитав я.

— Та я ж кажу, що нема на вас ніякого табу, — запевнив він. — Канаки просто не хочуть підходити до вас, оце й усе. І хто може їх примусити? Ми, торгівці, великі нахаби, мушу сказати: ми силуємо цих сердешних канаків відступатися від власних законів, знімати власні табу, і то коли нам лишень заманеться цього. Але ж ви не хочете сказати, що сподіваєтесь на закон, який зобов'язував би людей купувати крам у вашій крамниці, хочуть вони того чи ні? Невже ви хочете сказати мені, що у вас аж стільки нахабства? А навіть коли так, то дивне діло, що ви це пропонуєте мені. Я б хотів нагадати вам, Вілтшире, що я сюди приїхав теж як торгівець.

— Бувши вами, я б не став говорити про нахабство, — сказав я. — Наскільки я можу зрозуміти, все воно ось на чому сходиться: ніхто тут не буде торгувати зі мною, зате всі торгуватимуть із вами. Вам дістанеться вся копра, а я маю піти до дідька. І я не знаю тут жодного тубільця, а ви тут єдина людина, варта згадки, що вміє по-англійському, і в вас іще стає нахабства натякати, що моє життя в небезпеці, а ви більш нічого не маєте сказати мені, як тільки те, що ви нібито не знаєте чому.

— Що ж, це справді все, що я маю вам сказати, — відповів він. — Я не знаю, хоч би й хотів знати.

— І тому ви відвертаєтесь і полишаєте мене на самого себе! Це по-людському? — спитав я.

— Ну, коли ви хочете гострих слів… — відказав він. — Я так не кажу. Я кажу тільки: «Я збираюся сторонитись вас, бо інакше сам опинюся в небезпеці».

— І оце називається білий чоловік! — обурився я.

— О, я розумію, ви роздратовані, — сказав він. — Я й сам би роздратувався. Можу вас перепросити.

— Не треба, — сказав я, — йдіть перепрошуйте когось іншого. Мені ось сюди, вам он туди.

З цими словами ми розійшлись, і я подався просто додому досить-таки розгарячений, а там побачив, що Ама приміряє на себе цілу купу краму, наче дитина.

— Облиш ці дурниці, чуєш? — сказав я. — Наробила тут розгардіяшу, а мені складай тепер, наче в мене іншого клопоту мало! А я тобі, здається, загадав, щоб приготувала обід!

І таки добряче налаяв її, бо й заробила. А вона зразу виструнчилась, наче вартовий перед офіцером: мушу визнати, що вона була справді добре вихована, та й білих людей дуже шанувала.

— А тепер, — кажу, — поясни мені: ти ж тутешня, то мусиш розуміти все. Принаймні, за що на мене табу наклали. А як не табу, то чому люди бояться мене?

Вона втупила в мене великі з подиву очі.

— Ти не знаєш? — видихнула нарешті.

— Ні, — сказав я. — А звідки ж я маю знати? Там, звідки я приїхав, такого сказу не бувало.

— Есі не скажи тобі? — знов спитала вона.

(Есі — це було ім'я, яке тубільці дали Кейсові; воно могло означати «чужинець», або «дивак», або, можливо, «сушене яблуко». Але найскорше це було просто його власне прізвище, не розчуте як слід і вимовлене на канацький лад.)

— Майже нічого, — відповів я.

— Чорт бери Есі! — вигукнула вона.

Вам може здатися кумедним, що в цієї канацької дівчини вихопилась така брутальна лайка. Зовсім ні. То була ніяка не лайка, не вияв гніву, Ама стояла вище від гніву і розуміла власні слова цілком поважно й буквально. Вона стояла випростана, і навряд чи я бачив доти або потім, щоб у жінки був такий вигляд. Мені аж мову відібрало. Потім вона ніби вклонилась мені, але вклонилась гордо-прегордо і простягла руки долонями вперед.

— Я соромно, — сказала. — Я думала, ти знаєш. Есі він кажи мені, що ти знаєш, кажи мені, що тобі дарма, кажи мені, що ти любиш мене так дуже-дуже. Табу на мені, — додала вона, приклавши руку до грудей, як тоді, в нашу шлюбну ніч. — Тепер я йди геть, і табу він іди зі мною. Тоді ти дістанеш дуже багато копра. Гадаю, ти хочеш більше копра. Тофа, алії, — додала вона по-тубільному. — Прощай, ватаже!

— Стривай! — гукнув я. — Не квапся так.

Вона скоса глянула на мене з усмішкою.

— Тямиш, ти дістанеш багато копра, — сказала вона так, як ото влещують дитину цукерками.

— Амо, — сказав я, — не дурій. Я не знав, і це правда, і Кейс, видно, втнув нам обом паскудну штуку. Але тепер я знаю, і мені дарма: я люблю тебе дуже-дуже. Ти не йди, ти не кидай мене, бо мені дуже шкода.

— Ти не любий мене! — вигукнула вона. — Ти казав мені лихі слова. — Тоді кинулась додолу в кутку й заридала.

Я, звісно, не вчений, але й не вчорашній, і я зрозумів, що найгірший клопіт із нею вже позаду. Та все-таки вона лежала — спиною до мене, а обличчям до стіни — і вся аж тіпалась від ридання, наче мала дитина, так що й ступні в неї теж здригалися. Просто диво, як це вражає чоловіка в саме серце, коли він закоханий. Бо ніде правди діти: каначка чи не каначка, а я в неї закохався — або ж однаково що закохався. Я спробував узяти її за руку, але вона випручалась.

— Амо, — сказав я, — не будь дурненька, нема чого тобі ревти. Перестань. Я хочу маленьку жінусю. Я тобі правду кажу.

— Ні, ти неправду кажи, — ридала вона.

— Ну, гаразд, — сказав я. — Почекаю, поки ти виплачешся.

Я сів долі поруч неї й почав рукою гладити її коси. Спочатку вона стиналась, відсовувалась, коли я торкався її; потім наче перестала мене помічати, далі ридання помалу стихло і врешті зовсім урвалось, а кінець кінцем вона підвела до мене обличчя.

— Ти кажи мені правду? Ти хочеш я зоставайся? — спитала вона.

— Амо, — сказав я, — я волію мати тебе, ніж усю копру на всіх островах.

То були дуже гучні слова, і що найдивніше — цілком щирі. Вона зірвалась, обхопила мене руками й притисла своє обличчя до мого — так вони на островах цілуються, — аж я геть змокрів від її сліз, і серце моє прикипіло до неї. Ніщо ніколи не було мені таке близьке, як це брунатне дівчисько. Все збігалося докупи й геть закрутило мені голову. Вона була така гарна, хоч у рамця заводь; видно було з усього, що це мій єдиний друг на острові, і мені стало соромно, що я говорив з нею брутально, і вона була жінка, й моя дружина, а ще немовби дитина, про яку я маю дбати, і сіль її сліз була у мене в роті. І я забув Кейса, забув тубільців, забув, що не знаю нічого про всю цю історію, чи згадував її, тільки аби прогнати спогад; забув, що я не могтиму скуповувати копру, а отже, нічого не зароблятиму, забув своїх хазяїнів і ту дивну послугу, яку роблю їм, віддаючи перевагу своїй примсі перед їхнім ділом, забув, що Ама не законна дружина мені, а тільки обманом узята дівчина, і то обманом дуже гидким. Але не забігаймо так далеко вперед. До цього боку справи я вернуся далі.

7
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело