Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 13

• Предыдущая
• 13/31
• Следующая

— І ти хочеш мені сказати, що можеш повірити в такі байки? — спитав я.

Вона відказала, що про цю пригоду знають усі, а з вродливими юнаками таке трапляється навіть часто, але щоб аж п'ятеро були вбиті в гурті й у той самий день коханням жінок-чортиць, такого більш не бувало, й це зчинило великий переполох на острові, а вона була б божевільна, якби не вірила.

— Ну, хай там як, а за мене можеш не боятися, — сказав я. — Навіщо мені здалися ті чортиці. Мені потрібна тільки одна жінка — ти. І тільки одна чортиця, жінусю.

На це вона відповіла, що є й інакші чортяки, і вона бачила їх на власні очі. Якось вона пішла сама до другої затоки і, можливо, підійшла надто близько до меж заклятого місця. Високі кущі прикривали її від узгір'я, але сама вона йшла по пласкій місцині, дуже кам'янистій і поспіль порослій молодими кисличками футів чотири-п'ять заввишки. Був похмурий день дощової пори, час від часу налітав шквал, що зривав і ніс геть листя з кущів, тоді знов ставало тихо, як у хатині. І ось саме під час одного такого затишшя з хащ сипонули птахи та кажани, ніби чимось налякані. А за хвильку вона почула, як зовсім близько щось шарудить кущами, й побачила, що з-між дерев вийшов старий, худий вепр. Він ішов якось замислено, наче по-людському, і раптом вона, дивлячись, як він наближається, збагнула, що це не вепр, а якась істота з людськими думками, зовсім ніби людина. Вона кинулась навтіки, а вепр за нею, і, біжучи, він верещав так, що аж лящало кругом.

— От якби я був там із рушницею, — сказав я. — Мабуть, той вепр заверещав би так, що й сам би себе перелякав.

Та вона відповіла, що рушниця проти таких страхіть не поможе, бо то духи померлих.

Одне слово, пробалакали ми про такі речі цілий вечір, і то була непогана розвага, але я, звичайно, своєї думки не змінив, а другого дня, взявши рушницю та доброго ножа, вирушив на розвідини. Я попростував до того місця, де, як я бачив, вийшов із джунглів Кейс, бо коли правда, що в нього там щось наворожено, то там десь мала бути стежка. Межа пустельних місць була позначена муром, якщо можна так його назвати: власне, то був довгий насип із каміння. Тубільці кажуть, ніби той насип тягнеться через увесь острів, але мені незрозуміле, звідки вони можуть це знати: адже навряд чи хто з них за останню сотню років побував там. Тубільці здебільша держаться моря та своїх невеличких поселень на узбережжі, а та частина острова страх висока, крута й скеляста. На захід від валу земля розчищена, ростуть кокосові пальми, та кислички, та гуави, та цілі хащі мімози. А зразу за валом починається ліс, до того ж високий: дерева підносяться вгору, наче щогли, а ліани звисають із них, наче корабельний такелаж, а в розсохах гілок ростуть бридкі орхідеї, немов гриби. Там, де не було підліску, ґрунт був кам'янистий, мовби завалений великими каменюками. Літало багато зелених голубів, і я міг би настріляти їх досхочу, якби не мав на думці чогось зовсім іншого. На землі, мов сухе листя, лопотіло під вітром безліч метеликів, а чув я то пташині голоси, то шум вітру над головою, та ще весь час шумів прибій на березі.

Але хто не бував сам у високому лісі на островах, тому важко пояснити, яке дивне почуття тебе там поймає. В найясніший день там завжди присмерк. Власне, там не видно нічого: хоч куди глянь, скрізь стіна лісу, і гілля переплітається, ніби пальці на руці, а дослухаючись, ти щораз чуєш щось нове: люди гомонять, діти сміються, далі попереду — стукіт сокири об дерево, а часом швидке потайне шарудіння зовсім близько, так що мимохіть скидаєшся й хапаєшся за зброю. Можеш скільки завгодно переконувати себе, що ти тут сам, що довкола тільки дерева та птахи; примусити себе повірити в це ти не можеш. Куди лишень обернешся, все довкола здається живим, воно наче стежить за тобою. Не думайте, що це Амині балачки так настроїли мене, бо я не вірю в тубільські забобони ані на щербатий мідяк; просто це природна річ у джунглях, і квит.

Коли я піднявся майже на вершок гори — а схил тут у лісі крутий, наче драбина, — вгорі загучав вітер, почав ворушити листя, і крізь нього стало пробиватися сонце. Так мені було вже краще: шум весь час рівний, і ніщо тебе не полохає. Ось я вибрався на місцину, де був підлісок із того, що вони називають диким кокосом — та й гарна ж рослина, вся в червоних плодах! — аж раптом у вітрі залунало щось таке, наче мелодія, і я подумав, що зроду ще не чув такого. Я, звісно, почав запевняти себе, що то гілля гуде на вітрі, але хіба себе одуриш? Далі запевняв, що це якийсь птах, але я ще ніколи не чув птаха, що так співав би. Звук наростав, спадав, завмирав і знову наростав, і я вже думав, що це звучить так, ніби хтось голосить, тільки гарніше, а потім подумав, що це схоже на арфу, і тільки за одне я був певен: коли в такому місці щось отак солодко співає, добра з цього не жди. Можете сміятися, коли хочете, але я признаюся, що подумав про тих шістьох панночок, котрі з червоним намистом на шиї вийшли з печери в Фанґа-Анаані: чи й вони співали отак? Ми сміялися з тубільців та їхніх забобонів, але якби ви знали, скільки торгівців перейняли оті забобони — люди з чудовою освітою, що в Англії були, бодай декотрі, бухгалтерами чи діловодами. Я гадаю, що забобон виростає в тому чи тому місці, як бур'ян; отож, стоячи там і слухаючи те голосіння, я весь трусився.

Можете назвати мене боягузом, бо я злякався; та я мав себе радше за сміливця, бо все-таки рушив далі. Але йшов дуже обережно, з рушницею напоготові, роззираючись круг себе, як мисливець, і цілком щиро сподіваючись побачити молоду вродливу жінку, що сидітиме десь у лісі, готовий (коли справді побачу її) всадити в неї ладунок качачого шроту. І, звичайно, пройшовши зовсім небагато, я наткнувся на одну дивну річ. Вітер раптом війнув дужче, прогорнувши листя переді мною, і я на мить побачив, що на одному дереві щось висить. За мить вітер притих, і листя знов закрило ту річ. Кажу вам щиро: я вже готовий був побачити там «айту», і якби та річ була схожа на свиню чи жінку, я б так і подумав. Але та річ видалась мені неначе прямокутною, а уявити собі, що прямокутна річ живе й співає, я, хоч убийте, не міг. Я, мабуть, довгенько простояв там — поки цілком упевнився, що пісня долинає з корони того самого дерева. Потім почав трохи вертатися до тями.

«Що ж, — кажу я собі, — коли воно справді так, коли це таке місце, де співають прямокутні речі, то мені так чи так капець. Але як пропадати, то бодай з музикою».

А все ж я подумав, що спершу таки не завадить помолитись. Тому я гепнувся навколішки й почав молитись уголос. А поки я молився, дивні звуки все лунали з гілля того дерева, то гучніші, то тихіші, й мінились, ну достоту як музика, тільки ясно було, що це музика не людська — без такої мелодії, яку можна б насвистати.

А докінчивши молитву, як годиться, я зразу поклав рушницю, ножа взяв у зуби, підійшов до того дерева й поліз на нього. Повірте, серце в мене було як крижина. Та скоро, піднявшись вище, я ще раз загледів ту річ, і мені полегшало, бо я подумав, що вона схожа на ящик; а коли підліз аж до неї, то від сміху мало не впав із дерева.

Певне ж, то таки був звичайний ящик — із-під свічок, із фабричною маркою збоку, а в ньому натягнено струни для банджо так, щоб вони бриніли, коли повіє вітер. По-моєму, така річ називається яловою арфою [15], хоча що воно означає, я не тямлю.

— Що ж, містере Кейс, — сказав я, — один раз ви мене налякали, але вдруге цього не діждете, — ковзнув з дерева вниз і подався далі шукати головний штаб мого ворога, що мав бути, як я гадав, десь недалеко.

Підлісок там був дуже густий, я нічого не бачив далі свого носа й мусив пропихатися крізь кущі силою, з допомогою ножа — розтинаючи ліани та зрубуючи цілі деревця. Я кажу «деревця», бо вони були чималенькі, але насправді то був просто такий буйний бур'ян із соковитими, наче морква, стеблами. Мені стало очевидно, що ці хащі вже хтось тут розчищав, бо я наткнувся на купу каміння й побачив зразу, що вона складена людськими руками. Господь знає, коли її складено й коли покинуто, бо до цієї частини острова тубільці перестали ходити задовго до прибуття білих. Ще кілька кроків, і я натрапив на стежку, яку шукав із самого початку. Стежка була вузенька, але добре втоптана, і я зрозумів, що в Кейса чимало учнів. Здається… — ба ні, це справді потрібна була неабияка честолюбна відвага, щоб піднятися сюди, нагору, з агентом, і тубільний юнак навряд чи міг вважати себе дорослим, поки йому, по-перше, не роз-татуюють сідниці, а по-друге — поки він не побачить Кейсових чортяк. Така вже натура в канаків; а втім, як добре подумати, то й у нас, білих, вона така сама.

• Предыдущая
• 13/31
• Следующая