Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 17

• Предыдущая
• 17/91
• Следующая

Уже сутеніло, коли мене розбудив раптовий холодний дощ, і я скочив на ноги, аж затрусившись з голоду. Якусь мить я стояв, нетямлячись; в голові ясно і чітко линули всі мої недавні думки і мрії; мене знову, мов мотузками, потягло до візницького шинку, але думка про образу спинила мене й цього разу.

«Qui dort, dine» [54], — подумав я і, похитуючись від кволості, побрів додому мокрими вулицями, де вже горіли ліхтарі та світилися вітрини крамниць. Дорогою я безперестану мріяв про різні смачні страви.

— А, мосьє Додд! — мовив до мене швейцар. — Вам був рекомендований лист. Поштар знову принесе його завтра.

Рекомендований лист мені, коли я так давно не отримував ніяких листів? Його змісту я не міг навіть уявити, тому й не став витрачати час на здогади, а тим паче на обмірковування якихось нечесних планів — я просто почав брехати, і то так переконливо, наче все життя тільки це й робив.

— А! — сказав я. — Нарешті я отримаю ці гроші! Жаль, що я спізнився сьогодні. Не позичите ви мені до завтра сотню франків?

Я ще жодного разу не позичав у швейцара грошей; до того ж рекомендований лист був неабиякою гарантією, — і швейцар дав мені все, що мав: три наполеондори [55]і кілька франків сріблом. Я недбало сунув гроші до кишені, перекинувся зі швейцаром кількома жартами, повільно вийшов на вулицю, а потім прожогом кинувся за ріг будинку, до кафе «Клюні». Французькі кельнери спритні й меткі, але цього разу вони видались мені вайлуватими. Ледве дочекавшись, коли мені принесли пляшку вина, масло та хліб, я налив склянку і накинувся на їжу. О тонкий смак хліба в кафе «Клюні», о божественний смак першої склянки старого бургундського, що теплою хвилею розлилося по тілу — аж до промоклих, тремтячих ніг, о невимовний смак першої оливки, знятої з печені, — навіть на смертній постелі, коли померхне світильник мого розуму, я пам'ятатиму ваш предивний смак! Уся подальша моя трапеза і весь вечір втонули в густому тумані, можливо, я випив зайве, але певніше — вперше за останній місяць досхочу наївся.

Та ніколи я не забуду сорому та відчаю, що охопили мене наступного ранку. Адже я обманув чесного бідного швейцара, навіть більше — я просто спалив свої кораблі, поставивши під загрозу мій останній прихисток — горище. Швейцар сподівається, що я поверну борг, — а платити нічим; буде скандал, і винуватцеві неподобства доведеться вибратися з приміщення. «А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?» — кричав я Майнерові вчора. О, той день! День напередодні Ватерлоо [56], день напередодні всесвітнього потопу, — адже я продав дах над своєю головою, продав своє майбутнє і повагу до себе за обід у кафе «Клюні»!

Я картав себе цими гіркими докорами — аж коли це поштар приніс горезвісного листа, а разом з ним — і порятунок від біди, що напосіла на мене. Лист був із Сан-Франціско, де Пінкертон успішно вів не одну справу. Він іще раз пропонував виплачувати мені стипендію — вже не сто, а двісті франків на місяць — і надсилав чек на сорок доларів, здогадуючись, в якій скруті я перебуваю.

Можна знайти сотні вагомих причин для того, щоб у наш час, коли слід покладатися лише на себе, людина відхилила пропозиції, які ставлять її в залежність від іншої людини. Проте найбільша кількість найвагоміших міркувань буває безсила перед суворою необхідністю. І я ледве дочекався, поки відчиняться банки, і негайно отримав по чеку гроші.

Отак на початку грудня я запродався в рабство і протягом півроку тягнув ланцюги вдячності й тривоги, які чимдалі важчали. Діставши в позику певну суму, я перевершив сам себе і затьмарив «Генія Маскегону», виліпивши для Салону [57]невеликого, але вельми патріотичного «Прапороносця». Його прийняли, і він стояв там, ніким не помічений, а потім повернувся до мене такий само патріотичний. Потім я всією душею (як сказав би Пінкертон) віддався годинникам та підсвічникам, але негідник ливарник оглянув мої ескізи й нічого не сказав. Навіть коли Діжон, художник вельми добросердний, з вельми презирливим ставленням до такої поденщини, виставляв їх на продаж разом зі своїми, то підприємці відразу відбирали мої й відмовлялися від них. Мої вироби повертались до мене, вірні, як «Прапороносець», що на чолі цілого полку менших бовванів, муляв нам очі в малесенькій майстерні мого друга. Ми з Діжоном не раз оглядали цю колекцію. тут були представлені будь-які стилі — суворий, грайливий, класичний, стиль Людовіка П'ятнадцятого; тут були численні персонажі — від Жанни д'Арк у кавалерійській кірасі до Леді з лебедем; більше того — хай простить мені господь! — комічний жанр теж був тут представлений. Ми оглядали статуетки, ми критикували їх найприскіпливіше, ми доходили висновку, що вони не гірші за інші; і все ж — ніхто не брав їх і задарма!

Марнославство вмирає нелегко. В деяких — найтяжчих — випадках воно переживає саму людину. Та десь через півроку, коли я заборгував Пінкертонові із двісті доларів, а ще сотню — паризьким знайомим, я прокинувся якось уранці в дуже сумному настрої і виявив, що лишився самотнім — моє марнославство за ніч сконало. Я не наважувався глибше зануритися в трясовину; я впевнився, що на мої нещасні статуетки надій нема; я врешті-решт визнав свою поразку і, сівши в нічній сорочці біля підвіконня, звідки бачив верхівки дерев на бульварі, і слухаючи перші вранішні звуки вулиці, написав Пінкертонові листа. Я прощався з Парижем, з мистецтвом, з усім моїм колишнім життям, з усією моєю колишньою сутністю. «Здаюсь, — писав я. — Тільки-но отримаю ще один чек, виїду на Далекий Захід, і там можеш робити зі мною, що сам схочеш».

Треба сказати, що Пінкертон з самого початку спонукав мене їхати до нього: він писав, що почувається самітним серед нових знайомих («жоден з них не має твоєї культури»), і так палко запевняв мене в своїй дружбі, що я губився й ніяковів, — адже я не міг відповісти йому тим же! — бідкався, як тяжко йому без помічника, і хвалив мою рішучість, моє прагнення вибитися в люди в Парижі. «Але пам'ятай, Лаудене, — знову й знову писав він, — якщо він тобі все ж набридне, тут тебе очікує велика робота, — чесна, тяжка, прибуткова: ти будеш сприяти розвиткові ресурсів нашого штату, який ще не вийшов з пелюшок. Я щиро втішаюся думками, що ми візьмемось до роботи плече-в-плече».

Тепер, згадуючи ті часи, я дивуюсь, як у мене вистачило духу так довго протистояти цим закликам і витрачати кошти мого друга на справи, які (я добре це знав) не вважав перспективними. Та врешті-решт я усвідомив своє становище цілком і повністю; і я вирішив, що в майбутньому не лише прислухатимусь до Пінкертонових порад, але й відшкодую збитки, яких він зазнав через мене. Мені спало на думку, що не все ще втрачено: можна ще, змирившись із приниженням, спробувати вхопити за бороду сімейство Лауденів у їхньому історичному Едінбурзі. І ось настав час, коли, за влучним висловом шотландців, я тихо зник із свого помешкання місячної ночі… Це був досить непорядний вчинок, зате дуже легкий для виконання в моїх умовах. Оскільки я міг би винести з своєї кімнати хіба що пару черевиків, то я залишив їх там без жалю. Діжон успадкував «Жанну д'Арк», «Прапороносця» і мушкетерів. Про це я сказав йому, коли ми купували валізу й деякі необхідні в дорозі речі; тут же, біля крамниці, ми розпрощались, бо свої останні години в Парижі я хотів перебути сам-один. І ось я сів за свій прощальний обід (значно розкішніший, ніж дозволяли мої фінанси); потім я купив квитка на вокзалі Сен-Лазар і сів у вагон.

Вагон був переповнений, але я відчував себе самотнім. Я дивився на залиту місячним сяйвом Сену з її маленькими острівцями, на шпилясте громаддя Руанського собору, на кораблі в гавані Дьєппа, — і серце в мене болісно стискалося.

Перші промені сонця розвіяли мій неспокійний сон на палубі судна. Я радісно зустрів світанок і з задоволенням спостерігав, як із рожевого серпанку встають зелені береги Англії; я захоплено вдихав солоне морське повітря. Зненацька мене як ударило: я вже не художник! Я перестав бути самим собою, я розлучився з усім, що було дороге мені, і, ставши рабом боргів та вдячності, безнадійним невдахою, повертаюсь тепер до того, що завжди зневажав…

• Предыдущая
• 17/91
• Следующая