Катріона - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 7

• Предыдущая
• 7/61
• Следующая

— Далі йде підпис, — сказав містер Бальфор, — де я висловлюю йому свою пошану. Ви, напевно, звернули увагу, що я пишу «кілька ваших друзів»? Думаю, що це не перебільшення і ви зможете підтвердити правдивість цих слів?

— Певна річ, сер; про мій намір знає не одна людина, і всі схвалили його. Що ж до вашого листа, за який я дуже вдячний, то в ньому є все, на що я тільки міг сподіватись.

— Це все, що я можу зробити, — сказав містер Бальфор, — і, знаючи, у яку справу ви збираєтесь втрутитись, мені лишається тільки молитися, щоб це вам допомогло.

Мій родич затримав мене на обід, як він сказав, «для честі дому», і потім мені довелося поспішати, щоб вчасно повернутися в Едінбург. Я не міг думати ні про що інше, крім того, щоб швидше почати й закінчити останню справу і таким чином повністю віддати себе до рук правосуддя. Для людини у моєму становищі сама перспектива покласти край нерішучості й спокусі була надзвичайно принадною. Тим більше я розчарувався, коли, прийшовши до Престонгрейнджа, почув, що він кудись поїхав. Вірю, що в ту хвилину його й справді не було дома, але потім він, напевне, повернувся і весело коротав час у сусідній кімнаті в товаристві друзів. Про мене, мабуть, забули. Я вже давно пішов би геть, коли б не сильне бажання збути з рук цю справу і лягти спати з спокійною совістю. Спочатку я читав, бо у маленькому кабінеті, де мене залишили чекати, була сила-силенна книжок, але скоро довелося відмовитись і від цієї розваги: небо раптом затягло хмарами, надворі посутеніло, а єдине малесеньке віконечко ледь-ледь цідило світло. Решту часу я просто нудився без діла. Товариство мені заміняли чоловічі голоси, приємні звуки клавікордів і жіночий спів, що долинали з сусідньої кімнати.

Не можу визначити години, але було вже темно, коли відчинилися двері кабінету, і я при світлі, що падало крізь них, побачив на порозі високого чоловіка. Я зразу ж підвівся.

— Тут хтось є? — здивувався він. — Хто такий?

— Я прийшов з листом від лерда Пілріга до генерального прокурора, — озвався я.

— Давно ви тут? — спитав чоловік.

— Важко сказати, скільки годин, — відповів я.

— Вперше чую, — промовив він, пирснувши сміхом. — Слуги, очевидно, забули про вас. Але ви, нарешті, дочекались, бо я і є Престонгрейндж.

По цьому він зник у другій кімнаті, подавши знак, щоб я йшов слідом за ним, засвітив там свічку й сів за письмовий стіл. Кімната була велика, продовгувата і вздовж стін вся вставлена книжками. Навіть при тьмяному світлі свічки виразно виділялася ставна постать і мужнє обличчя прокурора. На його щоках грав рум'янець, очі були вологі й блищали. Я помітив, що він злегка похитувався, поки не сів. Очевидно, прокурор у той день добре повечеряв, хоч володів своїми думками і словами.

— Ну, сер, сідайте, — запросив він, — і показуйте листа Пілріга.

Прокурор недбало перебіг очима кілька перших рядків, кинув на мене погляд і вклонився, коли дійшов до мого імені. Але далі його увага подвоїлась, і я певен, що кінцівку він перечитав двічі. Можете собі уявити, як калатало у мене серце, адже я тепер перейшов Рубікон і перебував на полі бою.

— Радий познайомитися з вами, містер Бальфор, — промовив він, дочитавши листа. — Чи не вип'єте часом зі мною келих кларета?

— Це навряд чи принесе мені користь, мілорде, — мовив я. — Як бачите з листа, я прийшов сюди у дуже важливій справі; я не звик до вина, і воно, може погано вплинути на мене.

— Вам краще знати, — кинув Престонгрейндж. — Що ж до мене, то я, з вашого дозволу, вип'ю.

Він подзвонив, і незабаром з'явився лакей у лівреї з вином і келихами.

— Ви й справді відмовляєтесь підтримати компанію? — спитав прокурор. — В такому разі за наше знайомство! Чим можу вам служити?

— Мені, мабуть, варт почати з того, що я прийшов сюди на ваше власне невідкладне запрошення, — сказав я.

— У вас, мушу визнати, передо мною деякі переваги, — зауважив він. — До сьогоднішнього вечора я навіть не чув про вас.

— Так, мілорде, моє ім'я вам і справді не знайоме, — погодився я. — А тим часом ви вже давно прагнете познайомитися зі мною і навіть оголосили про це публічно.

— Хотілося б почути з цього приводу деякі роз'яснення, — попросив він. — Адже я не Даніїл.

— Чи не послужить вам роз'ясненням те, що коли б мені зараз заманулося пожартувати, — чого я зовсім не схильний робити, — то, здається, я мав би право вимагати од вас двісті фунтів.

— Не розумію.

— Вимагати винагороди, обіцяної за мою голову. Престонгрейндж одразу ж відсунув келих і випростався на стільці, на якому сидів досі, розвалившись.

— Як це розуміти? — здивувався він.

«Високий, дужий юнак років вісімнадцяти, — процитував я, — розмовляє як житель низинної Шотландії, безбородий».

— Впізнаю ці слова, — сказав Престонгрейндж, — і, якщо ви з'явилися сюди з наміром розважатись, вони можуть бути згубними для вас.

— Мої наміри цілком серйозні, — відказав я, — і ви чудово все зрозуміли. Я — той хлопець, котрий розмовляв з Гленуром в день його вбивства.

— Ви, значить, прийшли сюди, щоб переконати нас у своїй невинності, — зауважив прокурор.

— Припущення цілком правильне, — погодився я. — Я вірнопідданий короля Георга, і коли б мав у чомусь дорікнути собі, то, мабуть, не прийшов би до вас із своєї власної волі.

— Радий, дуже, радий, цьому, — кинув він. — Адже це такий жахливий злочин, містер Бальфор, що не допускає ніякого милосердя. Так по-варварському пролита кров всупереч волі його величності і всіх наших законів, до того ж людьми, ворожість яких добре відома! Я надаю цьому великого значення і не заперечую, що вважаю злочин спрямованим особисто проти його величності.

— На жаль, мілорде, — додав я сухувато, — вважають, що він зачіпає особисто ще одну високопоставлену особу, ім'я якої краще не називати.

— Якщо ви цими словами хочете на щось натякнути, то мушу зауважити, що вони просто недоречні в устах вірнопідданого; коли б ви проголосили їх публічно, то я вважав би за свій обов'язок звернути на них особливу увагу, — застеріг Престонгрейндж. — Мені здається, ви не усвідомлюєте небезпеки свого становища, інакше були б обережнішими і не погіршували б його, кидаючи тінь на правосуддя. В нашій країні і в моїх скромних руках правосуддя безстороннє.

— Ви надто багато мені приписуєте, мілорде, — сказав я. — Я тільки повторив те, що чув дорогою від людей різних переконань.

— Коли ви станете розважливішим, то зрозумієте, що таких розмов слід уникати, а тим більше не повторювати, — зазначив прокурор. — Шанований всіма нами вельможа, якого справді зачіпає це варварське вбивство, посідає надто високе становище, щоб до нього міг долинути брудний наклеп. Герцог Арджайльський, — ви бачите, я з вами відвертий, — дивиться на все це так само, як і я, бо ми обидва повинні діяти з точки зору наших судових обов'язків і служіння його величності. Мені хотілося б, щоб у наш недобрий час усі були позбавлені почуття. родової ворожнечі, як і він. Однак сталося так, що жертвою виконаного обов'язку стан Кемпбелл. А хто, як не Кемпбелл, завжди йшов попереду, виконуючи свій обов'язок? Я не Кемпбелл і можу сміливо говорити про це. До того ж виявляється, що, на наше щастя, ватажок цього знатного роду — зараз голова судової палати. І ось на заїжджих дворах по всій країні заворушилися нікчемні людці й марнослови, а молоді джентльмени, такі, як містер Бальфор, необдумано повторюють їхнє базікання. — Усе це він говорив так запально і красномовно, ніби виголошував промову в суді. Потім, ніби схаменувшись, додав: — Та яке це, врешті, має відношення до справи? Мені залишається тільки одне — вирішити, що ж робити з вами.

• Предыдущая
• 7/61
• Следующая