Будинок на дюнах - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 10

• Предыдущая
• 10/14
• Следующая

— Пустун, ну й пустун! От же капосник! — сказав містер Гадлестон, покивуючи пальцем. — Я не чистоплюй, та хоч до чого тільки я вдавався, але ніколи не відкидав повністю кращих почуттів. Я був поганець, містере Кесіліс, не заперечую, та це почалося після смерті дружини, а ви знаєте, як воно доводиться вдівцеві. Я грішний, не скажу: ні, але я знав міру й через це зберігав надію. І коли вже торкатись цього, то… Та що це? — він раптом урвав мову, рука його піднеслась угору, пальці розійшлися, на обличчі з'явилася зосередженість і проступив страх. — Ні, хвала Богу, це лише дощ! — додав він за хвильку, зітхнувши з величезною полегкістю.

Кілька секунд він лежав на подушках, як людина, що ось-ось має зімліти. А потім зібрався на дусі й трохи тремтячим голосом заходився знов дякувати мені, що я збираюся взяти участь в його обороні.

— Одне запитання, сер, — сказав я, коли він змовк на хвильку. — Це правда, що гроші й тепер при вас?

Йому наче було не до шмиґи моє запитання, але він неохоче, а таки визнав, що й справді має трохи грошей.

— Гаразд, — мовив я далі, — однак це їхні гроші, чи не так? То чом би їх і не віддати їм?

— На жаль! — відказав він, похитавши головою. — Я вже це пробував, містере Кесіліс. Якби ж тільки за це йшлося! Але вони жадають крові.

— Ви трохи недоговорюєте, Гадлестоне! — вкинув слово Нортмор. — Вам треба було б сказати, що ви пропонували сплатити суму на двісті тисяч меншу, ніж ваш борг їм. Різниця солідна, — це, Френку, те, що вони називають кругленькою сумою. Тож, як бачимо, ці хлопці мають слушність на свій італійський лад, і, як їм здається, так і мені, що вони цілком можуть дістати одне й друге, коли вже заповзялись, — і гроші, і кров, їй-Богу, — і тоді все буде гаразд.

— А ці гроші в домі? — спитав я.

— Так, хоч радше б їм бути на дні моря, — сказав Нортмор, а тоді враз: — Та що це ви мені гримаси корчите? — гаркнув він на містера Гадлестона, до якого я саме стояв спиною. — Ви боїтесь, що він вас викаже?

Містер Гадлестон поспішив запевнити, що нічого такого й близько не думав.

— Ну, добре, добре, — зневажливо махнув рукою Нортмор. — Коли й далі так піде, ви обриднете нам. То що ти хотів сказати? — обернувся він до мене.

— Я хотів запропонувати одну річ на сьогодні, — мовив я. — Винесім усі ці гроші, скільки їх є, надвір і покладім перед дверима будинку. І якщо карбонари прийдуть — що ж, це їхні гроші.

— Ні, ні! — закричав містер Гадлестон. — Це не так! Вони не їхні! Їх треба пропорційно поділити між усіма моїми кредиторами.

— Слухайте, Гадлестоне, — озвався Нортмор, — не варнякайте казна-чого.

— Але що ж буде з моєю донькою? — застогнав бідолаха.

— За доньку не журіться. Ось тут два претенденти на її руку, Кесіліс і я, обидва ми не жебраки, одного з нас їй і доведеться вибрати. А щодо вас, то кінець кінцем ви ж не маєте права ні на шеляг, і поза тим, коли я не помиляюся, вам лишилося три чисниці до смерті.

Це було таки жорстоко сказано, і то дуже, але правда й те, що містер Гадлестон не викликав співчуття, і хоч я бачив, як він тремтів і корчився, у мене в душі цим разом не було осуду гострого тону Нортмора, і я ще й від себе докинув слівце:

— Ми з Кортмором охоче допоможемо вам урятувати життя, але не втекти з награбованим добром.

Якусь часину він боровся сам із собою, тлумлячи в собі гнів, та врешті обачливість узяла гору.

— Мої любі друзі, — сказав він, — робіть зі мною і з моїми грішми все, що хочете. Полишаю це на ваш розсуд. А тепер дайте мені заспокоїти душу.

Отож ми й залишили його так і з полегшенням вийшли. З порога я ще побачив, як він знов узяв свою величезну Біблію і тремтячими руками став накладати окуляри, лаштуючись читати.

Згадки про цей день до кінця віку не зітруться в мене з пам'яті. Нортмор і я були переконані, що нападу на будинок не минути, і якби в нашій владі було змінити послідовність подій, ми доклали б зусиль, щоб радше прискорити критичний момент, а не відтягти його. Чекання — це було найгірше, ми не могли собі уявити чогось моторошнішого, як те напруження, в якому перебували. З мене ніколи не був надто ревний читальник, хоч я завжди любив читати книжки, але цього дня вони всі здавались мені нецікавими, і хоч яку брав я до рук, одразу ж відкидав геть. У міру того, як збігали години, навіть розмовляти стало несила. Раз у раз то один, то другий з нас прислухався до якогось звуку або виглядав у шпарини з горішніх вікон на піщані дюни. Тим часом, однак, не було анінайменшого свідчення про присутність наших ворогів.

Ми знов і знов обговорювали мою пропозицію щодо грошей. Якби ми були при тверезому розумі, то, безперечно, відкинули б цей план, як нерозважливий, але нас настільки оповила тривога, що ми вхопилися за нього, як за останню соломину, хоч здійснення мого плану тільки виказувало присутність містера Гадлестона в будинку.

Гроші були почасти в монетах, почасти в банкнотах і почасти в банкових чеках на ім'я такого собі Джеймса Ґреґорі. Ми дістали їх усі, перелічили, склали знову до Нортморової сумки для ділових паперів і приготували італійською мовою листа, що його Нортмор прив'язав до ручки сумки. Під листом було два підписи — Нортмора й мій: ми присягалися своєю честю, що в сумці зібрано всі гроші, врятовані при банкрутстві Гадлестона. Це була така дурниця, якої, мабуть, скільки світ-світом не впороли два чоловіки, що вважали себе розумними істотами. Адже якби та сумка потрапила до рук когось іншого, а не тих, кому ми її призначали, наш лист був би власноручним зізнанням у нескоєному злочині. Але, як я вже казав, тоді ми не спроможні були тверезо розважати, і рвалися робити бодай будь-що, дурне чи розумне, аби лиш не терпіти муки чекання. Ще й більш того: маючи певність, що в западинах між дюнами кишма кишить підглядачів, ми сподівалися своєю появою назовні з сумкою спонукати їх до переговорів, а то й до якогось компромісу.

Було близько третьої години, коли ми вийшли надвір. Дощ перестав, привітно світило сонце. Я ще ніколи не бачив, щоб чайки літали так низько над будинком і так безстрашно наближалися до людей. Одна з них на самому порозі важко залопотіла крильми над нашими головами і гостро пропищала щось мені у вухо.

— Оце тобі й знак, — озвався Нортмор, котрий, як і всі вільнодумці, легко піддавався будь-яким забобонам. — Для них ми вже мертві.

Я відповів якимсь силуваним жартом, бо навколишнє впливало й на мене.

Сумку ми поставили за кілька кроків від дверей на ділянці, зарослій дерном, і Нортмор замахав над головою білою хустинкою. Ніякого відгуку. Тоді ми голосно загукали по-італійському, що нас послано залагодити справу, але й на це ніхто не озвався — тишу порушували тільки чайки та морський прибій. Мені тяжіло щось на душі, коли ми облишили свої спроби, і я бачив, що й Нортмор був незвично блідий. Він збуджено озирався через плече, немов боячись, щоб хто не перекрив нам відступу до дверей.

— Для мене цього вже забагато, їй-бо! — прошепотів він. Я відповів йому теж ледве чутно:

— А що, як тут взагалі нікого нема?

— Глянь он туди! — заперечив він, кивнувши лише головою, наче остерігався простягти руку в тому напрямі.

Я глянув, куди він показував, і там, над північною частиною надморського лісу побачив пасемко диму, що слалося просто вгору в безхмарне небо.

— Нортморе, — озвавсь я (ми все це говорили пошепки), — далі чекати просто незмога. У сто разів краще померти. Залишайся тут і пильнуй будинку, а я піду в той бік на розвідини, хоч би й до самого їхнього табору.

Він ще раз розглянувся навсібіч, примруживши очі, і притакнув головою.

Серце в мене гупало, наче молотом, коли я швидко простував у напрямку, звідки курився дим, і хоч хвильку тому я весь тремтів, тепер мене раптом кинуло в жар. Земля тут була дуже нерівна, і в заглибинах обік моєї дороги могла критися ціла сотня людей. Але я недарма сходив цю місцину вдовж і впоперек, тож знав, якими улоговинами пройти найкоротше та з яких гребенів видно водночас кілька западин. Невдовзі ця моя вправність і прислужилась мені. Шпарко вийшовши на один з порівняно вищих пагорків, я побачив, як за півста кроків від мене, зігнувшись у три погибелі, біжить чимдуж видолинками якийсь чоловік — безперечно, вивідач, сполоханий моєю появою. Я загукав до нього по-англійському й по-італійському, а він, зрозумівши, що таїтись далі нема чого, випростався, вискочив з видолинка й стрілою гайнув до лісу.

• Предыдущая
• 10/14
• Следующая