Чорна рада - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/39
• Следующая

ругом запорожц?, €к т?њ гусаки, повит€гували шињ; слухають, що гетьман скаже. ј гетьман пов?в кругом €кось лукаво очима.

Ч ”дарити, Ч каже, Ч в раду.

ќт ? почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. ј братчики так, €к хорти на поклик в?вчар€, той зв?дти, той зв?дси, посп?шали на раду. “€глось туди й городове козацтво. як же назбиралась њх купа чимала ? зробили судне колесо, ? вс? д?ди стали в перв?й лав?, похиливши т€жк?њ од думок голови, тод? й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. ќт ? став на свойому гетьманському м?сц?, п?д бунчуком ? корогвою, ? вщухнули вс?, слухаючи, що казатимуть стар?йш?. як ось, т?лько що кошовий д?д, батько ѕугач, виступивши наперед, хот?в клан€тись на вс? боки до радного слова, аж ?ван ћартинович звел?в ударити у ср?бн? —омков? бубни ? прийн€в сам таке слово:

Ч ѕанове полковники, осаули, сотники ? вс€ старшина, ? ви, братчики запорозьк?њ, ? ви, козаки городов?њ, а найб?льш ви, моњ низов? д?тки! ?о вас тепер оберну € слово, а вс€ рада нехай послухаЇ й розсудить. як заохочував € вас ?з собою на ¬крањну, на волю й на розкош?, так чи вже ж € зло вам мислив? „и вже € вас думав ки€ми зам?сть пал€ниць годувати? ќх, боже м?й милий! —ерц€ свого вколупав би € та дав своњм д?ткам; а тут ось сив?њ голови с?чов?њ знай кињ та кињ вимагають. ? за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний ќлекса —енчило? (ј ќлекса —енчило стоњть посеред колеса). «а те, що трапилось, може, раз на в?ку, вскочити в гречку! який же його б?с утерпить, ходючи посеред спашу? ’?ба в запорожц€ душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? ?обре в —?ч? за се карати, а тут нам через ж?нок швидко доведетьс€ перевести вс?х братчик?в. як вам здаЇтьс€, панове молодц?, чи правду € кажу, чи н??

Ч —в€ту правду, пане гетьмане! —в€ту правду! загули кругом запорожц?, €к ?з бочки.

Ч ј вам €к здаЇтьс€, батьки? Ч питаЇтьс€ в д?д?в. ј д?ди сто€ть, понуривши голови, та й не знають, що йому й одв?товати. ?овгенько думали сив?њ оселедц?, довгенько один на одного згл€дували, киваючи головою, дал? виступив знов наперед батько ѕугач да й каже:

Ч Ѕачимо, бачимо, вразький сину, Ч дармо, що ти гетьман, Ч до чого ми в тебе дожилис€! ”брав Їси нас у шори, €к сам схот?в! ¬ивезли ми тебе на своњх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаЇш ”крањною орудовати! Ќедовго ж поорудуЇш! я тоб? кажу, що недовго! оли вз€всь брехати по- собачи, то й пропадеш, €к собака! я тоб? кажу, що пропадеш, €к собака!

Ч vод? лиш, батьку! Ч крикне Ѕрюховецький. Ч „ого се розпустив морду, €к хал€ву? “а се не —?ч ? тут тоб? гетьман не св?й брат!

Ч ќт €ка нам честь за нашу працю! Ч кажуть д?ди. Ч “им-то добре казано нам у —?ч?: Ђ?й, слухайте, батьки, сього ледащиц?: п?двезе в?н вам москал€!ї ј ми таки не пойн€ли в?ри, ми вповали, що ось немовбито господь поможе й на ¬крањн? завести запорозьк? пор€дки!

Ч ќ, ви голови цв?л?њ! Ч каже Ѕрюховецький. Ч яких же тут спод?ватись пор€дк?в, коли «апорозька —?ч буде серед жонатого люду? ¬и думаЇте, що ? вс€кому про те байдуже, так €к вашим старим кост€м; а ми Ч так ?нше почуваЇмось… Ќе москал€ € вам п?дв?з, а роблю все по правд?, що жоден братчик на мене не пожалуЇтьс€. Ќа —?ч?, посеред глухого степу, треба бурлакувати, а в городах, посеред миру Ч женитись та господарювати.

Ч ј х?ба ж ти, Ч озвавсь батько ѕугач, Ч не казав нам, ока€нний, €к п?дмовл€в нас у городи: Ђ’од?мо, батьки, зо мною, заведемо своњ пор€дки по вс?й ”крањн??ї ’?ба ти не казав, що —?ч буде —?ччю, а запорожц? будуть судити й р€дити всю vетьманщину по своњм звича€м?

Ч азав, Ч одв?туЇ Ѕрюховецький, Ч ? €к казав, так ? зробив. —ам? бачите, що запорожц? тепер перш? пани на ¬крањн?; понаставл€в € њх сотниками й полковниками, судитимуть ? р€дитимуть вони по запорозьких звича€х усю ¬крањну. Ќема вже й тепер н? в м?щанина, н? в мужика се моЇ, а се твоЇ, все стало обще; козак усюди став господарем, €к у себе в кишен?. „ого ж вам ?ще хочетьс€? ўоб € за дурницю бив ки€ми козака? Ќ?, сього не буде: € своњм д?ткам не ворог.

Ч «а дурницю! Ч кажуть д?ди. Ч Ќа ч?м держитьс€ —?ч ? славне «апорожжЇ, те повернув ти на см?х!

Ч Ќехай соб? й держитьс€, коли йому так до смаку. ћи м?ж людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай ?де на —?ч њсти сушену рибу з сировцем.

Ч ћи таки й п?демо, гаспед?в сину! Ч каже батько ѕугач. Ч “и нас не випихай кол?ном. “?лько добре соб? пам’€тай, що брехнею св?т пройдеш, та назад не вернешс€. ѕлюйте, братц?, на його гетьманство! ’од?мо до своњх курен?в! vей, д?ти, хто за нами?

—?чов? батьки думали, що так ? висипле козацтво на њх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного тул€тьс€.

Ч ’то за нами? Ч покликне ще раз батько ѕугач. Ч ому любо з нечестивим пройдисв?том у гр?хах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скал€ти золотоњ слави своЇњ, той гайда з нами за пороги!

“?лько ж ? за другим разом н?хто ан? з м?сц€.

Ч “ак ви, бачу, ус? одним миром мазан?! Ч каже тод? батько ѕугач. Ч ѕропадайте ж, ледащиц?! ўоб вас так щаст€-дол€ покинула, €к ми вас покидаЇмо! ѕху! ѕлюю й на той сл?д, що топтав ?з паливодами! ѕлюйте й ви, батьки, Ч каже своњм товаришам, Ч а на прощаннЇ скажем сьому ?родов?, чого ми йому бажаЇмо: воно ж йому й не минетьс€.

ќт ? почали д?ди один за одним виходити з колеса. ? зараз первий, обернувшись, плюнув на св?й сл?д да й каже:

Ч ўоб же тебе побив несв?тський сором, €к ти нашу стар?сть осоромив!

? другий плюнув да й каже:

Ч ўоб на тебе образи падали!

? трет?й:

Ч ўоб тебе пекло та морило! ўоб ти не знав н? вдень н? вноч? покою!

? четвертий:

Ч ўоб тебе, ока€нного, земл€ не прийн€ла!

? п’€тий:

Ч ўоб ти на страшний суд не встав!

?, вийшовши з радного колеса, забрали своњ кон? з чурами да й рушили до Ќизу.

ј ?ванцев? того було й треба. ѕосм?€вшись довол? з своњми розбишаками, каже:

Ч Ќу, тепер, братчики, нам сво€ вол€. ќдбули ми дурне мужицтво, одбули м?щан, одбули й старих дундук?в. “епер пийте, гул€йте ? весел?тесь. ј мене щось на сон знемогаЇ. ѕ?ду одпочину трохи. ѕетро —ердюк, проведи, брате, мене до господи.

ѕ?шов ?ванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледв? ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.

Ч ѕ?дтоптавсь, Ч кажуть, Ч наш ?ван ћартинович.

Ч ?ще б не п?дтоптатись, ст?лько д?ла наробивши!

Ч “а, мабуть, ? в головку на радощах лишне закинув.

ј в?н, кл€тий, н? од прац? не втомивс€, н? од гор?лки не впивс€. …ого лукавий м?зок коверзуЇ соб? нову думку: €к би того безталанного —омка до посл?да-години допровадити! ѕлутаючи по дороз? ногами ? зажмуривши оч?, €к к?т, Ѕрюховецький скр?зь зуби почав так против своЇњ думки закидати.

Ч „и чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чолов?ков??

«асм?€всь козак:

Ч —е, пане €сновельможний, т?лько таку гуторку проложено.

Ч vм! Ч каже Ѕрюховецький. Ч ѕроложено! ј з чогось же то њњ вз€то… ќх, ноги зовс?м не несуть! ¬ража стар?сть над?ходить. „и випив чолов?к кубок меду, чи не випив, уже й голова й ноги хоч поодтинай.

Ч —е ви, пане гетьмане, Ч каже ѕетро —ердюк, Ч на радах так уходились.

Ч ќх, на радах, на радах! Ч мимрить Ѕрюховецький. Ч ѕослужив € козацтву щирою душею, а €к-то мен? козацтво послужить!

Ч ?, пане €сновельможний! ѕро що ви турбуЇтесь! Ч сказав козак —ердюк. Ч “а ми за вас ус? голови положимо!

Ч vолови! Ч бурчить ?ванець. Ч Ѕуло б з мене й одноњ голови, €кби хто зум?в њњ положити, щоб дов?ку не встала.

”см?хнувсь ѕетро —ердюк да й думаЇ: Ђѕ?дтоптавсь, п?дтоптавсь пан гетьман!ї

ј в?н ?де, т€жко ступаючи, справд? мов п’€ний; дал? знов пробовкне де€ке слово, ? все на —омка наворочуЇ, чи не догадаЇтьс€ —ердюк; а —ердюков? ѕетру ще таки невдогад. як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Ѕрюховецький ? каже:

Ч „и бачиш ти, ѕетре, коло стан?, при сам?й земл? в?конце? “ам сидить у мене вельможний —омко, що гордував колись ус?ма, ? не було йому р?вн? на всьому св?т?. як тоб? здаЇтьс€ се диво?

• Предыдущая
• 35/39
• Следующая