Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 52
- Предыдущая
- 52/57
- Следующая
— Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, — нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову.
— А, про того, цю прорікав: “Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла”. І ще: “Світ буде обшитий дротами, єк старий горнець”. Так і є.
— Ви єго виділи?
— Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій тато — простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донька посла, а чорнороба... Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло — такий здоровий, набитий. У порошницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли — дублені, волосінки фабричні з чорної волічки — такі лиш гонорові люди носили, ремінь файно виціткований — у зброє” ний чоловік з голови до ніг.
— Єк то узброєний?
— Та же зібраний, зрихтований — не розумієш? Та й узброєний-таки був — бартка, пістолі. Цим він відрізнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів.
— А шо це?
— Трісунки — на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То з’єднуєтси докупи, зв’єзуєтси шерстю — і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові — по кавальчику усєкого кольору.
— А я виділа на старій фотографії гуцулів у закочених догори капелюхах...
— А, то венгерєк. Венгерєки -носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи — закочені криси стримували на собі дощ.
— Шекєрєк був вусатий?
— Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці — щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жаб’я у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом.
— Файний був з виду?
— Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?..
Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бесіді.
* * *
Я мешкаю у Києві коло двох святинь: Видубицького монастиря і гуцульського лісу в Ботанічному саду. Колись за княжих часів це місце називалося Звіринцем і тут буяли не штучно посаджені, а справжні ліси, повні зубрів, оленів, лисиць; сюди ходили на лови. І коли крізь моє вікно запахне смерековою хвоєю, я думаю про Ростоки, не без подиву вслухаючись у назви його присілків та дільниць: Підпасіки, Луги, Губки, Запогар, Меневлоги, Підстінки, Царина, Сені, Опари, Глиняне, Греки, Шварвати, Рабинець... Там, у Рабинці, за дванадцять кілометрів у верхах, я, сімнадцятилітня, учителювала: мої діти були, як ангелики, чисті, послушні, не виділи ні кіно, ні авта, хіба що на малюнках...
Але я знов покидаю своє село, бо мушу йти в Голови. Разом з Лукою Гарматієм, разом із вами, коли ласка... З Ростік до Білоберезки, через Хороцово, Бервінково, Стебні, Устєріки, Ясенів, на Вигоду — а там лиш убік на Красноїлля і за ним Голови. Недалеко, але й не дуже близько.
Голови підпирають своїми верхами полонини. Може, тому й голови, бо тримають на собі, як мітичні фігури, верхній світ, дивовижний світ. Що село — то все люди інакші, а голівські гуцули з-межи усіх найгуцуліші, — так мені здається. І Гарматій то завважив, бо радо зніс покару тут — своє заслання в Голови на десять років.
У першому томі львівського “Учителя” від 1925 року, в річницю смерті Луки Гарматія пишеться:
“За організацію “Просвіти” у Ростоках переводять його (Л. Гарматія. — М. В.) на найгіршу посаду на Косівщині — до Голов. При кінці 1903 p. Лука Гарматій засновує у Головах товариство “Січ”. 1905 p. закладає читальню “Просвіти” у Чорній Річці (присілку Голов) і організовує крамницю при читальни. Лука Гарматій навіть допомагає у вивозі волів на віденський ринок, сам їздить у тій справі до Відня. За його стараннєм замінено громадське урядування з польського на українське (підкреслення моє. — М. В.). У хаті війта читав людям три томи Костомарова (“Богдан Хмельницький”). Зорганізував на Різдво “січових” колядників та допоміг відновити закриту “Січ”,..
А окрім цього, ще й давав у себе притулок Володимирові! Гнатюкови, Михайлови Коцюбинському, Олександрови Олесеви, Михайлови Грушевському і всім, хто жадав вивчити “...житє гуцула у кождій хвилі з перепонами або симпатіями всіх сил “того світу”, котрі за кождою ростинкою, камінчиком, коликом, у воді, в лісі, на дорозі, на царинці, в хаті, при злій і добрій нагоді житя родинного і господарської роботи зорким оком стежать за його поведенням”.
Ця характеристика належить перові самого-таки Гарматія, що писав реченнями-періодами, подібними будовою на Довженкові. До речі, і Олександр Довженко був у Головах: є фотографія у селі, на котрій він у військовім мундирі захоплює промовою голівчан.
А Гарматій прислужився своєю подвижницькою працею збирача скарбів народних не лише докторові Шухевичеві, а й доклав зусиль до матеріалів Михайла Коцюбинського, Володимира Гнатюка, Олександра Олеся. У численних Гнатюкових дослідженнях і легендах, у “Тінях забутих предків” Коцюбинського, у циклі поезій “На зелених горах”, написаних Олесем 1912 року, живе невтомна душа цього дивного сподвижника, що покуту приймав як дарунки долі...
На багатьох поколіннях голівчан чистим відсвітом відбилася висока громадянська свідомість, людська порядність, відчуття власної гідности і вартісности, тяга до правди і волі, гордість за своє походження. Це сіяв і стверджував учитель Гарматій, де тільки міг, куда його кидало життя.
Що це за село — Голови, до котрого 1900 року було заслано Луку Гарматія? Під самі полонини. Якщо й справді гуцульські села складені із царин (низовин) і голов (верховин), то Голови розположені найвище в горах і найдальше з-межи всіх поселень. Голови, бо головують верхами над нижчими селами. Хоч кажуть, що назва походить від скараних тут опришків — їх голови довго висіли по кіллю на покай усім людям. І це стверджують давні записи.
Тут спілкувався Михайло Коцюбинський із тінями наших предків.
Перед Головами є ще село Красноїлє, котре походить від красної їлі (ялини), що з одної накололи дощок на покриття сільської церкви, а обкантований величезний пень служив престолом. Ту церкву красноїльці відтак дали за простибіг у бідне село Черганівку (між Косовом та Кутами), а собі другу збудували. Той знаменитий пень з красної їлі стояв серед села ще в середині XIX століття. А так, як їль живе у Карпатах 1200 літ, а це була не молодша їль, то селові не триста років, а набагато більше (Красноїлє у записах прослідковується із XVII століття).
А так, як села строїлися здолини вгору по ріках, то за Красноїлєм заселилися Голови. Коли?
Пошукаємо в податкових записах, люстраціях, інвентарних книгах, як тривав процес. Уже й на карті Покуття французького інженера Гійома Левассера де Боплана (1650 p.) позначені гуцульські села Березів, Микуличин, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, Зелена, а далі пасмо Чорногори і за ним село Ясиня на Закарпатті. Чи Боплан уже не взяв до уваги малі приполонинські поселення попід Чорногору (тільки село Зелену заніс до карти — вона якраз по той бік по- -лонини Скупової, а по цей бік Голови), чи їх, цих сіл, ще просто не було... Коли мої Ростоки згадуються у документах у 1500 році, то Голови (а з ними Гринява, Яблуниця на Білім Черемоші) — аж у 1785 — 1788 роках. Все ж виглядає правдоподібно, бо заселялася місцевість вгору по ріках. Це видно навіть по тому, що трохи нижче село Стебнів уже значиться у записах 1731 року. Ще одне. Полонини в історичних джерелах уперше з’являються як літні пасовища в середині XVI століття (коли постали Ростоки, коли’ розгулялися горами опришки). А в другій половині XVII до середини XVIII століть, коли з’являються Голови і інші причорногірські села, полонини уже бурхливо розвиваються. Тоді ж і находимо у Язловецьких актах (1754 p.), що “якась жінка-“гуцулка” підпалювала панські будинки, фільварки, за що була страчена”. І в мемуариста-історика Петра Ступницького в хроніці: “1816 года. Тяжкий год. Гуцули ходили за збожем аж у Молдову”. Відтак Ступницький потверджує термін “гуцул”, згадуючи про гуцулів у сйоїх хроніках 1824-го, 1830-го, 1832-го, 1848 років. Отже, при заселенні Ростоків ще про гуцулів не чути, а вже Голови осідають гуцули. Хоча це була одна і та історично-етнічна група, просто назва пристала до неї пізніше. А як же називали тих перших поселенців над гірськими ріками — якби-то знати... Знаємо ясно, що в долах селян мучила панщина і вони тікали хто куда міг: одні в опришки на Стіг і Говерлу (“говерла — “гаверла” — “пуста земля”, “неродюча”), інші, більш смирні, освоювали кавалки земель понад рікою серед лісів. Іван Франко писав у 1888 році про моїх предків таке: “В атмосфері повної темноти і пригноблення жив цей люд, ніби в мряці. Особам більш живої вдачі, що прагнули до руху і зміни, залишилась тільки одна дорога — опришківство, розбійництво, жебрацтво і загалом життя нестале, нелегальне, але вільне. Була це теж одинока на ті часи форма народного протесту проти пануючих суспільних порядків”. Але й та решта утікачів, що не воліла розбою, осідаючи в далеких, недоступних горах, вірила, що державний апарат не досягне їх там і не упокорить. Так і було якийсь час у малозаселених Карпатах, з неприступними скалами, глибокими потоками-ярами, непрохідними лісами і широкими полонинами. Шукай вітра в полонині!.. Іван Вагилевич писав, що народ ішов у гори шукати правду і свободу і зароджував там інше життя: “Створився спільний спосіб життя певного порядку і прав — тобто життя гайдамацьке”, — пише Вагилевич про Гуцульщину.
- Предыдущая
- 52/57
- Следующая
