Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 50
- Предыдущая
- 50/57
- Следующая
Саме в Головах просвітитель пробув найдовше — від 1890-го до 1912 років. Та про Голови ще буде. Бо ми тепер у моїх Ростоках.
Так що в Ростоках є “Просвіта”. І мій дідусь Митусь, молодий леґінь, має з цим дочиніння. Знаходиться читальня в дерев’яній хаті навпроти церкви, вище нинішньої сільської пошти. Моєму селові не пощастило з душпастирем так, як Криворівні. Бо просвітянський припис гласив, що “пора краще зорганізуватися, поправити своє господарство, здобути багато нового у політичному, освітньому і господарському житті”. Метою “Просвіти” було: “Закріпитися (селянам) у промислі, Торгівлі, двигнути на вищий рівень сільське господарство. І в цьому велику поміч має надавати людности духовенство... Душпастир не може обмежитись тільки до церковно-релігійних справ, але доконечно повинен зацікавитися господарською долею й недолею своїх парохіян, повинен їх організувати, вчити кращого, поступового господарства, виривати їх з кігтів лихви та визиску, помагати їм освічуватися та збагачуватися. Такий пастир мусить бути у кожнім українськім селі, щоби зростала моральна і національна сила нашого села”.
Товариство “Просвіта” утворилося 8 грудня 1868 року у Львові. Луці Гарматієві було лиш два роки, а мій дід з’явиться на світ тільки через дванадцять літ. Це був час великих змагань і поступів у моєму краї. Гуцульщиною цікавляться відомі вчені. Історик, етнограф, природознавець зі світовим ім’ям Бальтазар Гакет століттям назад подарував обширну працю про цей край, за сімдесят шість років обійшовши його не раз і не два вздовж і впоперек. Книжки вийшла в Нюрнберзі. Прикипають серцем і мислями до Гуцульщини вчені і просвітителі Галичини Іван Вагилевич, Яків Головацький. А місцевий історик-літописець парох Брустурський, ієрей Петро Ступницький подає безцінну хронологію найголовніших подій на Гуцульщині і в Галичині від 1671-го до 1849 років. А 1575 оповідань на теми демонології і 9 тисяч коломийок, зібраних і записаних згодом недсоціненним і в нинішні часи великим краєзнавцем Володимиром Гнатюком? Це не просвіта народу?!
Ще молода й перша письмова згадка самої назви “гуцул” — вона з’явилася у джерелах за 52 роки до організації “Просвіти”. Все молоде, жадібне до самопізнання і просвіти взагалі, все нуртуюче, як гірські потоки, бо, прецінь, вивершується століття. Передостаннє у тисячі Петровій...
Почала ж “Просвіта” свою нелегку працю над освідомленням народу в такий час, коли той народ лишень висвободився з ярма панщини та був убогий і безпорадний, як мала дитина. Край потопав у темені безпросвітній і матеріальній нужді, в тяжких податках, які ту нужду і темноту тільки поглиблювали. Майже не було власної інтелігенції, ніяких товариств, не було кому щиро подати народові руку й здвигнути його із важкого занепаду та помогти використати той промінчик волі, що блиснув народові по скасуванні панщини. І в такий-то нелегкий час горстка світлих людей — народолюбців у Львові і в краю рішилася на велике діло: заснувала Товариство, яке понесло у нарід світло освіти й організації до боротьби з темнотою, нуждою, податками та всяким іншим лихом. І це вчинила “Просвіта”. Можна сказати, вона вчинила чудо: освід омила нарід, просвітила його знанням і наукою, поклала тривкі основи під народні економічні організації (кооперацію і взагалі промисел, торгівлю всіх видів), культурно-освітні, станові, політичні, добродійні товариства, а також створила товариства тверезости, ощадности та багато інших.
Отаке товариство заснував і в моєму селі учитель-просвітитель Лука Гарматій разом із свідомими ґаздами. Недармо за це Луку покарали переводом до найглухішого села на найгіршу посаду. “Просвіти” боялися властьімущі в усі часи — відпершу її існування аж до ліквідації. Ще я запам’ятала просвітянські книжки і календарі у бібліотеці покійного маминого брата Василя, котрий очолював кооперативу “Просвіти” і якби не вмер від уродженого пороку серця в тридцять літ, то спізнав би краю “білих ведмедів” або згинув у сталінських в’язницях, як його краяни — свідомі просвітяни.
Вуйко Василь вчасно умер, його бібліотеку домашні ретельно знищили. Ще одна книга якось уціліла за платвою старої хати у Сенях. Коли хату розбили, Юрій Сливка нагрів і тут руки — голові усе можна, я замала собі тоту книжку потай від усіх і тепер тримаю. Там на перших сторінках (початок сорокових років) великим шрифтом “агітація” до колгоспу:
Це ми зрозуміли потім. Спізнали на собі. А тоді я десь на подрі у сіні вичитувала ту підпільну книжку і від Самчукової “Волині”, від Стефаникової “Марії”, від поезій Тичини, Сосюри дитяче серце охоплювало незбагненне почуття крику, плачу і сміху, сумне і радісне воднораз, я вслухалася у себе — і знала, хто я, хто мій нарід, я вірила в його будучину так відчайдушно, як вірила, що мушу літати, — і калічилася, злітаючи з вільх, смерек, лугами, але не корилася. І тепер мені часто сниться, як я (уже така понищена вірою) — літаю! І тепер закипаю болем і надіями, коли розгортаю ту книжку на сімдесят шостій сторінці і читаю не тракторно-дир-дирні вірші, котрими напхано шкільні читанки, а оцей Тичинин:
О наші матері! Скільки синівських мук прийняло їхнє серце... Тільки за героїв УПА — борців за волю.
А моє серце ожило тим дитинним почуттям, коли вбирало в себе якось розмову на заставі. Власне, говорив тільки один. Говорив зо дві години. Палко і переконливо. Розповідав безвусим карпатським сторожам кордону історію цього краю, правдиву, тяжку, криваву. І не було в його устах одного слова неправди. Пограничники то слухали, як дивину, бо ніколи про таке і не здогадувалися, а хто Їх учив, хто нас усіх учив історичної правди?
Нас було кілька письменників на зустрічі з прикордонниками за полониною “Середня”, але говорив тільки один. А всі слухали. І коли Степан Пушик закінчив, на нього і на світ інакшими очима подивилися голубі і карі очі молдаванів, росіян і наших-таки земляків. У тих очах зникла скам’яніла байдужість, засвітилося прозріння. І такий суворий напершу начальник застави зм’як, перейшов на українську мову і лагідною слобожанською говіркою згідливо відповів на Пушикову просьбу показати Довбушеву обитель — гору Стіг. Він самотужки службовим автом відвіз нас по зораній смузі кордону аж на румунський бік під самий пірамідний Стіг. Степан бігом видряпався на вершок, збіг відтам і попросив валідолу. Ми кепкували з “опришка” Пушика, казали, що Довбуш такого вигнав би з ватаги, але серце мені тікало, що один Степан серед нас здатен на щось таке, як оцей Стіг — опришківська столиця, безстрашне і високе в правді і чесності. Він сіє. Навіть на піснім пограничнім грунті. Ади, зійде! І Степана за його непорушність супроти істини не один рік травили та умертвляли плітками його ідейні супротивники. На їх боці була сила. Але тепер уже Степан Пушик народний депутат — люди обрали просвітителя попри всі брехні і протидії тих, що в ложці води утопили би не лише Пушика, а й всю Гуцульщину, Галичину — ба Україну! — разом з усім, що надбано спервовіку.
- Предыдущая
- 50/57
- Следующая
