Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна - Страница 46

• Предыдущая
• 46/57
• Следующая

Про що би вона не говорила — лице спокійне, мова повільна, лагідна, слова виважені на тоненькій долоні.

— У вас руки, якби ціле життя перо тримали — пальці довгі, тоненькі.

— Йой, Господи... Шо ці руки тєжкого каміння попереносили, шо фашиння подвигали!.. Я вам, дорога Марічко, шош покажу...

Трошки подумала і витягла із куфрика згорток. Голубі і зелені купюри застелили все нешироке ліжко.

— Кілько я склала цих грошей. Усе притримувала на тєжчий чєс, а то перемінилоси у світі та й ади — зийшло на папірє. Я робила все житє на дорогах, дуже тєжка була робота, але зато добра плата. Я була дужа, зохмаласи на тоти гроші, витак утєгласи, та й так до самої старости взимі і вліті на дорогах... Кождий камінчик перевернула. Скрізь. Горі, долів. А пенсію мені не схотіли дати. Але нічьо. Добре, що дороги добрі. Ади, жиє людина світами, та й таки навертає д’нам... Хоть у гості... Дєковать тобі, Марічко, шо до баби зайшла, це мені так дорого, не знаю, єк оцінити, так дорого...

А мені? Я ж розмовляю з цілим століттям, воно дивиться мені в очі, тішиться мною, аж плаче. Що робити, аби воно потривало?!

Розпитую, може, пам’ятає учителя-просвітянина Луку Гарматія. Він два роки учителював у моєму селі, з 1898-го по 1900-й. Єлена уже була шкільного віку, могла його знати. Ні, не годна пригадати, тілько воєн, тілько бід пережила, що всі тоти повени-студени позамулювали, повивітрювали пам’ять... Лука приятелював з моїм молодим тоді ще дідом Митусем Владом, збирали гірськими селами, бутинами, сплавачками “давнину” — дідо то дуже любив! Навіть дідова старша сестра Анна Влад (Фучучка) розказувала Гарматієви про вірлів і залізний біб — і то є записано в книгах професора Володимира Шухевича. Але Єлена до школи не ходила, сільських учителів не пам’ятає. Зато про дороги, її дорогу працю — прошу дуже, скільки хочете!

— Ади, голова уже багато позабувала, а то відій руки пам’ятают. У нас давно була колія. Так, була. Я сама її спорєджувала. Коло Ріжна, нижче Філипака, переходила на волоський бік, а в Губках — знов на галицийський. Аж до Хороцово. І людий возила. А єк євлєласи оперед мої хати, то так жєлисно фівкала, шо ни мож’ було слухати...

Уже докладніше розказав мені вуйко Николай. Він має зроду холодну голову, трохи скептичну натуру. Усе, про що би я не розпитувала, так мудро розтасує, що я давно його називаю народним академіком. Це істинно так є. Хоть свого академіка я сама навчила читати, як ходила до третого класу, а йому вже було сорок п’ять. Вечорами читав по складах газету голосно, якось по-гусячи, на всю хату. За зиму, поки я слабувала і жила у бабки Миронихи, добре вивчився читати. Але історію краю знає достеменно, ніби все життя сидів коло науки, а не коло маржини у полонині.

Вуйко знає правду і про гори, і про доли. І про Довбуша, і про Петлюру, і про Австрію, як вона розпадалася, і про СРСР, як він складався. Про землі українські толочені-перетолочені, кому лиш на запродувані на політичних ярмарках...

Вуйко Николай, попри то, що має лиш одну руку робочу, уміє дуже добре косити, майструвати, стогувати. Сіно, котре він укладе, ніякий ураган не рознесе. Такі вуйки могли би вкладати державу. Якби-то була коли потреба. У таких вуйків часом варто би попитуватися перед тим, як складати, розбивати, обирати, перестроювати. Варт! Вони не пересолять і не пересолодять. Але де би то позволив панський гонор. То най котиться, куда справилося!..

Каже вуйко, що колію проклали за “перших москалів”. Ішла з Вижниці через ріку на Кути через Тюдів, Рожен. У Ріжні там, де тепер міст, переходила на Волощину аж до Губків, а в Губках знов на Галицький бік низом, попри ріку аж до Устєрік. Возили усе, що треба було для прокладання колії, а назад — і людей. Коло Гаврила (так називається місце на Опарівці, де над рікою і “моїм пляжем” стоїть на Буковині хата, в котрій народилася відома українська народна майстриня-вишивальниця і реставраторка текстилю Марія Гаврилівна Степан) був горбик, і колія не все на него виїхала, деколи ставала; тогди свистала, і виходив із корчів, із запасної колійки, такий “п’єцик”, що потручував колію ззаду, і вона їхала далі. Тому вона жєлісно і фівкала, що не могла у горбик виїхати. А Єлена Танаскова жила на цім боці навпроти того горбика — і чула, як колія просила помочі... Нема давно колії. Не стало недавно і Єлени...

Так що мої Ростоки не такі вже забиті в горах; навіть колійовою дорогою були зв’язані зо світом. Мали гори колію, мали й телефони. Ще тоді, 75 літ назад. Навіть дідо Мирін був коло телефонів, прокладали скрізь телефони — від Керлибаби і далі геть туда верхами. Для войська. А як були наші вої у Росії (так дідо ще вповідав), то на Великдень люди розбирали всіх русинів по хатах. Лиш не брали німців, мадярів-католиків, а за наших казали: “Це наші, такі, як ми”. Коли я підросла, то зрозуміла, що та дідова чужинецька Р ос і я була аж під Кам’янцем-Подільським, але таки правда, бо зазбручанська земля була під Росією...

Мій дідо, певно, був добрим вояком, але ще затятішим до грунту, маєтку. Казав, що вліті, бувало, косить вся австрийська армія у степах — широко, є де розмахнутися. Окопи позаростають, зато сіно не пропало — брати зазбручанці покосили. Уже декотрі дивляться тут оженитися, як прийшов приказ до бою. Стали до канон, а бити нема охоти - уже один з одним не одною сигарою поділилися; одної віри, одної мови, які в дідька вороги, хоть той в російських, а цей в австрійських обмотках. Прецінь одної крови, одної землі сини.

Отак якось докапарили за мус ту войну за “перших москалів”...

Мама моя в саму войну вродилася, у Благовіщення 1914 року. Дєдя десь косив, воюючи у Росії, а моя мама уже виколисувалася під сволоком. Але то не було кому колиску хитати, хоть мама була дванадцята чи тринадцята, передпослідна дитина в Оринчуків. Усе пологом лежало на черевний тиф, що в горах простіше називали “червінка”. І мама рацкувала бур’янами, травами, там і засинала — ніхто не питав мамою, як двометрові легіні лежали по всіх лавах уздовж двох довгих кімнат. Жоден уже не встав. А мама їла, що попадало під руки, пасла траву, як ягнятко, — і вижила. Ні малою, ні великою не була пещеною. Тільки робота і робота, і нічого більше, крім роботи... А як хотіла вчитися! Дєдя противився: дівці ні до чого до школи, най учиться прясти, ткати. Але чотири класи якось випросилася. Все знала на “бардзо добже”. А далі дєдя не пустив. У багача є доста роботи, а наука добра панам. Де пустим голову забивати, а корови у полонині хто діздрить... А на сінокосах, а в олійници, а на возници коло сушини, а на городі, а вівці постригти, а колопні на повісма терти — нема роботи?!.

Мама яка була задобра школярка, така загонорова дівка. На фотографії запишнена, у білих панчішках, у мештах на корках.

— То лиш хіба на фотографії, а в життю ми ніяких панчіх не виділи. Тогди дівка знала сорочку, запаску, пояс — і по всьому. Більше на ній нічого не було, не так, як тепер, — повпрягаються згори і здолини, що не годні рухнутиси. Ми були бистрі, як білиці. У потоці вмиємося, аж шкіра паленіє. А бувало, в полонині зима впаде. А то уже літо, нема теплого убрання, а худоба рує. голодна — треба сіном годувати, бо пашу припав сніг. Нема коли їсти, умиватися, все хапаєш у ходу. А впадеш увечері де на лаву — спиш, як у перинах.

Мама з вуйком Николаєм повиростали на полонині. На всі боки там вигартувалися. Не було кому скаржитися, на кого надіятися — сам на сам з дикою матінкою-природою. Не ловилися слабости, не тягло на забави - коби ноги донесли увечір до лавиці. Короткий сон і робота — усе, що вони мали. Зато цілий світ чарів і див! А здорове повітря, а студену чисту воду, а добре молоко, сир, сметану, масло на харч... І нічим не ушкоджену віру. Хіба це мало? Ми маємо більше?..

— Мамко, то покажете, де у нас матриган росте?

— Їй, ти ші ни забула? Нашо тобі матригану? Кого хочіш зчарувати?

— Уже всіх без мене зчарували. Мені так, кортит видіти.

— Навесні, єк зийде, покажу. Господи, коби міні таке голови трималоси, коби я так чєс марнувала, єк ти.

• Предыдущая
• 46/57
• Следующая