Выбери любимый жанр

Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

— Курс? — перепитав Білякевич і стримано всміхнувся: — Курс на істину.

Вона подзвонила йому додому близько дев'ятої години вечора, сказала, що її виселили з готелю, просила допомогти влаштуватися на ніч. Назаров знав, що Світлана, посварившись із сестрою, відмовилась жити у неї, тож це прохання не здивувало його. Домовилися, що вона чекатиме на нього в кафе «Юність». Його «Москвич» стояв на подвір'ї. Назаров недавно повернувся з роботи, прийняв душ, збирався вечеряти. Світлана просила приїхати зараз же, тому він, не вечеряючи, швидко одягнувся, вийшов на подвір'я, сів у машину. До кафе під'їхав о пів на десяту. Вона вже чекала. Речей, окрім поліетиленової сумки, у неї не було — валіза лишилася в готелі.

Валерій не хотів запрошувати її до себе додому, сказав, що влаштує на базі відпочинку. Світлана погодилась, і вони, не затримуючись в кафе, поїхали. Була за чверть десята…

Так твердив Назаров. Це його твердження навіть на початку не викликало сумнівів. Але проведений інспектором Глушицьким хронометраж показав, що Назаров або помилився в часі, або щось плутає. Від кафе «Юність» до бази відпочинку навіть найдальшою дорогою — через Новорусанівське дачне селище — їхати було щонайбільше двадцять — двадцять п'ять хвилин. До уваги взяли все — і час доби, й інтенсивність руху транспорту в місті, на шосе, в селищі, і технічний стан назаровського «Москвича», і навіть кількість атмосферних опадів, що випали в той день і напередодні. Розрахунок показав, що на територію бази Назаров і Світлана мали приїхати приблизно о десятій годині і п'ятнадцять хвилин. Але сторож Кузема та його внук почули крики Світлани близько одинадцятої.

— Ніяк не виходить, — клацаючи хронометром, сказав Женя Глушицький, разом з Білякевичем та інспектором ДАІ за кермом службового «Москвича» знову проїхавши від кафе до бази. — Не вистачає щонайменше півгодини. Мабуть, вони зупинялись або кудись заїжджали.

— Чого вони поїхали через селище? — міркував автоінспектор. — По шосе ближче і їхати зручніше.

Білякевич подумав, що про це найкраще було б замигати самого Назарова, але той навряд чи відповість. На останньому допиті у Білякевича склалося враження, що Назаров щось умовчує.

Був похмурий осінній день. Напередодні пройшов нищ, лісова дорога була вкрита килимом мокрого жовто-червоного листя. Від лісу огорожі не було, і «Москвич» вільно в'їхав на територію бази. На березі озера, що підходив до лісу, автокран вантажив на самоскид великий чорний корч, схожий на закам'янілого спрута з обрубаними щупальцями. Осторонь лежало ще два, трохи менші корчі.

Худорлявий чоловік з горбкуватим носом, одягнений в утеплену болоньєву куртку, насунувши на лоба капелюх, подавав кранівникові команди, супроводячи їх характерними жестами руки. Трос крана аж скрипів, видно, корч був нелегкий. Ось він торкнувся кузова самоскида, важко ліг на дно.

— Майстер Пирун, — показав Глушицький на чоловіка в болоньєвій куртці. — База відпочинку — його об'єкт.

— Хіба не Назаров керував будівництвом бази?

— Назаров очолював виконробську дільницю, у нього було кілька об'єктів, серед них — база.

— Виходить, Пирун — його підлеглий?

— Не тільки підлеглий, а й товариш, так що безсторонності не ждіть.

— Та я й не жду, — невесело всміхнувся Білякевич. — У цій справі навряд чи можуть бути безсторонні свідки.

Він вийшов з машини, підступив до Пируна, привітався.

— Нічого собі пеньок, — киваючи на корч у самоскиді, озвався Білякевич. — Із озера витягли?

Пирун зиркнув на міліцейський «Москвич», потім непривітно скосив око на Білякевича, буркнув:

— Із озера. — І рушив до самоскида, відчинив дверцята кабіни.

— Ярославе Нестеровичу, — гукнув його Білякевич, — заждіть, ви мені потрібні. А шофер сам одвезе корча.

Якусь мить Пирун неприязно дивився на нього, потім, хряснувши дверцятами, крикнув шоферові:

— Їдь! Скинеш у старому кар'єрі.

Засунув руки в кишені, неквапом підійшов до Білякевича, глянув спідлоба:

— Ну, що таке?

Ярослав Пирун, видно, був людиною не вельми смирної вдачі: місяць тому в прокуратурі Русанівського району він нагрубіянив слідчому і начальникові райвідділу, його хотіли притягнути до відповідальності, проте слідчий Вигула, треба віддати йому належне, умовив начальника райвідділу не робити цього — почуття, які охопили свідка, можна було зрозуміти: з обвинуваченим його зв'язувала багатолітня дружба, і Пирун просто не вірив, що Валерій Назаров міг убити свою подругу, вважав, що його другові «пришивають діло».

Ні посади, ні звання Білякевича не справили на Пируна ніякого враження, доброзичливість не пом'якшила його погляду.

— Слухаю вас, товаришу підполковник.

— Ярославе Нестеровичу, офіційно у мене тільки одне запитання до вас: як ви думаєте, чому того вечора Валерій поїхав на базу через селище? По шосе ближче.

Пирун недовірливо подивився на начальника розшуку — чи нема тут якоїсь пастки? Але запитання було зовсім безневинне, і глибока зморшка над переніссям майстра розійшлася.

— Не знаю… — спроквола мовив він. — Звичайно він заїжджав сюди від шосе. Може, йому треба було щось купити в селищі? Ми якось їхали разом з міста, заїхали у крамницю в селище. А звідти вже нема сенсу повертатися на шосе.

— Ум-гу… — в роздумі протяг Білякевич. — У крамницю, кажете? Крамниця вже була закрита, ми дізнавались. О восьмій закривається…

Майстер мовчав.

— Ну що ж, дякую, Ярославе Нестеровичу.

Білякевич подав Пирунові руку. Той здивовано подивився на нього, мабуть, не вірив, що у підполковника міліції нема більше запитань до нього. Потім спохватився, квапливо потис руку, переступив з ноги на ногу, поправив капелюха і нерішуче запитав:

— Як там Валера? У нас тут пройшла чутка, буцімто він усе на себе взяв. Це правда?

На таке запитання, як правило, не відповідають, проте Білякевич відповів:

— Правда.

Глибока зморшка знову з'явилась у майстра над переніссям.

— Не міг він жінку вбити, — похитуючи, немов у роздумі, головою, озвався Пирун. І додав твердо: — Не міг! Якби чоловіка — я б ще, може, й припустив — Валера не з тих, хто дав би себе скривдити. Але все одно він не душив би.

— Ярославе Нестеровичу, ви знали Світлану Мелещук?

— А хто її не знав! — криво посміхнувся Пирун і одразу ж стер посмішку, додав квапливо: — Вона кіноактриса. Слава, що не кажіть!.. Валера мене торік улітку з нею познайомив. Ми ще тільки починали освоювати цей майданчик, дренаж робили. Приїхав він тоді з нею, він — по ділу, вона — покупатися в озері.

— Світлана добре плавала? — спитав Білякевич.

— Добре. Й по-різному — брасом, кролем. Якось навіть мене бралася вчити.

— Які відносини були у неї з Валерієм?

— Зустрічалися.

— Ви бували з ними?

— Двічі був. На Новий рік і на Восьме березня.

— А потім? Вона ж і потім приїжджала?

— Авжеж, приїжджала! — знову посміхнувся Пирун. — Приїде на два-три дні, закрутить Валеру, мов на каруселі, і гайда. Гастроль любові! Це Надя, її сестра, так сказала.

— Ви і з Надею знайомі?

— Восьме березня у неї відзначали. Потанцювали, поговорили. Ну, Надя й виклала тоді сестричці. Вони близнючки, схожі, мов дві краплі води, а характери зовсім різні. Надя — серйозна, розсудлива жінка, а у Світлани, можна сказати, вітер у голові гуляв. Наді не подобалося, що Світлана стала кіноактрисою, переїхала в Київ. Звісно, коли б Світлана по-справжньому знімалася, в серйозних ролях, то воно, може, й варто було б. А вона ж як? То кілька слів скаже, а то мовчки зображає пляжну дівицю, на якій лише назва, а не купальник. Знайшла чим глядачів розважати. От Надя й сказала їй тоді все.

— А згодом ви бували з Валерієм і Світланою?

— В одній компанії не був. Правда, на початку літа — ми саме водогін прокладали — вони приїхали сюди: Валера, Світлана і ще одна пара, якісь Едик і Наталя. Це було надвечір, ми вже закінчили роботу, майже всі розійшлися. Валера сказав, щоб я зостався, він привіз м'ясо і все, що потрібно для шашликів. Словом, запросив мене повечеряти з ними. Я допоміг розкласти вогонь, а більше він нічого мені не довіряв — любить сам кухарювати, сказав, щоб я йшов грати в шахи з Едиком. Я охоче граю в шахи, і Едик, виявилось, теж. Приніс я шахи, сіли грати. Дівчата пішли купатися; нам ніхто не заважав. Зіграли дві чи три партії, а тоді повечеряли. Едик не пив — сказав, що зарікся. Та й Baлера тільки трошки випив. А от Світлана добряче хильнула. Вона щось була не в настрої — вередувала, дулася на Валеру. Я вперше бачив її такою. Але Валеру трудно вивести з терпіння…

3
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело