Остання роль - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/29
• Следующая

— Нічого, я не розбалувана делікатностями. Коли я вийшла заміж за Миколу, Світлана, здавалос, трохи втихомирилася. Запевняла мене, що з Миколою у них тільки спільна робота. Я вдавала, ніби вірю. На той час Світлана жила вже в Києві, у неї з'явилися нові інтереси, нові захоплення, і я не дуже переживала, коли, приїжджаючи, вона кокетувала з Миколою. Проте інколи я не могла стримуватись, і тоді спалахувала сварка. Так було й сімнадцятого серпня — слово по слову, і ми полаялись, як ніколи раніше… Я навіть сказала, що вона може більше не приїжджати. Та що про це згадувати…

Жінка встала з лавочки й рушила по алеї. Білякевич теж підвівся, дістав сигарети, дав їй. Узяла, прикурила від його сірника, жадібно затягнулася кілька разів, а тоді зібгала сигарету й викинула геть.

— Гидота! Скільки разів пробувала і — не можу…

Попереду показався фонтан «Купальниця». Надія зупинилася.

— Давайте обійдемо. Це ж Світлана там — купальниця…

Віктор Михайлович не заперечував. Повернули в напівтемну бічну алею. Якусь хвилину йшли мовчки, потім озвався Білякевич.

— А що за конфлікт у вас був наприкінці квітня, коли пропали батькові малюнки? — запитав наче між іншим, звичайним, буденним тоном.

Але для співрозмовниці то було непросте запитання. Досі вона казала в основному правду, певно, розуміючи, що всяка інша позиція може таїти небезпеку для неї. Одначе правдива відповідь на це запитання була так само небезпечна…

— Мені неприємно говорити… — повільно, видно, зважуючи кожне слово, щоб не сказати чогось не так, почала вона. — Я погано розуміюсь у мистецтві, а проте не сумніваюся, що батькові малюнки були чудові. До того ж — пам'ять про батька. Коли папка з малюнками зникла, я зразу подумала, що це діло Світланиних рук. Подзвонила їй у Київ і сказала, щоб повернула, а то, пригрозила, буде великий скандал…

— Що ж сталося з тими малюнками? — скоса поглядаючи на молоду жінку, поцікавився підполковник.

— Я пішла на компроміс: погодилась віддати їх батьковому другові, який колекціонує графіку, — вперше збрехала вона.

— Ви пригрозили Світлані, — не відступав Білякевич. — То справді була реальна загроза?

— Коли б батькові друзі довідалися, що пропали його малюнки, вони б цього так не залишили. А я ні перед чим не спинилася б, щоб вони все узнали. Світлана розуміла це. І ще одне: Микола, як ви, мабуть, знаєте, вважав, що його недооцінюють, що справжні цінителі його творчості — за кордоном. Світлана, познайомившись із зарубіжними ділками, підтримувала ці настрої, навіть розпалювала їх.

— З якою метою?

— Я прочитала один її лист до Миколи і зрозуміла, що вони збиралися на Захід…

— Виходить, і в цьому були спільниками?

— В цьому, може, найбільше, — мить повагавшись, відповіла жінка.

— Навіщо ж тоді Миколі було вбивати Світлану?

Надія зітхнула.

— Микола був безхарактерний, але гарячий, він часто втрачав самовладання. Останнім часом багато пив. З самого початку був закоханий у Світлану. Вона це знала й використовувала, як їй хотілось. Після нашої сварки він побіг до неї в готель. Може, почував себе винним, що не втрутився, не оборонив її. Так, безперечно, думала й Світлана. Уявляю собі, що вона йому наговорила в готелі! Додому повернувся п'яний, лаявся так, що я пішла ночувати до подруги. Назавтра — це було вже дев'ятнадцятого серпня — цілий день не бачила його. Прийшла ввечері, близько десятої, Миколи не було. Вже збиралася лягати спать, коли він заявився — знову п'яний, чогось мокрий і такий жалюгідний, що я перша заговорила — спитала, що сталося. Він заплакав, упав на коліна, благав простити його. Мене це не здивувало — звикла до таких сцен. Потім раптом сказав, що Світлана загинула. Я думала, він сп'яну базікає. Але вранці подзвонили з міліції…

Вона зупинилася, дістала хусточку, приклала до очей.

— Мене так потрясла її смерть, що я геть про все забула. Тоді ще не думала, що це вбивство. Ніхто не думав. Правда, мене дещо насторожувало в Миколиній поведінці: він не поїхав на розпізнання трупа, на похороні зомлів… Та це ще нічого не означало, хоч нам уже й сказали, що Світлана загинула не своєю смертю. Звинуватили Назарова, хоч я тому не вірила з самого початку. Валерій був єдиним, хто хоч якось впливав на Світлану. Вона, мені здається, навіть побоювалась його. Назаров міг добряче вилаяти її, може, навіть шльопнути, а вбити — ні. Я казала про це слідчому Вигулі…

Не доходячи до яскраво освітленої центральної алеї, вона зупинилася, скинула з пальта жовтий листок, що зачепився, падаючи з дерева, підняла вище шарф, попросила закурити. На цей раз не викинула сигарети — курила поспіхом, жадібно, як заядлий курець.

— Хочу дещо спитати у вас, — мовив Білякевич.

— Будь ласка.

Її голос пролунав несподівано дзвінко, без тих низьких, хрипких ноток, які були раніше.

— Ви не знаєте, як саме Микола здійснив свій злочинний задум?

Звісно ж, вона ждала цього запитання.

— Тиждень тому, — відповіла, — до мене прийшла Алла Храпаль, розказала про розмову з вами і про те, що сталося на дачі Терлецького увечері дев'ятнадцятого серпня. Призналася, що раніше утаїла це від мене, бо відчувала за собою певну провину. Коли повернувся Микола, я зажадала пояснень… Спочатку він викручувався, брехав, нарешті признався. Розповів, що Світлана була страшенно зла не тільки на мене, а й на нього, і в готелі так його принизила, наплювала йому в душу, словом, так допекла, що він зробився просто несамовитий. Я думаю, він дуже ревнував. На другий день — дев'ятнадцятого серпня — весь час стежив за нею. Бачив, як вона зустрілась із Назаровим, навіть підслухав уривки їхньої розмови й дізнався, куди вони збираються їхати. Ладен був убити їх обох, навіть кинувся додому — у нього начебто був якийсь допотопний пістолетик. Поки шукав його — трохи охолов. Зайшов до Алли, щось почав говорити їй, але вона нічого не зрозуміла. Микола знову розшаленів, узяв із собою Аллу й помчав на дачу Терлецького. Дача ця недалеко від бази відпочинку, на яку збиралися Назаров і Світлана.

Надя ще раз затягнулась сигаретою, викинула недокурок і вела далі:

— У нього не було ніякого плану, можливо, нічого й не сталося б — Микола остигав так же швидко, як і спалахував, — коли б через деякий час на дачу не заглянула Світлана. Вони знову посварилися. Світлана вирвалась од нього, вибігла на вулицю, де її ждав Назаров. Микола кинувся до своєї машини, поїхав за ними. Назаров зупинився біля човнової станції, Микола — трохи далі, а тоді підкрався ближче і сховався за панелями, що лежать на березі. Бачив, як Світлана сварилася з Назаровим, як накинулась на нього і, втративши рівновагу, впала в озеро. Микола стрибнув у воду, підплив до Світлани, схопив її… Певно, до вбивства й не дійшло б, Микола зрештою допоміг би їй вибратися з озера, але Світлана почала відбиватись, а він не відступався, мабуть, придушив її, і вона втопилась…

Жінка замовкла. Подув вітер, розкуйовдив їй волосся, кинув пасма на очі, губи, та вона, здавалось, не помічала цього.

Підполковник невесело всміхнувся.

— Що ж, правдоподібно, — сказав. — Могло бути й так. Але, — зітхнув, — було інакше. Знаєте, мене з самого початку бентежило, що тут надто багато емоцій. Почуття — і негативні, й позитивні — химерно перепліталися, нашаровувались одне на одне так, що вже трудно було й розпізнати основу їх. Усе робилося в якійсь напрузі, несамовитості. І в той же час обдумано, розважливо, хитро. Як це пояснити? Можна було б сказати, що вчинками Миколи Кравця й Світлани керувала лиха доля, а на неї, як відомо, легко звалити що завгодно. Та я діалектик і навіть суб'єктивне розглядаю об'єктивно, діалектично. Не торкаючись поки що вашої версії, скажу, що я вдячний вам за правдиве висвітлення ваших стосунків із сестрою і ще ряду моментів — ви допомогли мені зрозуміти істинну суть їх. Згоден: Світлана мала великий вплив на Миколу, на його творчість. Припускаю, що їхня спілка спочатку була потрібна й Світлані для перевірки свого художнього смаку, бачення, для утвердження власної творчої позиції. Хоч то, повинен сказати, була дуже своєрідна позиція. Потрібна еротика? — Будь ласка! Малюнки жахів? — Скільки завгодно! Сфальсифікувати і те й друге під Андрія Мелещука? — Готово, вже зроблено! Правда, були й чудові ескізи до барельєфа «Спорт», симпатичні гноми в кінозалі, прекрасна в своїй безпосередності «Купальниця»… Але творчість для Світлани була не метою, а засобом для досягнення мети. Якої? Тієї, яку вона ставила перед собою в той чи інший період. Гноми здобули їй симпатію працівників кінотеатру, ескізи до барельєфа — вдячність, а потім і прихильність Миколи Кравця, «Купальниця» зміцнила її вплив на того ж Кравця, а заразом створила їй певну славу.

• Предыдущая
• 27/29
• Следующая