Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/66
• Следующая

 В той час Юрiй Хмельницький вже вернувся з Києва i прибув до Переяслава. Звiдтiля вiн послав вiрного слугу свого батька, Брюховецького, з унiверсалом до запорозького отамана Iвана Сiрка. В тому унiверсалi молодий Юрiй жалiвся на Виговського, що вiн не вертає йому гетьманської булави, що вiн грабує Богдановi скарби i вживає їх на свої потреби. Сiрко прибув з своїми запорожцями i вкупi з Юрiєм та вiрними йому козаками рушив з вiйськом на Чигирин, щоб вигнати Виговського i настановити Юрiя гетьманом.

 Одного вечора смерком Маринка знов примiтила, що старий Демко майнув попiд вiкнами i понiс пiд полою здоровий бутель горiлки. Вона вглядiла, що й Зiнько понiс пiд полою два здоровi хлiби i попростував слiдком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, i не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигиринi. Маринка прожогом кинулась з хати надвiр, перебiгла город попiд окопом, вскочила в гущавину садка i сiла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини i пiрнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомiн, побачила жеврiючi люльки через листя та гiлля. Вона насторочила вуха i почала прислухатись.

 - Яз старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, - почав гомонiти старий Демко. - Юрась та Сiрко з запорожцями будуть iти в Чигирин через два мости на Тясминi, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору i вiзьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, i як тiльки вийдуть нiмцi, та шляхтичi, та козаки, вiрнi Виговському, до мостiв, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу i вдаримо на виговцiв з потилицi.

 - Добра твоя рада! - загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi.

 - А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте назустрiч Сiрковi та Юрiєвi, пристаньте до їх вiйська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! - говорив Демко.

 - Добре! Добре! Згода! - гукнули козаки й хлопи.

 Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цiєї, то другої ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала i тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i заридала, припавши лицем до подушки.

 "Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну нiченьку доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами..."

 Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цiлий день в неї очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на неї скоса i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче серце!"

 Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога. Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею, лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi, вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на неї, i не слухав її. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом'ята буйним вiтром. Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую, оглядав рушницi.

 - Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? - питала в Зiнька Маринка.

 - Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби своє дiло! Ще наговоримось, - сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срiбними бляшками та гудзиками.

 - Твої думки вже не дома! Твої думки лiтають вже десь далеко, в далекому краї. Чом ти не обiзвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Твої очi нiби зайнялися огнем. Щось є, та тiльки ти менi не кажеш усiєї правди! - бiдкалася молода козачка.

 Зiнько пiдвiв на неї очi. Очi блиснули огнем битви, блиснули злiстю.

 - Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобi в чому недогода? Може, я тобi не вмiла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?

 - Гаразд, що ти дуже добра сьогоднi. Йди в хату та гляди дитини. Менi треба оглядiти збрую. Йди собi од мене! Бабам нечля микатись в козацькi справи.

 Маринка покiрливо вийшла з станi, похнюпившись i задержуючи в грудях важке зiтхання. Вона пiшла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Лютаїха зйрнула на неї скоса.

 "Отже ж, молодиця догадується, що Зiнько сьогоднi лаштується в дорогу. I як вона догадалась? I хто їй сказав про це?" - подумала Лютаїха i сама зiтхнула, їй прийшли на думку давнi лiта, давнє лихо, коли вона була молода, коли й їй не раз доводилось випроводжати на вiйну свого Демка, коли Демко привiз їй звiстку, як синiв пошматували ляхи гарматами i полили їх кров'ю бiлий снiг. Вона ще важче зiтхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собi давнiй, припалий мохом, та пилом, одгук давнього горя.

 "Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й третя, i кiнця їм не буде, i лiк їм погубиш! А для бiдної молодицi це ще тiльки перша розлука, гiрка як полин!" - подумала стара Демчиха.

 Настав вечiр. Наймичка подала вечерю в ганок. Усi посiдали кругом стола i вечеряли мовчки. Маринка тiльки ложку вмочала i прикидалась, нiби вона вечеряє, їжа не йшла їй на думку.

 - Час, сину, виїжджати в дорогу. Сiдлай коня та не гайся, щоб ти од товаришiв не зостався! - сказав Демко, навiть не глянувши на Маринку.

 Зiнько осiдлав коня, насипав в сакви вiвса. Мати поклала в сакви харч. Зiнько перекинув сакви через конячу спину i прив'язав їх до сiдла.

 - Тепер благословiть мене, тату, i ви, мамо, в небезпечну дорогу! - промовив Зiнько.

 Старий поблагословив сина. Мати накинула Зiньковi на шию золотий хрест на чорному шнурку i тихо заплакала. Маринка закрила очi рукавом, одвернулась, припала головою до одвiрка i неначе її i в хатi не було, неначе вона й на свiт не родилась. Вона не насмiлилась навiть спитати, куди од'їжджає Зiнько.

 Кiнь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ганка i заiржав од нетерплячки, неначе промовив: "Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю, стоячи в дворi! Хочу летiти в степ i полечу з тобою вкупi орлом на ворога..."

 Зiнько зiйшов з ганку i за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка пiшла слiдком за ними плачучи.

 - Побiжи, дочко, та одчини ворота! - гукнув старий. "Я б зав'язала, закувала залiзом ворота, щоб не пустити милого!"- подумала Маринка i не рушила з мiсця.

 Зiнько скочив на коня. Кiнь, як змiй, звився i став дибом. Зiнько ледве всидiв на сiдлi Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.

 - Скажи ж менi, милий, куди од'їжджаєш, щоб я знала звiдкiль тебе виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж менi щиру правду, куди од'їжджаєш? - крикнула Маринка i припала головою до сiдла та й заголосила, як по мертвому. Сльози душили її; вона почувала, що ледве дише.

 - Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звiдкiля вернуся... а може, й не вернуся, - сказав Зiнько.

• Предыдущая
• 58/66
• Следующая