Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 1

• 1/66
• Следующая

 В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексiєвi Михайловичу перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень виїхати до Києва, щоб прийняти присягу од духовенства, київських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського поперед посланцiв до Києва. Гетьман знав, що київський митрополит Сильвестр Косов i все київське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесiєю i не схоче привести до присяги киян.

 Виговський прибув до Києва поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в покої.

 Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недоїдки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.

 Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.

 - Прошу вступити до моєї бiблiотеки, - обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний покоїк, в котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iнеєм гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його.

 - Ясновельможний гетьман кланяється вашiй милостi, cвятий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Києва їдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашої милостi, святий владико, од вищого духовенства, київських козакiв та городян.

 - Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Києвi. Але нi я, нi духовенство на Українi не думаємо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! - сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.

 - Чом же так, святий владико?

 - А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i свої права. Не такої заспiває нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламає нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в свої льохи, в котрих вiн карає муками своїх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминається! - знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.

 Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своїх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.

 - Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думає заново перехрещувати нас всiх на Українi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути її з головою в воду: благодать Божа дається й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.

 - Що правда, то правда: тепер у нас на Українi владики й протопопи - люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, -обiзвався Виговський.

 - Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.

 - Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiєю назустрiч посланцям i привести до присяги київських козакiв та городян.

 - Це можна вчинити. З процесiєю я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, - сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.

 Виговський встав i розпрощався з владикою.

 - От-от незабаром прибудуть посланцi, - обiзвався Виговський, - час би вже, святий владико, i виступати з процесiєю i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.

 - Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесiї: це можна вчинити, це можна! - сказав владика. - А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! - сказав з гнiвом.

 Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеєм, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:

 - Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю української церкви, а я не хочу йти проти їх.

 Виговський встав з стiльця i почав прощатись.

 - Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж їх прийняти почесне i видати їм добрий обiд, - сказав Виговський.

 - Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити їх до себе на обiд i нагодую їх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, - обiзвався владика на прощаннi. - I тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмiєш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.

 - Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiєю, бо козаки вже давненько виступили з Києва стрiчати посланцiв, - сказав Виговський.

 - Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, - сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.

 Тим часом тисяча козакiв Київського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Києва i пiшли поперед їх. За козаками конюші вели дванадцять царських коней турецької породїi, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх їхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поїзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.

 За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiєю, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святої Софiї. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", - як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.

 Запросивши до себе в келiї посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в свої покої. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.

• 1/66
• Следующая