Мільйонери з порожніми кишенями - Берна Поль - Страница 19

• Предыдущая
• 19/30
• Следующая

На другий день Шарлюн зібрав лицарів, і всі гуртом подалися потай глянути на кінематографічний дебют їхнього Тітена.

Хлопець ночував ці дні в свого дядька, що жив поблизу Кадьєра, а Шпинделя випускав на ніч пастися. Надвечір третього дня він повідав про послання мессіра Ліонела Антремона у вісімсотий раз. Тож, ясна річ, голова йому геть очманіла, і дорога додому видалася всипаною трояндами.

Мосьє Мазет порався, як завше, біля свого виноградника, і, забачивши Тітена верхи на віслюкові, стерявся.

— Олле! Все пройшло як по шнурочку! — щасливо вигукнув Тітен. — Повертаю вам видресированого Шпинделя: він став покірний, як овечка…

Старий розкрив рота, але слова застрягли йому в горлі.

— Ти, хлопче, мариш! — видушив він нарешті нестямно. — Шпиндель вже два дні як удома…

— І-а! — ствердив справжній Шпиндель, вистромивши з-за поближнього живоплоту свої довгі вуха.

Тітен знетямлено глянув на худобину під собою. Поволеньки, обережно пустивши недоуздок, він зліз додолу і покрався на зднбочках геть од віслюка-привида.

Мадмуазель Блан побачила його на круглій галявині — хлопець мчав, аж за ним куріло. І хоч бідолаха вочевидь пускався духу — все ж повернув голову до вчительки і глянув на неї млосно-солодкнми очима. В брудному носовичку вій ніс сімдесят тисяч франків — винагороду за двадцять п'ять годин кінематографічних тортур.

Лицарі чекали на свого трубадура в казематі. Всі мовчали. Увійшов Тітен — і всі безмовно в нього втупились. Тітен неквапом витяг з кишені грубого сувертка й простяг його Шарлюнові.

Він не міг розтулити сухих вуст. Хотів був сказати: «Я приніс свою частку. Не такі вже й малі гроші — отож, гадаю, я заплатив своє». Але голова йому враз пішла обертом, і, звівши очі на гарненьку Міке, він промимрив сонно:

— Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…

— І-а! — влад відгукнулися лицарі.

Дякуючи старанням усіх лицарів, могіканська скарбничка досі щодня важчала. Ці старання позначилися також і на деяких лицях — вони втратили округлість та свіжість, притаманні звичайно всім дитячим обличчям під час веселої пори шкільних канікул.

Шарлюн та Смішко, двоє здорованів, схудли кожен на два чи й більше кіло. Рудик ніколи не був гладкий, але зараз лопатки його мало не проривали вбогу заношену сорочку. Красунчик Тітен спав з тіла зразу по пам'ятній мандрівці до Кадьєра. Зозулика сушила та в'ялила повсякчасна турбота за скарб, надто коли його стеріг хто інший, і він без кінця лічив і перелічував гроші.

— Доки мільйон буде в нашій кишені,— казала сміючись Міке, — з вас лишаться самі кістки та шкіра!

Цей вівторок замість грошей приніс несподіванку, що її годі було й передбачити. Сидячи на своїй улюбленій лавці перед терасою кав'ярні Вьє, дівчатка весело цокотіли, усолоджуючись вранішньою свіжістю. На затіненій набережній не було жодної душі, і все навкіл схиляло до безтурботності.

Сандрін та Міке ніколи не виходили з дому без пляжних торбинок. Міке, що сиділа скраю, почепила свою на поперечину бильця. Цю торбинку з блакитного прогумованого полотна куплено за триста франків на майдані Маріна, у крамничці мадам Деспардьє, матері Янгола. Сьогодні торбинка коштувала двісті дев'яносто п'ять тисяч франків. Міке випало стерегти скарб — тож вона ще звечора поклала туди чорну Зозуликову теку. Дорослий, напевне б, щомиті хапався за скарб, але діти нічим не клопочуться довго. Міке, теревенячи, розвіяно поглядала навсебіч, забувши про будь-яку осторогу.

— Навряд чи ми дочекаємось Смішка, — промовила Сандрін. — Шарлюн, мабуть, застане його в ліжку…

— Ну, то ходімо самі. Дорогою забіжимо до мадмуазель Блан.

Учителька поливала у дворі герані.

— Де це ви забарилися? — гукнула вона. — Всі вже на пляжі… Ну, що у вас сьогодні буде цікавого?

— Це ми ще побачимо, — лукаво відказала Міке, — але, звісно, щось воно та буде…

Сонце ще не дуже пекло, і хлопці сиділи під бетоновим муром, на осонні, лицем до червонястих стрімчаків Рогу. Всі пильнували очима вузький фарватер — там повільно дрейфувало шарлатове вітрило «Морського лева». То Рудик ловив підсакою рибу. Хоч відстань була й далеченька, вони бачили рівномірний помах його руки, яка витягала линву. Хлопці розважалися тим, що лічили ті помахи.

— Спіймав! — гукнув Зозулик. — Я бачу, он він кидає в човна. Третя рибина за п'ять хвилин. Присягаюся — ввечері буде буйябес за п'ять тисяч франків!

— Витягни записника, щоб не марнувати часу! — в'їдливо всміхнувся Шарлюн. — Полічи-но ту рибу, що плаває в воді!

Та коли прийшли дівчата, Зозуликові все ж довелося витягати записника: кожен-бо день починався коротким фінансовим звітом, який неабияк підохочував запал та уяву здобичників скарбу.

— Ну, як там наші справи? — спитав

Шарлюн.

— Вже три дні ми б'ємо байдики! — гостро відмовив скарбник. — Вчора за цілий день лише вісім тисяч франків! Такими темпами нам доведеться збирати могіканський мільйон цілих сто літ!

Він підбив загальну суму, вишпетив бідолашну Норін, яка за три дні принесла всього три франки — три франки! — й, закривши записника, скінчив:

— Сьогодні, у вівторок, скарбницю стерегтиме Шарлюн. Прошу передати йому повновага!

Він повернувся до Міке, яка зразу нахилилася взяти торбинку. Та раптом вона поклала на вуста руку й видивилась на приятелів перестрашеними очима.

— Де твоя торбинка? — гримнув Зозулик, який враз почув — сталася біда.

— Я, мабуть, забула її на лавці,— пробелькотіла Міке.

— Оце маємо! — вигукнув Шарлюн. — На якій лавці?

— На терасі біля кав'ярні…

— Дурепа нещасна! — нестямно заволав Смішко. — Гадаєте, мадам пам'ятає, що в неї в торбині триста тисяч франків? Де там! Вона кидає її, як непотріб. Їй до неї байдуже! Хлопці, мовляв, розшукають!

Всі гуртом напалися на безталанну Міке. А вона й так уже ридма ридала, затуливши обличчя.

Шарлюн був білий як мрець.

— Зараз же біжімо туди й обшукаємо всю терасу, — промовив він хрипко. — Може, торбинку знайшов мосьє Вьє чи хто інший знайомий…

Він помчав уперед Смішковим велосипедом. Решта подалися бігцем через пінійовий гай, повз могіканське стійбище. Сполохані шумом, старі притьмом повискакували з халуп.

— Куди це ви мчите такі переполошені? — гукнув мосьє Пастурель. — Чи не пожежа знов?

— Гірше! — кинув на бігу Тітен. — В нас поцупили…

— Мовчи! — просичала Міке, яка затамувала плач.

На набережній вони здибали Шарлюна — вертав неквапом, похиливши голову, ведучи одною рукою велосипеда.

— Мосьє Вьє нічого не знаходив, — мовив він розпачливо. — І ніхто не сідав на лавку, відколи пішли дівчата. Торбинку взяв якийсь перехожий. А якщо йому спало на думку зазирнути всередину, то він помчав додому, мов той метеор…

— Не всі люди — злодії,— заперечив Фріске. — Торбинку треба пошукати. Вона, мабуть, нікуди не ділася…

Метрів за двадцять через дорогу прочинились рожеві віконниці — мадам Аморетті вистромила цікавого носа. Перехожі теж почали озиратися на купку засапаних, схвильованих дітей.

— Ходімо звідси, бо всі на нас дивляться, — сказав Шарлюн. — Я із Сандрін та Смішком пробіжу по всіх найближчих крамничках. Зозулик із Розет розвідають вулицю Ромпі-Кюу й завулки. Янгол, Норін та Міке побіжать до майдану Маріна. Фріске й Тітен чатуватимуть під кав'ярнею… За гроші, звичайно, анітелень! Питайте тільки за блакитну торбинку з білою шворкою, пляжну торбинку — та й годі!

— Теку сховано на самісінькому споді, під купальником та рушником, — озвалася Міке. — Нікому й на думку не спаде, що там — скарб. Тож будемо сподіватися на краще…

• Предыдущая
• 19/30
• Следующая