Ловці перлів - Пашек Мірко - Страница 2

• Предыдущая
• 2/34
• Следующая

Нахуду звали хаджі[3] Шере. Його маленька голова, що ледь визирала з-під тюрбана, була схожа на ріпку, така ж завбільшки, темна й зморшкувата та ще й з кущиком прив'ялої гички, тобто кошлатою борідкою; двійко гострих очей неспокійно бігали туди й сюди, перескакували з одної речі на іншу, наче вражені якимсь шаленством, що змушувало їх до цього невпинного танцю.

Серінджеве ім'я забулося. Та, зрештою, він грав роль другорядного лиходія. Невдовзі після цієї історії серіндж загинув під час аварії іншого судна, й смерть цього опасистого арабського торгівця принесла чимало радощів його численним худющим боржникам.

Тож обидва — нахуда й серіндж — теж устали, бо хмаринка над виднокругом заясніла, провіщаючи схід сонця. Тої миті, коли сонячний серп виринув з моря, а дрібні хвильки підхопили його сяйво й розкололи морську гладінь на золоті та блакитні пруги, хаджі Шере клякнув і, торкнувшись чолом піску, замурмотів слова ранкової молитви. Одразу ж після цього він почав голосно читати перші вірші фатихи. Всі хором вторували йому. Молячись, хаджі Шере оглядав усіх своїми неспокійними очима. Він був господарем і цілком усвідомлював це. А вони були ловці перлів і знали, що зараз складають присягу. Бо фатиха — це свята молитва, якою починають кожну справу, а ловець нею ще й присягає не приховувати того, що подарує йому сьогодні аллах.

Прочитавши фатиху, ловці поїли. Потім спустили човни на воду й попливли. Було їх шість пар. Аусса плив із мовчазним Камесом.

День був уже в розпалі, й спека тропічною зливою струмувала з блідого неба. Дехто помилково твердить, наче небо в жарких країнах синє. Ні. Воно білясте, пройняте сонячним сяйвом і ніби просякнуте спекою. Воно брудне, низьке, важке й немов налягає на людину усією своєю вагою

Але Аусса й Камес не відчували цього тягаря, який притискує європейців до землі. Вони були дітьми цієї спекотливої землі, обидва народилися неподалік, на високому урвистому березі, вишмаганому сонцем і ураганами й лише де-не-де оздобленому приземкуватими карликовими деревцями. Чи любили вони його, це страшне, біле сонце? Важко сказати. Розповідають, що деякі племена в африканських пустелях ненавидять сонце, як свого ворога, й навіть кидають у нього камінням, по-дитячому сподіваючись колись поцілити його й збити з неба. Та Аусса й Камес, доки пливли, жодного разу навіть не поглянули на сонце. Воно було вгорі, а вони — долі. Це все, що вони знали про сонце й усе, чим воно для них було. Вони дивилися лише на свій човен і вперед.

Човен був довгий і вузький. Їхньою мовою він називався «гурі». В ньому лежав великий плаский камінь з діркою посередині, прив'язаний линвою до залізного кільця на носі човна. Поряд лежала залізна тичка, загострена на кінці, тобто остень. А ще тут стояли глечик з питною водою й дерев'яна скринька без вічка, але із скляним денцем. Оце й усе. Та ще за поясом у кожного з ловців був ніж і сітка з пальмового лика.

Вони веслували спокійно й ритмічно. Інші гурі рухалися з такою ж самою швидкістю, поступово віддаляючись одна від одної, і шляхи їхні віялом розходилися з одної точки. Згодом Камес залишив весло, поклав на воду скриньку зі скляним денцем і схилився над нею. Перехід від цього порожнього, спраглого світу до царства чудес був такий же раптовий, як і перехід від сну до неспання, від ночі до дня. Здавалося, ніби цій звичайній дерев'яній скриньці зі скляним дном притаманні чудодійні властивості: вона начебто відкривала шлях до чарівних садів, які на цьому світі не ростуть ніде.

Насправді ж це була звичайнісінька скринька, і всі її чари полягали в тому, що скляне денце спокійно лежало на морській поверхні, а дерев'яні стінки, кидаючи тінь, перешкоджали віддзеркаленню сонячних променів. Тож скринька ставала вікном до моря.

Глибина моря в цьому місці сягала двадцяти метрів, та вода була прозора, наче кришталь, і здавалося, досить тільки простягнути руку, щоб доторкнутися до коралового галуззя. Але корали були глибоко. Цілі коралові колонії, з химерно покрученим віттям, що спліталося в непрохідні хащі, білі й пурпурові, нерухомо стояли в зеленавій воді. Вони загадували собою мертвий ліс, але між віттям цього лісу, наче пташки, пурхали рибки, і з кожним порухом їхніх тіл угору здіймався рій барвистих іскор.

Човен плив далі, і коралові хащі рідшали. Дно тепер було скелясте, вкрите різноманітними мушлями: від дрібних черепашок і аж до велетенських мисок, завбільшки з млинові жорна й хвилястих, наче жолобчаста черепиця. Це були двометрові велетні з родини тридакн. Тубільці називають їх «сагала», а французи-«benitier», тобто «кропильниця». Бо варто тільки принести таку мушлю до храму й покласти на колону-підпірку— і ось тобі кропильниця, оздоблена перламутром та ще й таких кольорів, що їх не відтворить жоден митець.[4] Але тут, у теплому морі, сагали зовсім не схожі були на кропильниці. Вони присмокталися до скель, роззявивши стулки, мов ненажерливі пащеки страховиськ, а з їхніх утроб наче пашіло полум'я — фіолетове, жовте, біле, залежно від того, як падало на перламутрову грань, пронизавши товщу моря, сонячне проміння… А навколо сагал, наче метелики, пурхали самотні рибки.

Потім човен плив над чимось нерухомим, проте тремтливим, над якоюсь масою, що зімкненими рядами стояла під гладінню моря. То був величезний неозорий табун риби, що відпочивав тут, здригаючись від ритмічних порухів зябер.

Човен проминув і цей табун, і тепер уже рухався над клумбами морських анемонів. Вони й справді були б схожі на квіти, коли б не пелюстки оцвітин, які невпинно батожили по воді, та коли б не те, що «квіти» росли на коралах. Перед очима пропливали тисячі зразків підводної флори в безперервному русі… Невидимою лишалася тільки прозора маса планктону, хоч він був повсюди.

Та ось човен зупинився. Він був на місці: серед коралів і морських анемонів, поряд з велетенськими щелепами кропильниць до скель присмокталася сила-силенна черепашок. За формою і розміром вони нагадували безпалу долоню непоказного брудно-зеленого та коричневого кольору. Це були перлові скойки.

Коли човен підплив до місця ловів, поклав своє весло й Аусса. Він окинув поглядом дно моря, закарбовуючи в пам'яті розташування скель і скупчень перлових скойок. Тоді, повільно дихаючи, звичним рухом зачепив за палець правої ноги сітку з пальмового лика. Правою рукою схопив плескатий продірявлений камінь, пальцями лівої затиснув ніздрі й, востаннє вдихнувши повітря, безшумно зісковзнув з човна в море.

Аусса падав на дно під вагою свого каменя. Все навколо нього було синьо-зеленого кольору. Але норець не помічав нічого — думав тільки про картину дна та скель, яка закарбувалась у його пам'яті. На якусь мить у свідомості промайнув, наче тінь, блідий спогад про перше занурення до глибини, про величезний тягар, що раптово навалився тоді норцеві на груди та на все тіло й так налякав його, про удар, несподіваний, мов постріл, що болісно пронизав вуха, коли луснули вушні перетинки. Глибше й глибше занурювався Аусса зі своїм каменем. Бачив тіні рибин, що наполохано кидались урозтіч. Бачив неясні обриси скель, що невпинно збільшувалися, наближалися, але, однак, були все ще далеко… Двадцять метрів у глиб моря — це надзвичайно довгий шлях.

Аж нарешті Аусса опинився на дні. Випустив із рук камінь, який миттю злетів, наче птах, угору й зник, — його витяг Камес. Аусса навіть не поглянув услід каменеві. Він мав лише двадцять секунд часу, і, якщо хотів жити, то не повинен був баритися.

Звичним рухом накинув свою сітку на шию, випростав обидві руки й, посуваючись уперед, дивовижними, повільними жестами почав відривати від скель перлові скойки. Серце йому калатало, наче дзвін, проте легені немов закам'яніли.

Збиваючи скойки й складаючи їх до сітки, Аусса не думав про час. Але щось у ньому наче відраховувало секунду за секундою. І коли він раптом відчув, що вичерпав свій час, то щосили відштовхнувся від дна ногою. Підносячись угору крізь блакитне безмір'я, Аусса знову відчув той жах який щоразу охоплював його: ніби ось-ось у нього лопнуть легені, ніби йому забракне повітря, щоб дістатися на поверхню моря, ніби його слабке тіло не витримає й трісне, наче переповнена посудина…

• Предыдущая
• 2/34
• Следующая