Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич - Страница 48

• Предыдущая
• 48/55
• Следующая

Весь цей час геологи і Арнаутов не припиняли дослідження і шукань. Винахідник і Майгін поринули у механічні надра міста-зорельота, а Берсеньєв з Петею зайнялися “Ілюзіонами”. Нене од них не відходив ні на крок. Дослідники знаходили “ілюзіони” у найнесподіваніших місцях: у підвалах, серед приладів у лабораторіях, у переплетіннях дивних ґратчастих башт, що стояли на околицях міста, навіть на дахах будівель. Переглядаючи картину за картиною, Берсеньєв якось натрапив на цікаву і красиву сцену: Еа, золотоволосий чоловік і хлопчик весело хлюпалися у великому овальному, видно, глибокому басейні. Берсеньєв був тепер певен, що хлопчик — його звали Суо — син Еа і золотоволосого. Посадовивши на одно плече Еа, а на друге — Суо, золотоволосий гігант надзвичайно легко плив через басейн стоячи. Посередині басейну він несподівано перекинув подругу і сина у воду, але ті одразу виринули і, весело сміючись, знову видерлися на його плечі. А на краю басейну стояв і байдуже дивився на цю метушню монументальний Уру. Раптом сміх затих, басейн затягло туманом, і Берсеньєв побачив хлопчика, що самотньо сидів біля “музичної пагоди”. Суо плакав. Перед ним височів металевий гігант, тримаючи у витягненій крюкастій лапі “ілюзіон”. І Берсеньєв догадався: Суо за допомогою Уру відтворив сцену, зняту, коли ще його батьки були живі.

Той же “ілюзіон” показав Берсеньєву і Петі ще одну сцену, але головною дійовою особою в ній був уже… Уру. Цей людиноподібний механізм, що нагадував Берсеньєву статую Командора з “Кам’яного гостя” Пушкіна, несподівано почав діяти, як жива людина. Він поклав “ілюзіон” поряд з окам’янілим від горя Суо і швидко пішов до “пагоди”. Через хвилину загриміла бадьора, мажорна музика. Уру повернувся і почав марширувати перед хлопчиком. Музика скидалася на марш. Залізний велетень енергійно переставляв свої трубоподібні ноги, розмахував руками, розгойдувався всім своїм гладким округлим корпусом… Навіть у спокійного Берсеньєва по спині побігли мурашки, коли він побачив цей “танець”. Геолог зрозумів, що механічна людина саме танцює, до того ж робить вона це без наказу, за власним “бажанням”. Хлопчик був у відчаї, а залізна махина крокувала біля нього, з гуркотом притопуючи у такт маршу металевими підошвами по блискучій підлозі. Нарешті Суо підняв голову, скорботно подивився на механічного служника і тихо промовив:

— Уру… ім…

Одразу Уру перестав танцювати. Опустив клешні і завмер…

Ця сцена так вразила Берсеньєва, що він кілька хвилин не міг опам’ятатись. Ще в тій картині, де він вперше побачив Уру, Берсеньєв помітив, що механізм, очевидно, реагує на голоси своїх господарів, а поєднання якихось звуків означає для нього команду до виконання тих чи інших маніпуляцій. Але в сцені “танцю” Уру явно діяв самостійно: він наче зрозумів, що його маленький господар убитий горем, що треба його розвеселити, і як розвагу для хлопчика обрав танець. Для цієї мети залізний бовван навіть увімкнув у “пагоді” відповідну музику. Потім уже був наказ Суо: “Уру… ім…” Це, мабуть, означало: “Уру, перестань!” — і гігант послухався хлопчика.

“Невже він розуміє? — думав Берсеньєв, — Але ж це жахливо! Це протиприродно… Уру тільки механізм. Як же він може реагувати на похмурий настрій людини та при цьому ще й самостійно вмикати якийсь музичний інструмент, а потім танцювати або навіть ритмічно марширувати перед живою людиною, яка не звертає на нього ніякісінької уваги?..”

Відповіді на своє запитання Берсеньєв не знаходив. Майнула лише невиразна думка про якісь електричні флюїди, що виходять із мозку людини, яка переживає велике горе, і, мабуть, мимоволі включає у механізм Уру певну програму дій, рівнозначну команді: “Розважати!” Але ця думка в уявленні Берсеньєва асоціювалася з спіритизмом та іншим чортовинням, і він відкинув її.

Як би там не було, геологи тепер знали, що Суо врятувався під час виверження, що всі інші члени екіпажу загинули, і хлопчик залишився один, похований разом із зоряним кораблем-містом у потоках лави. Згодом він десь тут помер, але останків його знайти поки що не пощастило. Безслідно зник разом з хлопчиком і Уру…

Берсеньєв інстинктивно відчував, що Суо перед смертю заховався в “музичній пагоді”. Проникнути в “пагоду”, здавалося, не було ніякої можливості: її стіни і дах не реагували ні на тепло, ні на звуки. Проте саме там, мабуть, крилася розгадка зникнення Суо та Уру, — в цьому ні Берсеньєв, ні Петя, ні інші вже не сумнівалися.

— А ця музика? Невже вона лунає вже сотні років? — сказав якось Берсеньєв.

Арнаутов відповів:

— Я б не здивувався, Клавдію Володимировичу. Горять же тут, під куполом, невгасимі ліхтарі. Я не думаю, щоб музику і світло тут хтось увімкнув з нагоди нашої появи на палубі міжпланетного корабля…

Поки Берсеньєв і Петя порпалися з “ілюзіонами”, Арнаутов і Майгін штурмували машинні відділення корабля-міста. Арнаутов намагався з’ясувати надзвичайно важливе питання: які джерела енергії живили і живлять усі численні установки цього чуда техніки, починаючи з його надзвичайно потужних двигунів і кінчаючи освітлювальними кулями, “музичною пагодою”, вентиляцією тощо. Мимохідь інженер і геологи старанно оглянули кілька великих апаратів незрозумілого призначення, розташованих у приміщенні поруч з ракетними відсіками. Якщо ракетні двигуни корабля-міста завмерли і не діяли, очевидно, вже кілька століть, то ці таємничі апарати — величезні шафи з незліченними віконцями — явно жили і продовжували якусь безшумну, незрозумілу і нескінченну роботу. Доказом цього були короткі світлові і звукові сигнали, схожі на роботу телеграфу. Зазирнувши всередину однієї такої шафи, Арнаутов побачив там силу-силенну тонесеньких кольорових переплутаних волосків, що тяглися в усіх напрямках. Було ясно, що це проводи, які приводять у дію всі сигнали. Але що означають ці сигнали і де міститься акумулятор, який їх живить, він не знав…

Вранці того дня, коли ламут приніс листа від Ніни Росс, між Арнаутовим і Майгіним відбулася досить знаменна розмова. Арнаутов знімав план якогось складного пристрою в ракетному відсіку, Майгін допомагав йому, і раптом Арнаутов, засунувши олівець у кишеню куртки, спитав:

— Якщо не помиляюся, ви, Майгін, чули про мій проект ракетного корабля ще задовго до нашого знайомства?

— Звичайно. Ще до вашого засудження. Але я, Костянтине Платоновичу, правду кажучи, вважав ваші ідеї такими ж здійсненними, як друге пришестя господа нашого Ісуса Христа.

— Зрозуміло. Ви нічого не знали про їхню технічну сторону і наукове обґрунтування. У мене не було можливості надрукувати свої праці. Ну, а тепер?..

— Тепер, коли я так багато узнав, я вірю, що ваша ідея буде здійснена у найближчі двісті або триста років, — з усмішкою відповів Майгін.

— Через двісті-триста років? — Арнаутов впився в співрозмовника розлюченим, майже ненавидячим поглядом. — Он як? А мені здавалося, що ви, Майгін, розумніший і сміливіший…

— Що ви, Костянтине Платоновичу! — стримуючи сміх, заперечив Майгін. — Я боязкий і дурний, як перший ліпший гостинодвірський прикажчик.

— Я хочу говорити з вами серйозно, Майгін, а ви жартуєте…

— Будь ласка, Костянтине Платоновичу… До речі, ви мене не зрозуміли. Я вірю, що люди здійснюватимуть міжпланетні польоти, але це справа не. близького майбутнього…

— Послухайте, Майгін! — нетерпляче перервав його Арнаутов. — Ви знайшли у землі цю споруду. По праву вона належить вам, Берсеньєву і студентові. Але що ви будете з нею робити?

— Не знаю, — Майгін спантеличено почухав потилицю. — Ні мені, ні Берсеньєву це питання не спадало на думку. Поки що ми вважали її археологічним об’єктом і збиралися передати цю справу геологам для вивчення. А тепер… далебі, не знаю. А що запропонували б ви?

— Я, — не задумуючись, відповів Арнаутов, наче тільки й чекав цього питання, — я полетів би на ній у світовий простір.

• Предыдущая
• 48/55
• Следующая