Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич - Страница 30

• Предыдущая
• 30/55
• Следующая

— Дозвольте сфотографувати цей шедевр російської архітектури?

Руднєв знизав плечима:

— Будь ласка!

— Мені треба хоч якось відшкодувати збитки, — пояснив Кортец і клацнув затвором. — Я в Парижі організую фотовиставку оригіналького малювання Діонісія і невідомого світові монаха Олександра, яке я побачив тут, а також зразків російської стародавньої архітектури…

— От і займалися б цим, панове, — щиро порадив Руднєв.

— Не знаю, як інші іноземні гості, пане майор, — відповів Кортец, — але я насамперед ділова людина, я роблю те, що дає мені найбільший прибуток.

Він глянув на Джейка. У того був вигляд людини, яка напилася оцту, настояного на хріні.

— Не журіться, Джейк! Згадайте про ваш контракт з трестом.

— Ідіть під три чорти! — злісно просичав Джейк.

За церквою Іоанна Предтечі було “царство дрімучих трав”, — там буйно розрослися полин, реп’яхи, здичавілі коноплі. В цих заростях могла на повний зріст сховатися людина. І там, за церквою, в запашних травах, у ясній тіні зажурених дерев, серед віковічної тиші стояла занедбана усипальня князів Бєльських, та сама, куди позавчора вночі на очах у Волошина сховався старий монастирський сторож. Над її глибоким склепінням піднімалася невеличка капличка. Можливо, колись ця капличка мала цілком пристойний вигляд, але роки зробили свою справу: її зелена покрівля побуріла і провалилася, штукатурка стін і маленьких колон облупилась, а хитромудро переплетені залізні грати на вікнах і дверях поржавіли…

Стародавні російські архітектори не приділяли стільки уваги гробницям і мавзолеям, скільки приділяли уваги надмогильним спорудам архітектори і скульптори Ренесансу, будівничі пірамід, мавзолею Тадж-Махал і подібних споруд. Про це яскраво свідчила усипальня князів Бєльських. Вона була дуже скромна і дуже печальна. Наче збідніла старенька пані, стояла вона на задньому дворі древнього монастиря, дивуючись, що навколо зібралося так багато людей… А люди ці вже дві години безцеремонно зазирали в її вікна, гукали когось, хто сховався в гробниці, і багато говорили. Тут були Волошин, Тася і професор Стрілецький, директор монастиря-музею Анишев і кілька міліціонерів. Троє перших були дуже схвильовані незвичайними подіями і жваво обговорювали все, що трапилося в монастирі того дня…

Старий сторож, який заперся в гробниці, не обзивався, і міліціонери, втомившись кликати його, розпитували Анишева про усипальню князів Бєльських.

Директор монастиря-музею до своєї появи у Сіверську працював десь кербудом, на нову посаду він потрапив випадково і не приховував свого подиву з приводу піклування Радянської влади про старовинні церкви та “нікому не потрібні” фортечні споруди. Відчуття тривоги за марність своєї справи ніколи не залишало його…

— Ця гробниця заприбуткована в наших книгах і документах як споруда, що не має історичної цінності, — пояснював він московським гостям і міліціонерам, які його оточували. — Тому ні в які кошториси по ремонту вона не входить. Але в тих же документах записано, що в 1915 і 1916 роках приїжджав сюди з Петербурга якийсь князь Бєльський і займався ремонтом і реконструкцією зазначеної гробниці. При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну.

Розповідь Анишева була перервана появою Руднєва і начальника сіверської міліції. Тася, Волошин і професор закидали майора запитаннями. Руднєв повідомив, що Кортец дав важливі показання і спішно поїхав до Москви, а Джейк Бєльський повинен дочекатися свого спільника по замаху, Платона Бєльського, і поїде в Москву разом з ним, Руднєвим.

— До речі, — додав майор, — виявляється, Джейк Бєльський — рідний племінник князя Платона Бєльського. Він син російського білоемігранта.

— “Скільки їх, куди жене їх!” — насмішкувато вигукнув Волошин. — Бєльські лежать тут поруч, у домовинах, їх потомок поліз у гробницю, не дочекавшись смерті, а ще один Бєльський, щоб доповнити їхню компанію, примчав спеціально з Америки.

— А що з князем-сторожем? — спитав Руднєв. — Чи подає він хоч ознаки життя?

— Мовчить. Не вмер часом від інфаркту? — нерішуче мовила Тася.

Хоч Платон Бєльський і був у змові з Джейком, їй все ж було шкода цього одинокого старика, якого кохала колись прекрасна жінка.

— Ну що ж, доведеться ламати двері, — вирішив Руднєв. — Між іншим, я забув передати вам, професоре, один цікавий експонат, знайдений під час обшуку в Джейка Бєльського. Чи не поясните ви нам, що це таке?

Він вийняв з кишені згорнутий у трубку пергамент, уже відомий читачеві.

Анишев побіг до слюсаря, а Стрілецький, оточений Тасею, Волошиним, Руднєвим і представниками сіверської міліції, почав уважно розглядати пергамент в лупу.

Через кілька хвилин вій випростався і обвів усіх здивованим, нерозуміючим поглядом.

— Дивовижно! Це титульна сторінка антології Агафія!

Він знову став розглядати пергамент.

— Але як він до них потрапив? — спитав Волошин.

— А хіба ви не пам’ятаєте, що нам розповідала бабуся на Ординці? — сказала Тася. — Згадайте, як чоловік Євгенії Бєльської хотів вирвати з рук своєї дружини візантійську книгу, але вирвав лише титульну сторінку.

— Це неймовірно! — пробурмотів Стрілецький. — Тут дарчий напис Івана Грозного і креслення… Це план тайника… Я не помилявся… Бібліотека Грозного десь тут…

— От бачите! — з докором дивлячись на Волошина, промовила Тася. — А ви, Ваню, не вірили, казали, що князь Платон божевільний, що він ніякого тайника не знайшов.

Тим часом двері в гробницю вже відчинили. Тася і професор кинулися туди, але Руднєв стримав їх.

— Спокійно, товариші! Ми шукаємо злочинця, і тут потрібна обережність… Поки що сюди увійду я і зі мною двоє міліціонерів.

Руднєв зайшов у капличку. За ним — міліціонери. Їм одразу ж довелося спуститися східцями. Просторе приміщення усипальні князів Бєльських скидалося на льох. На Руднєва війнуло холодом і сирістю, його обступила темрява. Майор понишпорив по стінах променем ліхтарика. В склепі нікого не було. “Що за чортовиння! Куди він міг подітися? — міркував Руднєв. — Невже тут є ще один вихід?..”

Майор, а з ним і міліціонери ретельно обслідували всі стіни, підлогу, стелю; вони оглядали, вистукували, але камінь і цегла скрізь відзивалися глухим звуком… Нарешті Руднєв звернув увагу на металеву надмогильну плиту, вмуровану прямо в підлогу.

Над плитою стояв масивний чавунний хрест, а на самій плиті опуклими старовинними літерами був зроблений довгий напис. У ньому повідомлялося, що під плитою спочиває прах трьох Бєльських, яких у різний час заслали в Сіверський монастир великий князь Василь, временщик при малолітньому царі Івані — Шуйський і сам Грозний.

Руднєв запросив до усипальні Анишева, Волошина, начальника міліції; Тася і Стрілецький увійшли без запрошення. Після коротенької консультації з директором Руднєв наказав міліціонерам озброїтися ломами і підняти надмогильну плиту. Але, всім на подив, підняти її не вдалося. Тільки випадково Волошин виявив, що хрест над чавунною плитою обертається. Повертаючи його в різні боки, пощастило підняти плиту. Під плитою були кам’яні сходи на десять сходинок. Руднєв і Волошин зійшли ними і потрапили до темного тунелю, облицьованого каменем. Тунель був звивистий і довгий. Руднєв і Волошин довго йшли в темряві, освітлюючи дорогу електричними ліхтариками. Нарешті попереду блимнуло світло, і вони знову побачили кам’яні сходи, а згодом почули голоси. Коли ж вони піднялися нагору, то опинилися… в тій самій гробниці, звідки почали свою підземну мандрівку.

— Що за диявол! — здивовано вигукнув Руднєв. — Ми повернулися туди ж, звідки і входили!

— Ваню! — Тася з тривогою і радістю кинулася до Волошина. — Ви цілий і неушкоджений? А я так боялася…

— Ну, що там?.. — нетерпляче спитав Стрілецький.

— Це лабіринт! — сказав Волошин. — Ми пройшли під землею близько кілометра по якомусь тунелю, а він нас привів туди ж, де ми ввійшли в нього.

• Предыдущая
• 30/55
• Следующая