Срібне молоко - Шевчук Валерий Александрович - Страница 47

• Предыдущая
• 47/48
• Следующая

Тим часом жінка поставила на стіл вареників зі сметаною, а ще й фляшку з сивухою.

– А ти повернувся, – сказав лукаво Максим після чарки, – бо, мо', скучив за нею? Коли так, скажу, де можеш її знайти.

– Не задля твоєї колишньої повернувся, Максиме, – повільно мовив Григорій Комарницький, дивлячись у куток, – а тільки тому, що гадав: росте тут посіяна мною насінина. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Отак іду кудись, чи десь сяду, чи ляжу, а воно мене кличе. Тому зводжуся на ноги і йду. З того до тебе й прийшов.

Максим випив другу чарку, вдруге засміявся і сказав:

– Дурне взяв у голову, Грицьку, бо ця моя дитина народилася через два роки, відколи тебе прогнали.

Дяк ретельно заїв чарку варениками, а тоді встав.

– Вибачай, Максиме, – мовив, – бо мені вже пора.

Максим пильно зиркнув на нього.

– Якийсь ти не такий, дяче! – мовив. – Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?

– Довелося, – сказав Комарницький. – Але тепер не битимуть.

– Бо шукаєш загублене сім'я? – показав зуби Максим.

– Шукаю, – прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. – І знайду! А знайду тому, що чую його голос.

– Стривай, Григорію, – мовив Максим. – Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. – Відтак додав, пильно придивляючись. – А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?

Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:

– Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.

Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.

І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі – нікого, привітався коротко й сів до столу.

– Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?

– Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? – відказав дяк.

Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.

– Господи! – вражено скрикнула. – Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?

– Саме він, – спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.

– Але що з тобою сталося? – скрикнула Хвенна. – Ти ніби той і не той!

– Довго розказувати, – посміхнувся смутно дяк. – Сядь коло мене, поговоримо.

– Стривай, дам тобі поїсти, – сказала Хвенна.

– Обійдеться, – мовив дяк. – Бо все одно не маю чим заплатити. А до тебе жебрати не прийшов.

– Е, ні – рішуче сказала Хвенна. – Від мене непогодований не підеш.

І вона метнулась у двері, а за хвилю принесла мисчину холодцю, а ще й пляшку в другій руці.

Випили по чарці, а коли дяк з'їв половину холодцю, Хвенна не втрималася:

– Про що хотів зі мною поговорити?

– Коли стояли з тобою перед судом, – відірвався від їжі дяк, – то, пригадується мені, ти, Хвенно, суддям сказала… Що ввійшла від мене в тяж. Чи це правда?

– Так воно й було, – мовила жінка.

– А коли ввійшла у тяж, – прорік дяк, ллючи на Хвенну синього потока з очей, – то мала народити дитину. Чи ж її народила?

І тут із Хвенною сталося несподіване: лице її скривилося, і вона вибухла плачем.

– Але ж воно померло, бідолашненьке! – сказала крізь плач. – Ось уже років зо два.

Дяк довго мовчав у той час, як Хвенна витирала очі.

– Якась хвороба на нього, мого хлопчика, найшла. Що не робила, яких баб не прикликала, а таки не вберегла.

– Значить, не встиг, – сумно сказав Григорій Комарницький.

– Не встиг до чого? – не зрозуміла Хвенна.

– Бачиш, Хвенно, – сумирно сказав дяк. – Почув я в собі голоса, котрий сказав мені: там, у світі, є покинуте тобою дитя, сім'я твоє. Ото його й шукаю. Йду та йду, а спинитися не можу. А коли зупиняюся, чую, як воно мене кличе.

– Бог з тобою, Грицю! – вигукнула вражено Хвенна. – Чи не карає тебе Бог за гріхи, також і за того, зі мною?

– Ні, не карає, – так само сумирно відповів Григорій. – Бо вже покарав. А тепер велить те сім'я, мною посіяне й покинуте напризволяще, розшукати.

– І в багатьох місцях уже був? – ревно спитала жінка.

– Ти третя, – незворушно мовив дяк. – Але ніде його не знайшов, бо в тих двох місцях його й не було ніколи.

– У мене було, – печально озвалася жінка, – але померло те твоє сім'я. Таке славне хлопченя, зовсім на тебе й на мого покійного чоловіка схоже, бо й ви напрочуд поміж собою подібні. Хочеш, покажу могилку?

– Так, – ствердив дяк. – Але спершу вип'ємо за його упокій.

І вони випили за упокій померлого, а тоді якийсь час посиділи мовчки.

– Поїж, – лагідно сказала жінка.

– Ні, Хвенно, вже ситий, – сказав дяк сумирно. – Ходімо, покажеш могилку.

І вони пішли до цвинтаря, що був неподалік, біля церкви.

– Отут, біля мого покійничка, – сказала Хвенна, – я його й поховала, – вказала на горбик землі з малим хрестом біля горбика більшого із хрестом великим. – І назвала його твоїм ім'ям, Грицю!

– А чоловіка твого як звали? – спитав дяк.

– Та ж так само, як і тебе, теж Грицем, – немічно озвалася. – Але батьком його був таки ти.

– Тоді я за них обох помолюся, – тихо сказав Григорій Комарницький.

– Єдине, що мене втішає, – сказала Хвенна, – що там, – показала на землю, – мій покійничок захистить його від лихої сили.

– Хіба лиха сила має на нього право? – спитав дяк. – Воно ж невинне було.

– Як янголятко, – відповіла, плачучи, Хвенна. – Але захист йому потрібний, бо в гріху народжений. Через це так за ним плачу й наплакатися не можу.

– Плач, жінко, – прорік дяк, трохи звищуючи голоса – Бо зі слізьми скверна душевна таки спливає.

Отож помолився, а вона біля нього плакала. По тому довго сиділи, загорнуті кожен у свою оболонку.

– То це вже й підеш? – несміливо спитала Хвенна.

– Так, – потвердив дяк. – Вже мені пора.

– А може б, не блукав світом, Грицю, – ще несміліше мовила жінка. – Залишайся біля мене, і я тебе з твого смутку вибавлю.

– Не можу, Хвенно, – тяжко вимовив дяк.

– Чому не можеш?

– Бо в неволі, де пробув сім літ, стратив чоловічу силу, а отже, другого сімені вже ніколи не посію. Для чого я тобі такий?

– Ось чому так змінився, – мовила співчутливо.

– Саме тому, – прорік Комарницький. – Але не тільки тому. Мушу йти, бо щось продовжує мене кликати.

– А може, це наш Грицик із землі? – спитала Хвенна.

– Може, – сказав дяк. – Але здається мені, що той голос не із землі. Здається, що той голос живий.

І він встав, закинув торбу за плече й лагідно позирнув на заплакану жінку.

– А може, залишишся? – спитала, опустивши очі.

– Вибач, Хвенно, – рівно прорік дяк. – Ти добра, найдобріша з усіх, хто мені зустрічався. Але не мене хочеш повернути, але свого покійничка. Хай тебе Бог благословить.

І він рушив із цвинтаря, а вона його не затримувала, тільки дивилась услід налитими слізьми очима. А він раптом відчув, що все повітря навколо наповнилося синицями. Але не тими, справжніми, що їх зустрів, заходячи в це село, а невидимими, розтопленими в повітрі, але відчутними. Саме ці прозірчасті синиці огорнули його зусібіч, зупинились у льоті і беззвучно тріпали незримими крильми.

У Сороче, звісна річ, дяк не заходив, бо ніколи не покидав там свого сімені, але Воронячого оминути не міг із його Чучучуками, бо з Педорою таки злягався. І все сталося так само, як і в інших пташиних селах, а ще й у Троянові, бо й Пентюхи, старий та його син, зрештою, й сама Педора його не впізнали, а впізнавши, зовсім не ставили до нього лихого серця, але чому прийшов, спершу й слухати не бажали, поки добре не вконтентується. І дяк змушений був так уконтентуватися, що вже й не до розмови було, яку хотів повести з Педорою. А ще виявилося, що та гостинна хата повна діток, які мельтухалися й мигали перед очима – від більших до аж зовсім малих, і в час пригощення вичворяли в хаті таке, ніби та сповнилася цілим виводком чортенят, причому напрочуд збитошних. Уранці його збудив на соломі старий Пентюх, завів до хати, посадив до столу і тільки тоді запитав, чого, властиво, дяк повернувся? Відтак дяк, уже не чекаючи нагоди розпитатися про своє діло в Педори, щиро й просто оповів старому й молодому Пентюхам у присутності таки Пендори про голос, який його вів, і про свої розшуки загубленого сімені. На мент зависла тиша, тим більше, що дітей на ту хвилю в хаті не виявилося, бо збитошникували надворі. Тоді старий Пентюх устав, відчинив двері й погукав тих шибайголів, наказавши їм вилаштуватися перед паном дяком. І дяк Григорій Комарницький дістав нагоду пильно розглянути замурзані мармизи діточок від більшого до найменшого, і не міг із дива вийти, бо всі вони були ніби на одне обличчя, тільки різні в зрості.

• Предыдущая
• 47/48
• Следующая