Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич - Страница 52

• Предыдущая
• 52/88
• Следующая

Так минали в мовчанні хвилини смертельної небезпеки. Ритмічне здригання підлоги свідчило, що машина працює рівно й чітко. Тільки б не зламався зігнутий, деформований вибухом глибинної бомби гвинт… тільки б він витримав!..

І раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже ж… невже знов?..

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос Валенто Клаудо з репродуктора коротко доповів:

— Запас повітря скінчився, Капітане. Останній балон порожній.

В голосі Валенто не було ні страху, ні безнадійності. Він повідомив про це, як про звичайну річ.

— Що ж, будемо триматися так, — відповів Раміро, не повертаючи голови від екрана.

У висках Олеся стукотіло. Широко розкривши рота, він намагався вхопити якнайбільше повітря. Це не допомагало. Ноги тремтіли, підгиналися. Юнак знов сперся на стіну. Більше стежити за покажчиком, та й взагалі щось робити він не міг. Цього разу брак повітря позначався гостріше, мабуть, давалася взнаки попередня втома і гостре отруєння організму вуглекислотою.

Перед очима спалахували різноколірні іскри; виблискуючи, вони пливли одна за одною, мов оті швидкі тіні на екрані, набігали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися на блискучі бризки…

Підвівши трохи голову, Олесь знову побачив напружене, бліде обличчя Ернана Раміро. Капітан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесеві?.. Немов світло екрана пояскравішало! Невже вихід? Вихід з підземного каналу?.. Та хіба ж можна вірити зараз якимсь відчуттям, зараз, коли голова йде обертом, коли все пливе перед очима, коли вже зовсім немає сил?.. І все ж таки екран світлішає, світлішає…

— Що… то…

Більше Олесь не зміг сказати нічого. З глухим стогоном він поточився на підлогу.

Проте юнак ще, мов уві сні, бачив, як Капітан важко підвівся на своєму кріслі перед пультом. Хитаючись, він зробив кілька кроків до великих важелів другого пульта, натиснув усім тілом на них і повернувся назад.

"Люцифер" здригнувся. Його ніс почав підніматися вгору

На екрані вже не було тіней. Нерівне, хвилясте світло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснішим, яскравішим. Темно-зелений колір екрана дедалі світлішав, наче робився прозорішим.

І раптом на екрані мов щось плеснулося. Засяяло біле денне світло. Ще кілька разів плеснули хвилі, щоразу повертаючи екранові блідо-зеленуватий його колір. Але нарешті хвилі зникли, «Люцифер» остаточно виринув на поверхню моря, виринув!

Спалахнули сигнальні лампочки, задзеленчав на всю потужність дзвоник. Мов зраділі, прилади сповіщали всіх, усіх, що період страшної небезпеки минув, що повернулося життя, сонце, широкий світ!

Підвівшись на весь зріст, Ернан Раміро голосно крикнув у мікрофон, натиснувши перед тим усі сигнальні кнопки телефону, що викликали різні пости керування:

— Відкрити люки! Нагору, друзі!

Ледве помітно здригнулась підлога. Машина спинялася. «Люцифер» м’яко погойдувався на хвилях.

Ернан Раміро підійшов до нерухомого Олеся. Якусь мить він уважно дивився на юнака. Потім каштан нахилився, взяв юнака на руки і поніс до виходу, притискуючи його голову до грудей.

Олесь усе чув, йому здавалося, що він навіть бачить усе навколо, тільки дуже-дуже невиразно, усе плуталося, наче у тяжкохворого. В голові шалено стукотіло, кров билася в скронях нерівними, уривчастими ударами. Двері, коридор, іще двері… відчинені навстіж двері, за якими яскраве світло, сонце… і запашне, чисте, прозоре повітря морського простору… І люди в синіх комбінезонах навколо нього.

Олесь сидів на палубі, в яку тепер перетворився дах «Люцифера», і жадібно дихав. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом юнак згадав:

— А Марта? Що з нею?

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Він показав рукою Олесеві назад. Там, біля зламаного поруччя, сиділа Марта. її обличчя було ще бліде, але вона вже посміхалася юнакові. В темних глибоких очах сяяла радість.

Спокійні хвилі набігали на сіро-зелені боки «Люцифера», плюскотіли, розбивалися білою мережаною піною. Десь далеко на обрії синів берег. Білі хмарки неквапливо пливли по прозорому синьому небу. Олесь подивився на них, зітхнув на повні груди і щасливо посміхнувся, як дитина, що прокинулася, нарешті, від важкого кошмарного сну:

— Як гарно!.. Як хороше жити й дихати!..

Весела, легка музика, під тихі звуки якої так вільно розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Він спинив Марту, що вже простягла руку до приймача, щоб вимкнути його.

— Стривай, Марто. Зараз же передаватимуть останні новини. Чи не почуємо чогось цікавого?

Справді, ось залунав голос диктора. Він сказав звичні фрази про початок передачі останніх новин по радіо. Потім повідомив про якийсь великий військовий парад, що дуже мало цікавив і Олеся, й Марту. Вони неуважно прислухалися до голосу диктора, який так незвично було слухати в невеличкій каюті «Люцифера», де вони сиділи вдвох.

Підперши рукою голову, Олесь слухав диктора і водночас згадував події останніх днів. Страшна подорож у підземному каналі лишилася позаду, як примарний сон.

Були ще важкі чверть години, коли "Люциферові" довелося знов зануритись, щоб пройти під водою невеличку відстань до входу в печеру, зовсім відрізану від поверхні землі. Дістатися до неї з суходолу було неможливо. Тому-то Ернан Раміро і обрав її свого часу як надійний захисток і сховище. Але саме цього разу дістатися до тієї печери було дуже важко: адже на "Люцифері" вже зовсім не лишилося запасів стисненого повітря і спускатися під воду довелося тільки з тим повітрям, що було в каютах, провентильованих під час перебування на поверхні моря.

Певна річ, того повітря не могло вистачити для нормального дихання на час переходу, хоча Капітан знов повів «Люцифер» під водою на рискованій швидкості. І Олесь знову відчув, як він починає задихатися. На щастя, «Люцифер» уже виринав з води. А ще за кілька хвилин відчинилися люки, ї струмінь свіжого, вогкого повітря прилинув до кают, наповнюючи стомлені, змучені легені, — так само, як тоді, під час першого виходу на поверхню моря. Тільки тепер уже не було яскравого денного світла. У великій печері панувала темрява, в якій спочатку нічого не можна було розгледіти.

Лише чути було, як плюскотіли дрібні хвилі, набігаючи на береги.

Та ось під білим сліпучим світлом увімкненого на "Люцифері" прожектора виблиснули верхівки округлих скель, стало видно, як здіймались і опускалися хвилі чорної води, як круто підносилося вгору склепіння печери. Коли око трохи звикло до того незвичного примарного освітлення, Олесь, на велике своє здивування, побачив на березі немов маленьке містечко. Стояли невеличкі будиночки, якісь машини нерухомо простягали вперед залізні лапи. І все це було темне, похмуре, мертве.

Але хтось із команди «Люцифера» був уже на березі. І раптом той берег залило електричним світлом. Це сталося наче в чарівній казці! Враз спалахнули потужні ліхтарі, засвітилися вікна в будинках… Зникло враження дикого безлюддя, похмурого запустіння.

І коли б не важке кам’яне склепіння печери, можна було б і зовсім забути, що все це знаходиться під землею. Загальна картина дуже нагадувала освітлений вночі морський берег у хмарну й безвітряну ніч…

Це й була схована від людей, від усього зовнішнього світу таємнича база «Люцифера», влаштована Ернаном Раміро у відкритій ним печері. Колись ця печера мала вільний вхід, до неї можна було потрапити вплав, з моря. Той вихід був дуже вузький, і Ернан Раміро, вже після того, як до печери були привезені потрібні машини та обладнання, вирішив завалити його, залишивши тільки підводний прохід. Таким чином, печера зовні стала цілком відрізаною від світу.

• Предыдущая
• 52/88
• Следующая