Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 4

• Предыдущая
• 4/65
• Следующая

Без особливого захоплення він узяв уже підшиту доволі грубу справу. На обкладинці з тонкого картону вгорі друкованим шрифтом було відтиснуто: «Відділ карного розшуку управління міліції УНКВС Іркутської області», нижче, в центрі, більшими літерами: «Кримінальна справа №» — і чорнилом написані цифри; далі знов друковане: «По обвинуваченню» — і чорнилом од руки два прізвища. Зовсім унизу в два рядки: «Розпочато в липні й закінчено в жовтні 1938 року».

Цікаво було погортати документи, але Сашко ніяк не міг позбутися почуття прикрості. Півночі готувався до сутички з бандитами, а тут на тобі — порпайся в паперах. Добре ще, хоч валянки не взув, а то сидів би й парився в кабінеті людям на сміх. Фомін теж хороший. Для себе справжнє діло, а йому з голкою морочитися. Мабуть, сам не любить, ось і підсунув йому роботку. Розмірковуючи так, Дорохов вирішив усе ж таки подивитися, як підшито справу. Виявилося, що нема тут ніякої премудрості. Перш ніж проштрикнути шилом рівно складені документи, вирішив поцікавитися, про що в них ішлося. А йшлося всього лише про крадіжку коней. Із заяв трьох громадян випливало, що у вересні цього року в Іркутську викрадено двоє дрожок, запряжених парами, а в кінці жовтня викрадено коня з саньми. Перша крадіжка сталася вдень. Колгоспник приїхав до міста, прив'язав коней до конов'язі біля базару, пішов скуповуватися і попросив жінку, яка пильнувала свого воза, наглядати й за його дрожками. Незабаром після того, як хазяїн пішов, до дрожок підійшов кремезний чоловік, чемно подякував жінці за те, що вона стерегла братових коней, відв'язав їх і поїхав. За півгодини повернувся хазяїн, запитує, де коні, а вона у відповідь: «Брат поїхав», її детально допитали як свідка. Вона виявилася людиною спостережливою і добре розгляділа «братика». На допиті чітко пригадала всі прикмети. На вигляд конокрадові років тридцять п'ять, середній на зріст, обличчя засмагле, подзьобане віспою, яке волосся — не помітила, на ньому картуз був, а інший одяг розгледіла. На злодієві були чорні штани з дорогої тканини, заправлені в ічиги, зверху куртка з темного сукна, а під курткою біла верхня сорочка. За її словами, ічиги та куртка були явно гірші за штани, і їй навіть здалося, що вони не його. У кінці протоколу Фомін записав, що одяг жінка запам'ятала так детально, бо приїхала з чоловіком до міста спеціально купити деяку обнову дорослим синам, в тому числі й штани. Сашко й не помітив, як захопився читанням.

Раптом задзвонив телефон. Жіночий голос запитував «дядька Мишу». Сашко перепитав, куди дзвонять, бо зразу й не второпав, що «дядьком Мишею» може бути Фомін. Жінка вилаяла його й не дуже чемно звеліла переказати Фоміну, що дзвонила Нінка і що в неї є новини. Дорохов знову заглибився у читання. Виявилося, що потерпілому показували якихось коней, але він їх не пізнав. «Цікаво, чиїх це конячок йому приводили і куди їх потім поділи? — подумав Сашко. — Не міг же карний розшук на вулиці схопити перших-ліпших». Знову задзвонив телефон. Тепер уже «дядька Мишка» запитував чоловічий голос. Дізнавшись, що він буде надвечір, пообіцяв подзвонити знову.

Як украли інші дрожки, так званий ходок, ніхто не бачив. Хазяїн прив'язав коней біля заїжджого двору рано-вранці. Як тільки одійшов, коней і слід охолов. На дрожках лежав мішок кедрових горіхів, козубень меду фунтів на десять і такий самий, може, трохи менший, берестяний козубень масла. Гостинці родичам привіз. Як і перша пара, коні разом з упряжжю й ходком безслідно зникли.

Сашко потягся. Мед він любив навіть без чаю, добре б у стільниках… Ну, а до приватних власників дрожок ставився насторожено і всерйоз перейнятися до них співчуттям не міг.

З саньми вийшло трохи інакше. Кучер районного товариства споживчої кооперації вирішив підкалимити на казенному коні. Тільки-но випав сніг, почав виїжджати ввечері в місто, шукав їздців і, домовившись про ціну, віз їх туди, куди попросять. Того вечора він узяв двох пасажирів од ресторану — вони пообіцяли йому п'ятірку, якщо довезе до вокзалу. Дорогою віддали п'ять карбованців, а коли проїжджали повз гастроном, дали ще п'ятірку і веліли збігати по горілку: мовляв, хай купить їм пляшку і собі шкалик, здачі не треба. «Чому не зробити послугу хорошим людям?» — вирішив кучер і прожогом кинувся до магазину. Повернувся — ні саней, ні коня. Цього разу виїзд викрали зовсім молоді люди. У ресторані знайшли офіціанта, який обслуговував схожих відвідувачів, однак на цьому їхній слід і пропав. Через два дні в робітничому селищі знайшли покинуті сани, а кінь з упряжжю та борсуковою запоною зникли. На дні саней були сліди крові, але якого пораненого чи вбитого перевозили злочинці, з'ясувати так і не пощастило.

Після свідчень потерпілих і очевидців була підшита копія листа, видрукувана на шапірографі. Такі самі копії було надіслано до районів і сусідніх областей. У листі перераховувалися масть, вік, особливі прикмети і клички викрадених коней. Описувалися прикмети дрожок, причому з'ясувалося, що в перші викрадені дрожки були запряжені дві низькорослі, гніді із жовтуватими підпалинами кобилки. В окремому конверті до справи було додано паспорти коней з описом їхнього тавра та особливих прикмет.

Вже наприкінці перерви Сашко старанно підшив справу. Щоправда, йому довелося двічі її розшивати, але на третій раз він засвоїв цю премудрість і результатом лишився задоволений.

Роздуми Дорохова про те, де й як шукати конокрадів і викрадених коней, перервав Женька Чекулаєв. Завжди стриманий, він мов вихор увірвався до кабінету і, захлинаючись од захвату, почав розхвалювати свого наставника Георгія Олександровича Чиркова. Виявляється, Чирков узяв із собою Женьку на затримання озброєного злочинця. Щоправда, він залишив його надворі й до будинку пішов з іншим співробітником, зате потім доручив стерегти затриманого в машині й навіть дав йому свій револьвер. Сашкові також хотілося розповісти про щойно прочитану справу, але раптом прийшов Фомін, і Женька подався до себе. Михайло Миколайович одразу ж засипав Дорохова запитаннями: як він тут та що? Хто дзвонив, хто заходив? Похвалив його за акуратно підшиту справу. Потім запитав, чи Сашко обідав. Дізнавшися, що Дорохов просидів в управлінні цілий день і не виходив, розсердився:

— Це ти дарма. Нашому братові необхідно, по-перше, обідати, а по-друге, відпочивати. Якщо до ранку доведеться працювати, то без перерви не витримаєш. — Щось згадавши, він дістав з портфеля чималий пакунок. — Їж, у мене з собою завжди вечеря про запас. Тут мені дружина загорнула котлети й шматок сала, їж, їж, не церемонься.

Дорохов подякував, квапливо проковтнув котлету, а Фомін з погано прихованою захопленістю запитав:

— Ну, а як з коненятами? Ти справу лише підшити чи й прочитати встиг?

— Прочитав, Михайле Миколайовичу, і ось що мене здивувало. Жив у нас у селі один конокрад-циган, я ще в дитинстві з його синком грався. Так той поцупить чужих коней, продасть і тиждень удома пиячить. Голодранець був, п'яниця, жінку й дітей бив. По-моєму, ці злодії у білих сорочках якісь зовсім інакші.

Михайло Миколайович слухав з цікавістю.

— Ну що ж, ти, мабуть, маєш слушність. Ми теж вважаємо, що ці крадіжки — справа рук не звичайних конокрадів. А що іще помітив?

— Звідкіля кров у санях? Може, поранили когось з самих злочинців? — почав розмірковувати Сашко.

— Судово-медичний експерт виявив, що це кров людини з другою групою. Ну, а як все це було, дізнатися не змогли. Може, кров злочинця або бандитської жертви. Ось, скажімо, узялися вони приїжджу людину на вокзалі підвезти, дорогою пограбували, вбили й вивезли тіло за місто, його присипало снігом, а знайдемо ми цей «підсніжник» лише навесні.

При слові «підсніжник» Сашкові стало не по собі. Вся історія з кіньми уявилася йому в більш зловісному світлі.

— Михайле Миколайовичу, — після недовгого мовчання сказав Дорохов, — а яких це коней показували одному з потерпілих? Пам'ятаєте, він їх не пізнав?

— А, помітив? Молодець! Проте у коненят тих знайшовся інший хазяїн. Він просто сп'яну загубив їх. Залишив їх погано прив'язаними, а сам цілу добу десь гуляв… Плакав, коли йому коней повертали, обіцяв більше краплі в рот не брати. — Розповідаючи, Фомін зняв трубку телефону й назвав номер. — Борисе, це я, Фомін. Добрий вечір. У тебе є орієнтація по останній банді? Дай мені на півгодини, я її ще раз прочитаю. Ні, на слід не напав. Сам зайдеш? Ну, дякую.

• Предыдущая
• 4/65
• Следующая