Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 26

• Предыдущая
• 26/65
• Следующая

— На коли замовив Міжнародний машину? — поцікавився Попов.

— На післязавтрашню ніч.

— Виходить, у нашому розпорядженні ще дві доби?

— Боюся, що менше. Адже до машини йому захочеться повернутися не з порожніми руками. Недарма ж він сюди примчав. Налий мені, Толю, ще чайку, та міцненького, а то тут у теплі розморило. — Михайло Миколайович підсунув свою склянку до самовара.

— Отже, післязавтра, перед тим як звідси драпонути, Григорій Павлович захоче розколупати копальневе ведмежа?

Фомін кинув запитливий погляд на Попова, а той вів далі:

— Був я там, роздивився. Золото вони зберігають у старовинному мюллерівському сейфі. Замки в ньому на два ключі. Один у старшого приймальника, другий у головного бухгалтера. Приймуть вони денний видобуток і зачиняють сейф удвох, а опечатує третій, голова місцевкому. Вдень там один сторож, а на ніч залишаються двоє, в обох нагани. За кілька днів збирається до п'ятдесяти кілограмів золота, а вже потім під охороною легковою машиною везуть до Іркутська. Був я в конторі позавчора, в них усього з півтора пуда поки що набралося. Отже, відправлятимуть через три-чотири дні. Де будемо шукати Гришку?

— На копальнях, у Нюрки-Ганни-Ангеліни. Якщо не в неї, то десь у її знайомих. Залишимо обох наших помічників з машиною тут. На двох менше уваги. Для початку треба було б щиро поговорити з Олімпіадою Биковою, але так, щоб ніхто цього побачення не помітив.

— Дядьку Мишо! — втрутився у розмову Сашко, який досі мовчав. — Бикова розповість. Не вірю я, що вона з ними злигалася. Її, може, так само, як і шофера, залякали. А мене з собою не візьмете?

— Тебе там знають. Потрапиш на очі Ганні — і все пропало.

— Коли Міжнародного братимемо, без вас не обійдемося, — підбадьорив хлопців Попов. — Збирайся, Михайле, й виходь, а я піду конячку запряжу, я ж сюди саньми приїхав.

Фомін узяв шубу, віддав Боровикові карабін, підсумки з патронами і звелів їм з Сашком і шоферові з хати вдень не виходити. У дворі Іван Іванович запріг невисоку конячину в сани, повні сіна. Через годину вони під'їхали до копалень, що поринули в сон. На роздоріжжі Попов притримав коня.

— Отже, тут цей Щукін висадив Гришку?

— Тут, напевне, — оглянувся Фомін. — Шофер твердить, що Нікітський вирушив не до копалень, а спустився до річки. Куди веде ця дорога?

— До другої бригади.

— Ти там був?

— Не встиг.

— Можливо, там цей Хазяїн улаштувався?

— Знаєш, Мишо, поговорив я тут з людьми, і мені ось що на думку спало. — Іван Іванович зручніше влаштувався в санях, підібрав віжки. — Думаю, що взагалі нема ніякого Хазяїна.

— Як це нема? — здивувався Фомін.

— А ось так. Давай краще поміркуємо, звідки взявся цей невловимий Хазяїн і що зробив учора Григорій Павлович, коли сюди дістався.

За добу до розмови Попова й Фоміна перед копальнями майже в той самий час і на тому самому місці чорний «форд», мигнувши на попороті фарами, притисся до узбіччя і, погасивши світло, застиг біля самого роздоріжжя. Його м'який верх, вкритий сріблястою памороззю, в місячному сяйві був схожий на іскристе хутро якогось дивовижного звіра. Обидва пасажири кілька хвилин мовчки посиділи, кожен закурив свою цигарку.

— Ще раз, Семене, попереджаю. Чекатиму тебе тут, на оцьому місці, у цей час, рівно через три доби. Приїдеш, підкинеш мене до залізниці— і все. Заплачу вдвічі більше, ніж ти нагадаєш. Не приїдеш — тоді краще мотай з насидженого місця в тайгу, на південь, на північ—куди хочеш, тільки на очі не попадайся. Знайду — всю родину під корінь. Мене не стане, люди з тобою поквитаються. Ти гадаєш, усі дружки отаманові в могилі? Ні, любчику, є й на волі.

Нікітський погасив у попільничці недокурок дорогої цигарки. З-за спинки сидіння витяг полотняну торбу з лямками, відчинив дверцята машини й пішов униз дорогою, що спускалася до річки. Йому було добре видно, як позаду фари автомобіля описали півколо. Було чути, як заревів на повороті мотор. Коли машина від'їхала на значну відстань, Григорій Павлович повернувся, вийшов на тракт, глянув на сяйливі промені фар, що майже зникли вдалині, повернувся на схід, скинув шапку і почав ревно хреститися.

— Слава тобі господи, — говорив він на весь голос, — і цього разу минулося. Допоможи твоєму рабу Григорію в останньому ділі і я обіцяю тобі, господи, відслужити подячний молебень у першій-ліпшій церкві.

Низько вклонившись, Міжнародний швидкої подався до копалень.

Упевнено звертаючи з одного провулка в другий, він зупинився біля невеликої хати, троє вікон якої дивилися на вулицю. Довкола не було жодної душі. Собаки, пригрівшись у своїх закутках, не зчинили гавкоту на опівнічного перехожого. Пробравшись через замет до вікна, Нікітський почав тихо шкребти нігтем по рамі. Кілька разів стукнув у шибку і знову, неначе миша, пошкрябав. Через морозяні візерунки помітив, як у кімнаті засвітився вогник, постукав ще раз і рушив до ганку. Коли почув рипіння завісів, тихо попросив:

— Пусти раба божого Григорія на постій. Прийшов я сам, без хвоста, жодна душа не трапилася дорогою.

Двері відчинилися ширше, і, тільки-но Григорій Павлович опинився у сінях, теплі жіночі руки обхопили його шию.

— Заходь, Гришенько, заходь, не сподівалася до весни, до травня, і зустрітися, — радісно й квапливо говорила буфетниця, допомагаючи гостеві роздягатися. — Зараз нагодую, напою, обігрію. Вирвався, виходить, з їхніх лап. Та що це я кажу? Хіба тебе грати втримають!

Вона провела Нікітського до кімнати, спритно позавішувала вікна, викрутила гніт у гасовій лампі й кинулася в кухню. Зараз же повернулася з пляшкою, двома чарками й тільки тоді збагнула, що постала перед гостем у нічній сорочці. Накинувши халат, знову щезла, принесла закуску.

— Давай з морозу по чарці за зустріч, а потім уже нагодую як слід. Розкажи, як утік, як сюди дістався. Я, коли одержала твою записку, так і змертвіла вся зі страху. Ну, думаю, знову схопили мого сокола ясного. Прощавайте всі мрії й сподівання. Я ж тільки й живу надією на світлі днинки. Увесь час англійську зубрю, французьку повторювати ходжу до однієї старої дурепи.

Господиня налила ще по чарці коньяку, але Нікітський її зупинив:

— Спершу перев'язку мені зроби.

— Що з тобою, поранили? — Ангеліна кинулася до нього.

— Дрібниця… Щоб утекти, довелося їх «закосити» на лікарню, сам склом пописався, мене дурники у міську доставили, от звідти й рвонув. Гаразд, перев'яжеш потім, давай про діло.

— Діло стоїть готове. Цікавилася, коли повезуть, кажуть, ще днів три або чотири. Ледве половину набрали. Тепер, у мороз, трохи менше видобувати стали. Але я так гадаю: зо два пуди в них лежить.

— От і чудово, нам більше й не донести. Не треба бути жадібними. Жадібність багатьох згубила.

Буфетниця принесла таз із теплою водою, дістала звідкись бинти.

— Доведеться, Гришенько, потерпіти, — сказала вона, оглядаючи присохлу пов'язку. — Знаєш, може, зробити так: я промочу все спиртом і забинтую зверху. В лікарні тебе гарно сповили. Білизночку переміни. Я тобі приготувала тонку, з мадаполаму, а зверху ось шерстяне одягни. Щоб не застудитися.

Прямо в шерстяній білизні Нікітський сів до столу, налив коньяку і, коли буфетниця хотіла підняти чарку, притримав її руку:

— Розкажи про помічника, самому цього діла не взяти.

— Навіщо самому? Я в тебе перша помічниця. Чи ти в мені сумніваєшся? — сп'янівши від радості, завжди стримана на людях, жінка стала грайливою молодицею.

— Вірю тобі. Але мені сила потрібна. Адже той мюллерівський «ведмідь» щонайменше дев'яносто пудів потягне, а його крутити треба буде, якщо мої гачечки не спрацюють. Крутити й зі спини різати. Не люблю я цієї варварської роботи. Віз сюди з самого Пітера чудовий німецький набір саме для цієї конструкції, так є така мерзота в іркутському карному — Фомін…

• Предыдущая
• 26/65
• Следующая