Хлопці з карного розшуку - Скорин Игорь Дмитриевич - Страница 18

• Предыдущая
• 18/65
• Следующая

У хаті було людно. Жінку зустріли радісно й метушливо, стара мати чи свекруха кинулася роздмухувати вогонь у печі. Дівчина років п'ятнадцяти допомогла роздягтися, з-за занавіски виглянув хлопець на зріст як Сашко, але молодший. Хазяйка від порога оголосила, що привела людину переночувати, щоб у заїжджому дворі не валялася. Коли Сашко роздягся, провела його до зали, звеліла дітям розважати гостя, сама з бабцею заходилася готувати вечерю.

Зайшов хлопець, сором'язливо подав жорстку негнучку долоньку Дорохову і назвався Кешкою, з'явилася дівчинка, з цікавістю оглянула гостя і сказала, що її звуть Оленою. Сашко задав декілька чемних запитань про копальні, погоду, полювання, але відповіді слухав неуважно. Його турбувало інше: навіщо офіціантка затягла його до себе додому? Не могла ж вона ні з того ні з сього бігати в темряві по селищу, хтозна-де шукати його тільки заради того, щоб нагодувати пельменями та влаштувати на ночівлю в теплій і чистій хаті? Чому буфетниця сказала їй, що він, Сашко, шукає дядька? Може, прийде сам Хазяїн або зустріне його де-небудь і з цією метою й затягли його сюди… Прийшов до одного висновку: ним зацікавилися. Записка Міжнародного була явною несподіванкою, і від нього чекають подробиць. А може, йому влаштують перевірку? Ну, до перевірки він готовий. Разом з дядьком Мишею вони перебрали всі можливі варіанти розмови з Хазяїном. Усі? Ні, ночівлі в сімейному домі, та ще й, судячи по хлопцеві й дівчині, цілком порядному, вони все-таки не передбачили.

— А батько де? — запитав Сашко в хлопця.

— Тато в тайзі. До різдва бідкували разом, а тепер сам пішов по сохатого…

Хлопець сподобався Дорохову. Здоровенний, незграбний і дуже сором'язливий, відкрите хлопчаче обличчя і м'який білявий чуб, коротко обстрижений у кружок…

— Ну і як нині білка? — в тон хлопцеві поцікавився Сашко.

— Нормально. Батько вполював понад три сотні, і я близько двох. Він з дрібнокаліберкою бідкував, а в мене берданка. Хіба з гвинтівкою її порівняєш?

Кешка підвівся, вийшов у ванькир, повернувся зі стареньким дробовиком і простяг рушницю гостеві. Сашко зі знанням справи оглянув берданку, виготовлену ще в минулому столітті.

Олена слухала чоловічі розмови і, видно, хотіла й собі про щось запитати. Дочекавшись паузи в братовій розповіді, торкнула Сашка за плече:

— Ви не знаєте, як приймають в Іркутську до технікуму? Влітку семирічку закінчу, хочу до медичного вступити. У технікумі, напевне, гуртожиток є… А Іркутськ великий? Людей, кажуть, там сила-силенна.

Розповісти дівчині про Іркутськ Сашкові не вдалося. Мати звеліла їй накривати на стіл, а Кешка не вгамовувався:

— Мені все-таки карабін більше до душі. У нас тут є один мисливець — Кир'яном звуть, він торік купив собі карабін, добре полює звіра. Але тата все одно обстріляти не може… Ти в чайній був? — раптом запитав він Сашка.

— Був.

— Ведмедя біля дверей бачив?

— Бачив.

— Так це його Кир'ян з карабіна звалив. Сам і опудало змайстрував і Ганні Єгорівні за дні пляшки зеленого вина віддав.

— Чому ж так дешево? — здивувався Сашко.

— Наче як подарунок, а Єгорівна жінка сурйозна, за так не взяла. Глухар там, рись — теж його робота. Стрілець цей Кир'ян путній. Тільки до тата далеко… — з гордістю скінчив хлопець.

— Чому ж ти з татом не пішов у тайгу?

— Не взяв. — У голосі Кешки відчувався жаль. — Каже, вистачить на родину одного мисливця.

— Звичайно, вистачить, — підтримала мати, яка з'явилася з великою мискою солоних грибів і з тарілкою сала. — Оленко, постав на стіл лафітнички, під пельмені не гріх… Та принеси батькову настоянку, ту, що в чорній пляшці, матінка щось нездужає, а полинова від усіх хвороб.

— Кешо, а мамку як величають? — тихенько запитав Сашко.

— А ти чому сам не спитав? Олімпіадою Никонівною. Та її ти просто Никонівною зови. Так от, не пустив мене на полювання батько й золото мити не дав. Золото, каже, багатьох людей погубило. Велить технікою займатися. Та мені все одно скоро в солдати йти, а з армії повернуся — в тайгу подамся. Тоді мене ніхто від полювання не відіб'є.

Прийшла з кухні бабуся років під сімдесят, принесла миску з вареною лососиною. Сашко зрозумів, що приймають його по першому розряду. Він вийшов до сіней, знайшов свій кожушок і витяг пляшку горілки, що взяв у буфетниці. Господиня внесла величезну каструлю з пельменями, над якою клубочилася пара, і всі посідали за стіл. Господиня розлила по чарках горілку, запропонувала Сашкові настойку, але той відмовився, і тоді темно-густу рідину налила бабусі.

— Мені просто незручно, Олімпіадо Никонівно, скільки я вам клопоту завдав. Через мене такий стіл накрили.

— Чому через тебе? — щиро здивувалася господиня. — Нам теж вечеряти треба. Я в тій чайній і шматка в рот не візьму: все не до смаку мені, а вдома люблю отак попоїсти. Провіант, слава богу, свій, не купований. Ти ось покуштуй пельменчиків. У хижі ще півміха висить. Тиждень готували. Мої мисливці в тайгу без пельменів узимку не ходять. А ти кажеш: через тебе.

Пельмені й справді виявилися — пальчики оближеш.

Соковиті, духмяні, з присмаком брусниці, лохини і ще якогось знайомого тайгового зілля.

Сашкові подобалася ця гостинна родина. І тільки думка про те, що від Олімпіади або її чоловіка якась нитка тягнеться до Міжнародного, не давала спокою. Не хотілося зв'язувати цих начебто славних людей із запеклим злочинцем. Але щось їх таки об'єднує? Він кілька разів намагався перевести розмову на чайну, навіть прямо запитав у господині про Ганну, але та просто відмахнулася. Після ситної вечорі й чаювання Сашка вклали спати в цій же залі на широкій лаві. Господиня розстелила величезну вовчу шубу, поклала подушку, забрала Сашкові валянки посушити й побажала доброї ночі. Але йому не спалося. «Хто Ганна? Хто така насправді Олімпіада? Навіщо привела вона мене у свій дім?» Сашко прислухався до шарудіння, крутився, вставав, знову лягав. Поступово сон почав його змагати, як раптом у тиші виразно почулося скрипіння мостин, застогнала погано розклинена дошка. Сашко хотів схопитися, запитати, хто це бродить, але помітив у дверях довгу білу жіночу сорочку. «Господиня, — вирішив він, — що їй треба?» І вмить знайшов заспокійливу відповідь: «Мало що може знадобитися людині у власній хаті, навіть уночі» — і вдав, що спить. Тим часом жінка постояла в дверях, прислухалася, увійшла до кімнати й потихеньку підійшла до табуретки, взяла складений одяг гостя і, так само скрадаючись, вийшла до кухні, звідкіля в коридор пробивалася смужка світла.

«Що це вона задумала? Може, захотіла подивитися, чи нема в моєму одязі паразитів?» Тепер уже Сашко не міг спокійно лежати. Він підвівся і, обережно ступаючи, тримаючись ближче до стіни, щоб не зарипіли мостини, підійшов до кухонних дверей. Йому було добре видно, як Олімпіада Никонівна біля столу в світлі прикрученої гасової лампи оглядала все, що є в його кишенях. Тільки-но влігся на свою постіль, як знову почув кроки. Господиня так само тихо постояла в дверях і вже більш упевнено ввійшла до кімнати й поклала всі речі на місце.

«Добре, що хоч ніж засунув під лаву. Гарний мав би я вигляд, якби фінка виявилася в кишені…»

Що ж вона все-таки шукала? Як не дивно, але ні страху, ні тривоги Сашко не відчував. Видно, Ганна звеліла його не тільки прихистити, а й перевірити. Виходить, усі вони тут заодно з Хазяїном. Утома взяла гору, і він заснув.

Коли Сашко розплющив очі, за вікнами, розмальованими морозяними візерунками, було сонячно.

Насамперед він подумки подякував дядькові Миші, який напередодні від'їзду забрав у Сашка наган і посвідчення особи.

— Давай, давай, — казав Фомін, — прихопиш із собою з дурного розуму і згориш синім полум'ям. Нам з тобою це ні до чого.

«А все-таки, що їй треба було? — думав Сашко. — Гроші на місці, та й скільки їх? Своїх менше десятки, плюс три червінці, що взяв у Ганни. Ганна… Як би дізнатися про неї більше?»

Умившись, Сашко побажав доброго здоров'я Никонівні й бабусі, які сиділи в кухні біля самовара.

• Предыдущая
• 18/65
• Следующая