Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/94
• Следующая

Справжнє мурування! За ним щось сховано. Інакше навіщо було 6 його робити? Проте чому нема входу? Чому замуровано наглухо? Мабуть, за кам’яною стіною заховано якісь скарби. Напевне, скарби, інакше не може бути! І от зараз він, Артем, відкриє цю таємницю… Ну, тримайся, Лідо!..

Втім, Артем не встиг зробити ще жодного руху, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це тільки вчулося йому? Але ні. Тепер він уже ясно відрізняв звуки чиїхось кроків. Хтось ішов сюди повільною, неквапливою ходою.

Це було неприємно. Адже Артем зовсім не хотів ділитися з кимось своїм надзвичайним відкриттям! Найкраще було б, мабуть, десь сховатися, щоб той, хто підходить, взагалі не помітив його. Тоді можна було б уникнути небажаних розмов. Але куди сховатись? Артем швидко озирнувся. Ні, немає жодної заглибини! А кроки лунали все ближче. От не щастить! Ну як він пояснить, наприклад, свою присутність тут, у печері?

Ось долинув іще й легкий свист. Людина, що йшла, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд мигнуло світло, яскраве світло карбідки. Це…

— Юначе, а що ви тут робите? — почув Артем здивований голос Дмитра Борисовича.

Так, це був археолог. Він підійшов до юнака, підозріливо оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз, тепер уже дещо суворо:

— Як ви опинилися тут, Артеме? Адже ми вирішили розпочати дослідження завтра. Що це означає?

Артем відчув, як гаряча кров поступово заливає йому обличчя, шию і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:

— Але ж і ви тут також, Дмитре Борисовичу…

Втім, це не допомогло, бо тепер археолог просто розгнівався:

— Що то за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, з чийого дозволу? Здається, ви, товаришу, навіть нікого про це не повідомили, якщо я не помиляюся?..

Дмитро Борисович дивився з-під окулярів на Артема суворо і невблаганно.

— Здається, ви вирішили стати самостійним шукачем скарбів? — невмолимо продовжував археолог. — І це після того, як я вам розповідав, що саме малограмотні хижаки-трунокопателі завдають найбільшої шкоди науці, псуючи найцінніші пам’ятки? А, розумію, ви схотіли потай од товаришів зробити відкриття? Можливо і приховати знайдене від нас? Та відповідайте ж нарешті!

Це вже дуже образливо. Він, Артем, шукач скарбів, грабіжник? Він — і приховати для самого себе?

Та даремно Артем шукав якихось доказів, переконливих слів, щоб відкинути тяжке обвинувачення. Як навмисно, на думку не спадало жодного переконливого доказу… Що скажеш, як виправдаєшся? Дмитро Борисович мав право обвинувачувати його. Тільки тепер Артем зрозумів, Що його поведінка має непривабливий вигляд, що він завинив і не має чим виправдатися…

…. Дмитро Борисович, що не зводив погляду з Артема, помітив, як юнак безпорадно закліпав очима. Здавалося навіть, що він от-от заплаче. Це трохи зменшило гнів археолога. Його тон став лагідніший.

— Ну, розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що все виходить не дуже гаразд… Що, справді, я мушу думати про причини, які занесли вас сюди? Що подумали б ви на моєму місці?

Нарешті Артем зважився. Він сумбурно, плутано заговорив, поспішаючи висловити все, що було в нього на серці.

— Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… мені дуже неприємно було вчора, коли я довідався… що ви й Ліда ходили… адже ви знаєте, я так цікавлюся всім цим… і от я й вирішив…

— Ну?

— Вирішив піти сюди, щоб відплатити…

— Кому? Мені чи Ліді? Як відплатити?

— Обом… І вам, і Ліді… Я сподівався відшукати щось… і тоді… і тоді довести, що я теж можу…

— Що можете?

— Можу знайти щось цікаве і важливе… але ж не для себе самого, а для всіх, Дмитре Борисовичу І.. І щоб Ліда не задавалась, ось що! — несподівано для себе палко закінчив своє зізнання Артем. Він відчував і сам, що пояснює невдало, але відповідь археолога остаточно вразила його.

Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знову сміявся.

— Ой, не можу! Ой, насмішив! І це — майже доросла людина, студент!

Від цього Артем ще більше зніяковів. Справді, якось воно не так виходить… і навіщо він згадав про Ліду?.. Яке, дійсно, має значення, задається дівчина чи ні?

Дмитро Борисович зняв свого капелюха і обмахувався ним, наче йому стало дуже жарко. Він усе ще сміявся: здавалося, досить йому було глянути на зніяковіле обличчя юнака, як новий напад сміху починав душити його.

Але ось Дмитро Борисович перестав сміятись. Обличчя його враз стало серйозне. Мабуть, от тепер він уже щось скаже таке, що…

Артем опустив очі і чекав. Його становище підсудного, обвинуваченого в страшних злочинах проти науки і товаришів, було таки незавидне. Що він казатиме, цей невблаганний археолог?

Дмитро Борисович ще раз уважно глянув на Артема:

— І це все?

— Дмитре Борисовичу!.. — уже зовсім жалісно почав благати Артем. — Чесне комсомольське! Я не затаїв од вас ні найменшої дрібнички! Розумію, що вийшло по-дурному, але якось мене схопило… і от… ну, повірте мені, Дмитре Борисовичу!

Археолог усміхнувся. Так, справді, більше не було про що питати. Засоромлене обличчя Артема, на якому часто-часто, зовсім по-дитячому кліпали його великі чорні очі, говорило більше, ніж усі найпереконливіші слова.

— Ну, гаразд, юначе, — махнув нарешті рукою Дмитро Борисович. — Помиримось. Але невеличку нотацію вам все-таки доведеться вислухати. Та не робіть таке страдницьке обличчя: по-перше, ви заслужили її, по-друге, вона дасть вам певну користь. Отож, похмура гримаса просто ні до чого. Отак уже краще. Ось ви мені скажіть чесно: чи розумієте ви, якої шкоди могла завдати науці ваша легковажна екскурсія в глиб печери? Так, так, шкоди — і серйозної до того ж!

— Я йшов дуже обережно, Дмитре Борисовичу. Вивчав і стіни, і стелю. Якщо ви маєте на увазі якийсь несподіваний завал, то я…

— Та не в завалі справа, — відмахнувся неуважно археолог. — Хіба я про таке думав, коли казав про шкоду для науки? Ну, завалило б вас, мов те дурне мишеня, яка від того шкода була б для науки? Одним запальним юнаком стало 6 на світі менше, от і все. Ні, ні, не ображайтесь, я жартую. Я, між іншим, покладав досі на вас деякі надії, Артеме, вважав, що в вас міг би, зрештою, вийти навіть непоганий учений… коли б ви потрапили до хороших рук, скажімо. Але й справді, я мав на увазі зовсім іншу шкоду: не мені, не вам, а нашій загальній справі, науці. Так от, коли не знаєте, що саме я мав на увазі, то слухайте. І, будь ласка, якнайуважніше, щоб мої слова добре запали у вашу нерозсудливу юну голову.

Дмитро Борисович сів на камінь, дістав цигарку, прикурив від білого язичка карбідки.

— Закурюйте, юначе. Не хочете? Ну що ж, поговоримо і так, без традиційної люльки миру. Дивіться сюди.

Археолог поставив карбідку біля своїх ніг. Коло неї він поклав коробку цигарок, праворуч — олівець, з другого боку — свою маленьку кирку. Все це він робив так серйозно, вдумливо, що Артем і справді зацікавився; важко було зрозуміти, що саме вигадує і мудрує Дмитро Борисович.

— Увага, юначе! Уявімо собі, що всі ці речі, які я розклав отут, є справжні археологічні цінності. І лежать вони в такому самому порядку десь у могильнику чи в печері, то не має значення, ну, одне слово, там, де їх помітило, хоча й спостережливе, але жадібне око експансивного молодого шукача. Такого, як-от, скажімо, ви. Ну от, лежать ці археологічні дорогоцінності. Лежать саме так, як їх колись поклали за своїми звичаями та обрядами наші пра-прапредки, І довідатися про їхні звичаї та обряди ми можемо тільки в тому випадку, якщо старанно вивчимо розташування речей. Тим більше, що саме в даному разі звичаї і обряди стародавніх скіфів нам майже невідомі. Про них немає ні записів, ні свідчень. І ось приходить молодий запальний шукач. Він бачить: перед ним, наприклад, ваза небаченої краси…

• Предыдущая
• 5/94
• Следующая