Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 41

• Предыдущая
• 41/123
• Следующая

Прокинувсь я рано. Мені відразу ж пригадалася вчорашня розмова з Моро. Я вибрався з гамака й підійшов до дверей, щоб переконатися, чи вони замкнені. Потім я обстежив віконні грати — вони виявилися досить міцні. Ці людиноподібні істоти насправді мали тваринне єство і були дивовижними пародіями на людську подобу. Саме тому бентежила мене думка, як вони поводитимуться надалі; і ця непевність у їхніх вчинках була важча від усякої певної небезпеки. Хтось постукав у двері, і я почув невиразну Млінгову мову. Засунувши руку з револьвером у кишеню, я відчинив Млінгові двері.

— Доброго ранку, сер, — привітався він, несучи в додаток до звичайного сніданку, що складався з овочів, ще й нашвидку засмаженого кролика. За ним увійшов Монтгомері. Його пильне око помітило, як я тримав у кишені руку, і він глузливо посміхнувся.

Сьогодні пумі дали спокій, але Моро, який за своїм звичаєм тримався самітно, не приєднався до нашого товариства. Я завів розмову з Монтгомері, бажаючи зрозуміти спосіб життя тваринного люду. Мені цікаво було дізнатися, що втримувало ці жахливі створіння від нападу на Моро й Монтгомері і від взаємного знищення.

Монтгомері пояснив мені, що відносна безпека Моро і його самого полягає в розумовій обмеженості цих створінь. Незважаючи на їхній більший, ніж у звичайних тварин, розвиток і на тенденцію їхніх тваринних інстинктів оживати, вони перебувають під впливом певних сталих ідей, які Моро вклав їм у мізки. Ці ідеї, безперечно, обмежують їхню волю. Насправді вони загіпнотизовані, їм вбито в голови, що одних речей не можна робити, а інших — не треба, і ці заборони так глибоко засіли в їхніх нужденних мізках, що будь-яка можливість непослуху чи непокори — виключена. На певних ділянках, однак, старі інстинкти виступали проти ідей, навіяних Моро, і тоді ті ідеї трималися не так міцно. Ціла низка приписів, що називаються Законом, — я вже мав нагоду їх чути, — бореться в них у свідомості з глибоко вкоріненими бунтівливими прагненнями їхньої звірячої природи. Вони знов і знов товкмачать цей Закон, але знов і знов, як я переконався згодом, порушують його. Моро й Монтгомері докладали неабияких зусиль, щоб ці потвори не скуштували крові, тому що боялися неминучих наслідків такої спокуси.

Монтгомері сказав мені, що вплив Закону, а надто на тварино-людей із родини кошачих, послаблювався з приходом ночі. О цій порі в них з особливою силою прокидалося звірине. Коли починало сутеніти, їх бентежив пригодницький дух, і вони зважувались на такі речі, про які ніколи й не думали вдень. Цим і пояснюється погоня за мною леопардо-людини в першу ніч після мого прибуття. Але на початку мого перебування на острові вони порушували Закон лише крадькома, та й то нічної пори; удень же заборони були свято дотримувані.

При цій нагоді я вже можу подати деякі загальні відомості про острів і про тваринний люд. Цей острів лежав низько над рівнем моря, мав звивисті береги, а площу десь сім-вісім квадратних миль.[10] Походження його вулканічне. Із трьох сторін острів облямовували коралові рифи. Кілька димовалів на півночі та гаряче джерело — єдині сліди від тих сил, що витворили цей острів. Вряди-годи ще відчувалися слабкі поштовхи землетрусу, і в пасма диму клубами вривалася пара. Але тим усе й кінчалося. Заселяли острів, як сказав мені Монтгомері, понад шістдесят дивних істот — витворів майстерних рук Моро, не рахуючи менших за величиною потвор, що жили в кущах і не мали людської подоби. Всього Моро створив їх близько ста двадцяти, та багато з них померли, декотрі — як отой безногий оцупок, що про нього мені розповідали, — були знищені. Відповідаючи на моє запитання, Монтгомері пояснив, що вони могли й плодитися, але їхні нащадки вмирали, їм не передавались по спадковості риси людського характеру, прищеплені їхнім батькам. Але доки вони жили, Моро працював над ними, надаючи їм людської подоби. Жінки, яких було менше за чоловіків, часто ставали об’єктом таємних залицянь, дарма що Закон приписував моногамію.

Я не можу докладно описати цього тваринного люду — моє око не призвичаєне до фіксування деталей, та й малювати я не вмію. Найбільше вражали мене їхні занадто куці, порівняно з тулубами, ноги; та все ж, — яке відносне наше уявлення про красу! — зір мій з часом призвичаївся до їхнього вигляду, і врешті-решт мені стало здаватися, ніби мої власні довгі ноги якісь неоковирні. Інша особливість цих створінь — це випнута вперед голова і незграбно вигнутий хребет, зовсім не схожий на людський: навіть мавпо-людина не мала цього приємного вигину спини, що надає такої грації людській поставі. Плечі у них були здебільшого недоладні, горбаті, а куці руки безвільно звисали вздовж тулуба. Деякі зовсім обросли шерстю, — принаймні так вони виглядали під час мого перебування на острові.

І ще дуже впадала в око деформованість їхніх облич. Майже в усіх у них щелепи виступали далеко вперед, вуха були потворні, носи — великі й плескаті, волосся густе й щетинясте, а очі — якогось дивного кольору і часто ніби не на своєму місці. Ніхто з них не вмів сміятися, тільки мавполюдина якось кумедно хихотіла. Крім цих загальних рис, голови їхні були мало схожі одна на одну, — кожна з них зберігала властивості своєї породи: людська подоба лише змінювала дещо, але не приховувала повністю рис леопарда, бика, свині чи якоїсь іншої тварини або й кількох тварин заразом, що з них зліплено було ці створіння. Голоси вони також мали напрочуд різноманітні, руки — завжди спотворені. І хоча деякі створіння вражали мене своєю людською подобою, проте чи не в усіх них була неоднакова кількість пальців, грубі нігті, і їм бракувало відчуття дотику.

Найстрашніші з усіх тварино-людей були моя леопардо-людина та істота, створена з гієни й свині. Розміром їх перевищували три людино-бики, — ті, що витягували на берег човен. Далі йшли сірий волохатий Оповісник Закону, тоді Млінг, потім сатироподібне створіння — поєднання цапа з мавпою. Було ще троє людино-кабанів, жінка-свиня, кінь-носоріг, кілька створінь жіночої статі, що їх походження я не міг визначити. Було декілька вовків, ведмеде-віл та сенбернар, яким надано людської подоби. Про людино-мавпу я вже згадував, а, крім неї, ще була особливо огидна й смердюча стара жінка, скомпонована з лисиці й ведмедя, яку зненавидів я з першого погляду. Казали, що вона з особливою побожністю шанувала Закон. Менші за розміром були кілька плямистих істот і маленьке рожеве створіння… Та досить цього переліку!

Спочатку я здригався від огиди, коли бачив цих покручів. Я дуже сильно відчував, що вони все-таки звірі, проте поволі став звикати до них, — почасти, певно, під впливом Монтгомері. Він так довго перебував серед них, що вважав їх мало не за звичайних людей, — його лондонське життя тепер йому здавалося напівзабутим маренням. Лише якийсь там раз на рік він вирушав до Аріки залагодити справи з агентом Моро, який постачав тварин. У цьому приморському селищі іспанських метисів навряд чи траплялися йому зразки досконалої людської краси. Він казав, що люди на судні здавалися йому такими ж чудернацькими, як мені — оці тварино-люди, — ноги у них були надмірно довгі, обличчя якісь плескаті, лоби занадто випуклі, і всі вони мали вигляд підозрілих, небезпечних і жорстоких істот. Він і справді не любив людей. До мене ж Монтгомері відчував сердечну приязнь тільки тому, як він гадав сам, що врятував моє життя.

Мені навіть здавалося, що він відчував якусь незбагненну доброзичливість і до декого із цих перекраяних створінь, якусь дивну симпатію; спершу він це намагався старанно приховувати від мене.

Млінг, чорновидий його служник, перший, кого я зустрів із тваринного люду, жив не в халупах разом із іншими створіннями, а в маленькій високій хатинці за огорожею. Може, розумом він стояв і нижче за людино-мавпу, проте був набагато лагідніший, та й зовні більш скидався на людину, аніж решта тваринного люду. Монтгомері навчив його куховарити й вести хатнє господарство. Млінг — це складний витвір жахливого мистецтва Моро, поєднання ведмедя, собаки та буйвола, одне з найретельніше опрацьованих створінь. До Монтгомері Млінг ставився з дивовижною ніжністю, був безмежно йому відданий. Монтгомері інколи помічав це, голубив його, називаючи то напівглузливими, то напівжартівливими іменами, і служник аж підстрибував з невимовної радості. Інколи ж господар завдавав прикрощів своєму слузі, - а надто після коньяку. Тоді на Млінга сипалися стусани, каміння, запалені тріски. Але чи поводився з ним Монтгомері добре, а чи погано, Млінг над усе полюбляв бути біля нього.

• Предыдущая
• 41/123
• Следующая