Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 36

• Предыдущая
• 36/123
• Следующая

— Гей! — почулося знову од таємничого темного вайла.

— Це людина! Це людина! — заторохкотів мій провідник. — Людина, жива людина, як і я.

— Помовч! — озвався бас із темряви.

У напруженій мовчанці я жував горіх і пильно вдивлявся в темряву, але нічого не міг там ясно розгледіти.

— Це людина, — повторив той самий густий бас. — Вона прийшла жити разом із нами? — Голос цей був із чудним присвистом, одначе англійська вимова — навдивовижу правильна.

Мавпо-людина глянула на мене якось очікувально. Я зрозумів, що від мене сподіваються на відповідь.

— Вона прийшла жити разом із вами, — сказав я.

— Це людина. Вона мусить вивчити Закон.

Я вже почав розрізняти в темряві невиразні обриси зігнутої постаті. Але при вході з’явилися нові дві голови, і від того стало ще темніше. Рука моя міцніше затисла ціпок. Істота в глибині халупи мовила голосно:

— Проказуй слова.

Я не второпав, чого вона хоче.

— Не ходити на Чотирьох — це Закон. Мене приголомшило.

— Проказуй слова, — повторила мавпо-людина; ті, що стояли при вході, загрозливо загомоніли. Я здогадався, що мушу повторити цю ідіотську присягу. І тут почався безглуздий обряд. Голос у темряві завів якусь наче дурнувату літанію, а ми з рештою присутніх підтягували. При цьому всі вони погойдувались з боку на бік і ляскали себе руками по стегнах, а я повторював їхні рухи. Мені здавалося, що я помер і це все діється на тім світі. Ця темна халупа, ці карикатурні невиразні постаті, на які вряди-годи падали проблиски світла! Усі вони ритмічно погойдувались та заводили:

— Не ходити на Чотирьох — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не хлебтати Води — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не їсти ні М’яса, ні Риби — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не обдирати пазурами на Деревах Кору — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не полювати на інших Людей — такий Закон. Хіба ми не Люди?

І так далі, починаючи від заборони безглуздих вчинків і аж до заборони того, що видалось мені тоді божевільним, неможливим і вкрай непристойним. Якесь ритмічне шаленство опанувало всіма: ми заводили, все швидше й швидше погойдуючись і проказуючи цей дивовижний Закон. Я теж ніби піддався загальному психозові, але в глибині душі в мені боролися сміх та огида. Довгий список заборон нарешті закінчився, і тоді наше виття набуло іншого характеру.

— У Нього є Дім Страждання.

— У Нього є Руки, що творять.

— У Нього є Руки, що ранять.

— У Нього є Руки, що зціляють.

І далі страшенно довге, здебільшого незрозуміле мені, белькотіння про Нього, хто б він там не був. Я ладен був вважати все це сном, якби коли-небудь раніе мені доводилося чути вві сні цей спів.

— У Нього є блискавиці, - витягували ми.

— У Нього є глибоке солоне море…

У моїй голові зродилися жахливі здогади, що Моро, перетворивши цих нещасних людей на тварин, втокмачив їм у вбогі мізки віру, ніби він божок. Однак я занадто загрозливо відчував довкола себе білі зуби та гострі кігті, щоб зважитися мовчати в цьому хорі.

— Йому належать зорі на небі.

Нарешті спів скінчився. Лице мавпо-людини лисніло від поту, і мої очі, уже призвичаєні до темряви, виразно розгледіли постать у кутку, що промовляла басом. На зріст вон була, як людина, а тіло її здавалося вкрите шерстю, як у шотландських тер’єрів. Що це була за істота? І хто вони всі? Уявіть себе посеред найстрахітливіших калік і потвор, яких тільки спроможна витворити людська уява, і ви трохи зрозумієте, що я відчував в оточенні цих незвичних карикатур на людей.

— У нього п’ять пальців, п’ять пальців, п’ять пальців, як у мене, — сказала мавпо-людина.

Я витягнув руки. Сіре створіння в кутку нахилилося вперед:

— Не бігати на Чотирьох — це Закон. Хіба ми не Люди? Воно простягло свою на диво спотворену лапу і вхопило

мене за пальці. Лапа його була подібна до оленячої ратиці, тільки мала пазури. Я трохи не скрикнув від болю та несподіванки. Розглядаючи мої нігті, воно витяглося наперед, і на лице його впало надвірне світло. Раптом, затремтівши від огиди, я побачив, що це було не людське лице й не твариняча морда, а якась куделя сірої щетини з трьома ледь помітними дугастими прорізами для очей і рота.

— У нього маленькі пазури, — сказала волохата потвора у свою щетинисту бороду, — це добре.

Вона відпустила мою руку, і я інстинктивно вхопився за палицю.

— Харчуватися корінням і травами — це Його наказ, — промовила мавпо-людина.

— Я — Оповісник Закону, — сказала сіра постать. — Сюди приходять всі новаки вивчати Закон. Я сиджу в темряві й оповіщаю Закон.

— Справді так, — ствердила одна з тварин, що стояла при вході.

— Страшна кара впаде на тих, хто порушить Закон. Нема їм порятунку.

— Нема порятунку, — гуртом промовили тварино-люди, крадькома зиркаючи одне на одного.

— Нема, нема, — підхопила мавпо-людина. — Нема порятунку. Послухай-но! Колись я вчинив одну провину, маленьку провину. І я бубонів, бубонів, зовсім перестав говорити. Ніхто не міг мене зрозуміти. Мене покарали. Випалили тавро на руці. Він великий. Він добрий.

— Нема порятунку, — сказало сіре створіння в кутку.

— Нема порятунку, — повторив тваринний люд, скоса переглядаючись поміж собою.

— У кожного якась своя вада, — озвався сірий Оповісник Закону. — Які твої вади — ми не знаємо. Ми довідаємося згодом. Дехто любить чигати на те, що ходить, вистежувати й скрадатися, нападати, вбивати й кусати, кусати глибоко й дошкульно, висмоктувати кров. Це погано.

— Не полювати на інших Людей — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не їсти ні М’яса, ні Риби — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Нема порятунку, — сказала ряба істота, що стояла при вході.

— У кожного якась своя вада, — знову промовив сірий Оповісник Закону. — Дехто любить виривати зубами й руками коріння, обнюхувати землю… Це погано.

— Нема порятунку, — промовили ті, біля входу.

- Є такі, що шкрябають пазурами дерева, є такі, що розгрібають могили померлих, є такі, що б’ються лобами або ногами, дряпаються кігтями, є такі, що кусаються без усякої причини, є такі, що люблять багнюку.

— Нема порятунку, — промовила мавпо-людина, чухаючи собі литку.

— Нема порятунку, — повторило рожеве створіння, схоже на лінивця.

— Кара жорстока й неминуча. Тому вивчай Закон Проказуй ці слова.

І він тут же затягнув ту саму чудернацьку літанію про Закон, а я разом із іншими знову почав співати, погойдуючись з боку на бік. Голова у мене запаморочилася від цього бурмотіння й задушливого смороду халупи, але я не переставав і собі підтягувати, сподіваючись, що далі вже поведеться краще.

— Не ходити на Чотирьох — це Закон. Хіба ми не Люди? Ми зчинили такий галас, що я й не помітив метушні за

порогом, доки одна із свино-людей, — чи не тих, що вже стрічалися мені в лісі, - просунула голову понад плечем рожевого створіння і закричала щось збудженим голосом. В ту ж мить всі, хто стояв при вході, позникали, за ними метнулася моя мавпо-людина, а тоді посунула і та потвора, що сиділа в темному кутку. Я побачив тільки, що вона була незграбна і покрита сріблястою шерстю. Я залишився сам.

Ще не дійшовши до виходу, я почув гавкання хорта.

Умить я вже вистрибнув із халупи, тримаючи в руці ціпок. Кожна жилка в мені тремтіла. Десятків зо два цих тварино-людей збилися в кутку і, повтягувавши голови в плечі, гарячково розмахували руками. Інші напівтваринні обличчя запитливо виглядали із своїх лігв. Прослідкувавши за їхніми поглядами, я побачив під деревами перед ущелиною бліде від люті обличчя Моро. Він стримував собаку, який поривався вперед. Услід за ним із револьвером в руці йшов Монтгомері.

На якусь хвилину я завмер, скутий жахом.

Озирнувшись потім, я помітив, що вихід з ущелини позад мене загородила масивна потвора з величезним сірим лицем та блискучими маленькими очима. Страховисько це наближалося до мене. Глянувши праворуч, я побачив кроків за десять від себе вузький отвір у кам’яній стіні, крізь який цідилося в ущелину тоненьке пасмо диму.

• Предыдущая
• 36/123
• Следующая