Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 30

• Предыдущая
• 30/123
• Следующая

Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залізши в воду, я допоміг йому винести одну з кролячих кліток і ми поставили її на берег, він одкрив дверцята і, нахиливши клітку, витрусив звірят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Він плеснув у долоні, і вони відразу вистрибом розбіглися врізнобіч, їх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.

— Живіть і розплоджуйтесь, друзі, - сказав Монтгомері, - заселяйте острів. — І додав у мій бік: — Нам тут трохи бракувало м’яса.

У той час, коли я дивився, як розбігаються кролики, надійшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кілька сухарів.

— Оце вам підживитися, Прендіку, — промовив він уже більш дружнім тоном, аніж раніше.

Я, не будучи проханим, зразу взявся до сухарів. А старий допоміг Монтгомері випустити ще зо два десятки кроликів. Останніх три великих ящики і клітку з ламою віднесли нагору до будинку. До коньяку я не торкався, бо спиртного взагалі не вживаю.

Певне, читач зрозуміє, що, оскільки геть усе довкола було для мене дивним і оскільки я пережив так багато несподіваних пригод, я спочатку і не міг помітити незвичайності окремих явищ. Я пішов за кліткою з ламою, та раптом мене наздогнав Монтгомері й попросив не заходити за мур. Я помітив, що пуму в клітці й частину ящиків так само залишили перед входом до кам’яної загорожі.

Обернувшись, я побачив, що баркас уже зовсім розвантажено й витягнуто на берег, а старий прямує до нас.

— Треба обміркувати, що робити нам з цим непроханим гостем, — звернувся він до Монтгомері. — То як бути?

— У нього є деякі наукові знання, — відповів той.

— Мені кортить якнайшвидше взятися до діла — попрацювати над новим матеріалом, — старий кивнув головою на загорожу. Очі його заблищали.

— Охоче вірю, — не зовсім лагідним тоном відповів Монтгомері.

— Ми не можемо пускати його туди, всередину, а будувати йому нову хатину — немає коли. Тим часом і довірятися з нашими справами не можна.

— Я в ваших руках, — сказав я. Що воно оте “всередині”, я не мав ніякого уявлення.

- І я думав про те саме, — відповів старому Монтгомері. — Але ж у мене є кімната, де одні двері виходять назовні.

— Це чудово, — жваво обірвав його старий, і ми втрьох підійшли до загорожі.

— Мені дуже прикро, містере Прендіку, що ми змушені так утаємничуватися, але ж не забувайте, що ви тут — непроханий гість. Наше маленьке господарство має свої секрети, щось на зразок кімнати Синьої Бороди. Насправді тут немає нічого страшного для людей із здоровим глуздом. Одначе, доки ми не знаємо вас ближче…

— Певна річ, — відповів я, — тільки дурень міг би прогніватись на брак вашої довіри.

На його суворому обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, — люди цього похмурого типу посміхаються самими куточками уст, — і він вклонився на знак вдячності.

Ми пройшли повз головний вхід до загорожі. Це була велика дерев’яна, кута залізом брама під замком. Біля неї лежала купа багажу з баркаса. Край загорожі були двері, яких я не помітив раніше. Старий витяг із своєї засмальцьованої синьої куртки в’язку ключів, відімкнув ті двері й зайшов усередину. Оці ключі, це ретельне замикання дверей навіть тоді, коли вони були в нього на очах, — аж надто мене вразили.

Я ввійшов за ним у маленьку, хоча вбого, та затишно опоряджену кімнатку; її внутрішні двері, що вели на бруковане подвір’я, були відчинені. Монтгомері відразу ж їх замкнув. У темному кутку кімнати висів гамак. Невеличке без скла віконце з залізними ґратами виходило на море.

Старий сказав, що ця кімната буде моїм житлом. Внутрішні двері, що їх “про всяк випадок” він замкне ще з того боку, не дадуть мені потрапити у двір. Він показав на зручний шезлонг перед вікном та на цілу полицю книг біля гамака. Це були здебільшого праці із хірургії та видання грецьких і латинських класиків, мову яких я ледве розумів. Вийшов старий надвірними дверима, — певно, не бажаючи вдруге відчиняти внутрішні.

— Звичайно ми тут їмо, — повідомив Монтгомері, а потім, ніби відчувши несподіваний сумнів, квапливо подався за старим.

— Моро! — почув я його голос.

Спершу це ім’я пропустив я повз увагу, та коли почав гортати книжки з полиці, у мене майнула думка: де я чув ім’я “Моро” раніше?

Я сів перед вікном, дістав сухарі, що залишилися в мене, і став зі смаком жувати їх. “Моро”?

Кинувши погляд у вікно, я побачив одного з тих дивних людей у білому, котрий саме ніс від берега якийсь ящик. Незабаром він зник за вікном. Тоді я почув, як позад мене в замку клацнув ключ. Далі з-за внутрішніх дверей долинув гамір, що здійняли хорти, приведені в двір. Вони й не гавкали, тільки гарчали й пирхали. Чути було метушливий тупіт їхніх лап і голос Монтгомері, який заспокоював собак.

Мене вражала таємничість, якою оточили себе ці двоє людей, і я задумався й про них, і про ім’я “Моро”, що звідкись було мені знайоме. Але людська пам’ять дуже примхлива, і я ніяк не міг пригадати, де й за яких обставин я чув його. Потім думки мої перейшли на незбагненну химерність того спотвореного чоловіка, що, обмотаний у біле, повертався від баркаса. Ніколи не бачив я такої ходи, таких чудних рухів, як у нього. Жоден із цих людей, — я пам’ятаю, — не озивався до мене, хоч я помітив, що більшість із них поглядала в мій бік, — але якось дивно, наче крадькома, і зовсім не тим відвертим поглядом, що в справжніх дикунів. Я не розумів, якою мовою вони розмовляють. Всі ці люди були навдивовижу мовчазні, а коли говорили — голос їх звучав різко й неприємно. Чого їм бракувало?.. При цьому я згадав очі потворного служника Монтгомері.

Він увійшов саме тоді, коли я подумав про нього. Одягнений тепер у біле, він ніс невеличку тацю з вареними овочами й кавою. Коли він, ставлячи на стіл тацю, ласкаво мені уклонився, я аж відсахнувся, отетерівши від подиву: під чорними пасмами його волосся я побачив, яке в нього вухо! Воно зненацька з’явилося перед самими моїми очима. Вухо було з гострими кінчиками, вкрите брунатною шерстю! — Ваш сніданок, сер, — сказав він. Я не зводив із нього погляду і не міг здобутися на відповідь. Він повернувся й пішов до дверей, чудно поглядаючи на мене через плече.

Я провів його очима, і в цю ж мить підсвідомо, з незбагненної примхи мозку в пам’яті моїй невиразно спливла фраза: “Жахи Моро”. А чи саме так? Яке ж перше слово? Аж он воно, — пам’ять перенесла мене на десять літ у минуле, і я враз пригадав: “Жахи Моро”! Якусь мить ця фраза тьмяно вимальовувалась у мене в голові, а тоді нарешті я побачив її, написану червоними літерами на сіруватій обкладинці невеличкої брошури. Читання цієї брошури хоч на кого навело б жах. Мені пригадалося все ясно, до найменших подробиць, — та вже давно забута брошура знову яскраво постала мені в пам’яті. Я тоді був ще хлопцем, а Моро мав уже, певне, років п’ятдесят. Це був учений-фізіолог, досить відомий у наукових колах багатством своєї уяви і гострою прямотою своїх поглядів. Чи це був саме той Моро? Він опублікував кілька разючих фактів переливання крові та ще був широко знаний як автор праць про відхилення в загальному розвиткові організму. Та раптом цю блискучу кар’єру було обірвано. Він мусив залишити Англію. Якийсь журналіст під виглядом лаборанта дістався до його лабораторії, маючи намір зробити згодом сенсаційні викриття. Завдяки неймовірній випадковості, - якщо справді то була випадковість, — його жахлива брошура набула гучної популярності. Саме в день її надрукування з лабораторії Моро втік облуплений, пошматований собака.

Був тоді кінець літа, у пресі затишок, — отож відомий видавець, двоюрідний брат тимчасового лаборанта Моро, вирішив хоч цим схвилювати громадську думку. Вже не вперше ця сама “громадська опінія” повставала супроти експериментальних досліджень. Доктора Моро просто вигнали з країни. Може, так і слід було зробити, тільки ж надто вже благенька підтримка його з боку інших експериментаторів, а так само й те, що мало не всі вчені колеги позрікалися його, — все це заслуговувало найтяжчого осуду. Щоправда, деякі з його дослідів — коли вірити звітові журналіста, — були занадто жорстокі. Та проте йому, можливо, й пощастило б дійти миру з громадськістю, якби він припинив свої дослідження, тільки ж він не пристав на те. Зрештою так би вчинила більшість людей, що вже скуштувала чару дослідництва. До того ж він не мав родини, — отже, міг діяти, як йому заманеться.

• Предыдущая
• 30/123
• Следующая