Війна світів - Уэллс Герберт Джордж - Страница 24

• Предыдущая
• 24/123
• Следующая

Я їхав в одному кебі з Редактором. Він вважав, що все оповідання — талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власної думки. Історія ця була така фантастична й неймовірна, а сама розповідь — така правдива й серйозна. Я не спав майже всю ніч і вирішив наступного ранку знову відвідати Мандрівника. Мені сказали, що він у лабораторії. Я був добре обізнаний з будинком і попрямував туди. В лабораторії, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелів. Зараз же вся маса її захиталась, наче лист під подувом вітру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли мені забороняли торкатись деяких речей, і повернувся до вітальні, де зустрів нарешті Мандрівника. Він збирався виходити з дому. В одній руці у нього був фотоапарат, у другій — дорожня сумка. Побачивши мене, він усміхнувся і підставив для ручкання лікоть.

— Така мені морока з цією справою, — промовив він.

— Отже, то був не жарт? Ви й справді подорожуєте в Часі?

— Безперечно! — Він відверто подивився мені в очі. Чомусь він, видно, вагався, блукаючи поглядом по кімнаті. — Мені потрібно лише півгодини, — промовив він. — Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кілька журналів. Почекайте до полудня, і я тоді доведу вам, що подорож у Часі — річ цілком можлива. Я привезу вам зразки і таке інше. Дозвольте залишити вас на короткий час.

Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слід його слова. Він хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули двері лабораторії, я сів у крісло й узяв газету. Що він робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другій маю зустрітися з Річардсоном, видавцем, і, глянувши на годинник, побачив, що можу запізнитись. Я підвівся з крісла й пішов повідомити про це Мандрівника.

Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив поріг, на мене війнуло вітром і задзвеніло розбите скло. Мандрівника в лабораторії не було. На мить мені здалося, що переді мною промайнула якась невиразна постать у вирі з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крізь неї я бачив лаву з розкладеними на ній кресленнями, та не встиг я протерти очі, як видіння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кінець лабораторії був порожній, і там повільно осідала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.

Я остовпів. Було ясно — сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не міг. Поки я стояв так, двері з саду відчинилися, і в кімнаті з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам’яті.

— Містер… вийшов звідси? — спитав я.

— Ні, сер, звідси ніхто не виходив. Я думав, що він тут. Аж тоді я все зрозумів і, ризикуючи розсердити Річардсона, залишився чекати другої, може, ще дивнішої розповіді і тих зразків та фотографій, що їх Мандрівник обіцяв привезти з собою.

Тепер я починаю боятись, чи не доведеться мені чекати його до кінця життя. Мандрівник зник три роки тому і, як відомо кожному, не повернувся й досі.

Нам лишається тільки гадати, чи повернеться він коли-небудь. Може, він понісся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунів кам’яної доби. Може, його поглинули безодні крейдяних океанів або роздерли велетенські плазуни юрської доби. Можливо, він блукає тепер — якщо слово тепер тут доречне — заселеними плезіозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морів тріасового періоду. А може, він подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всі важкі проблеми сучасності вже спромоглися розв’язати. Я принаймні ніяк не можу повірити, що наш час, час невдалих експериментів, безладних теорій і всезагальних суперечностей — це і є кульмінаційний пункт в історії розвитку людства. Така, в усякому разі, моя думка.

Він же, — я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу, — завжди ставився до поступу людства дуже песимістично. Ріст цивілізації уявлявся йому в безладному матеріальному накопиченні, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своїх творців. Але, коли воно й так, ми не маємо іншого вибору і повинні жити далі. Для мене майбутнє сповнене таємниць і загадок. Все в ньому — невідоме, крім деяких моментів, освітлених оповіданням Мандрівника.

На втіху собі я зберігаю дві чудні білі квітки, зів’ялі вже, почорнілі й ламкі. Вони свідчать, що й тоді, коли зникнуть розум і сила людини, вдячність і ніжність завжди будуть жити в серцях.

1895

Переклав Дмитро Паламарчук

Я не збираюся доповнювати газетні повідомлення про загибель “Леді Вейн”. Усі знають, що через десять днів після виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затонулого судна. На баркасі врятувалося тільки сім чоловік екіпажу, що їх на дев’ятнадцятий день підібрала канонерка “Міртл”. Історія їхніх поневірянь стала така ж відома, як і жахливий випадок із “Медузою”.

Одначе я маю додати до вже відомої історії загибелі судна “Леді Вейн” іншу, не менш жахливу і, безперечно, ще дивовижнішу історію. Досі гадали, що четверо людей, які були в човні, загинули. Але насправді сталося не так. І мені легко це довести: я — один із тих чотирьох.

Передусім я мушу зауважити, що в човні нас було зовсім не четверо, а тільки троє: Констанс, якого “бачив капітан, коли той стрибнув до човна” (“Дейлі ньюс” за 17 березня 1887 року), нам на щастя і собі на лихо, у човен не потрапив. Коли він спускався між купами мотуззя під зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку. Тому він, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повітрі донизу головою, а далі, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях. Ми кинулись гребти до нього, але він уже зник під водою.

Я сказав, що це нам на щастя він не потрапив у човен, та я можу додати, що це й собі на щастя, — адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кілька підмочених сухарів, така несподівана була тривога і таке непідготовлене було судно до будь-якої випадковості. Ми гадали, що ті, хто врятувався на баркасі, мають харчів більше (хоча, здається, це було не так), і почали гукати їх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла — це було аж пополудні, - ми вже їх не побачили. Великі хвилі не давали нам підвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морі здіймалися величезні вали, і ми з останніх сил утримували човен носом проти хвиль. Ті двоє, що врятувалися зі мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як і я, та один матрос, не пам’ятаю, як його звали, низький на зріст, енергійний недорікуватий хлопчина.

Вісім днів носило нас море. Випивши свій мізерний запас води, ми страждали від нестерпної спраги і вмирали з голоду. Через дві доби море нарешті заспокоїлося, і поверхня його стала наче скло. Але ті вісім днів! Читачеві, який не бував у бувальцях, годі й уявити собі все це! Щасливий він, якщо не зазнав чогось подібного. Вже після першого дня ми майже не розмовляли. Кожен нерухомо лежав на своєму місці в човні, втупившись у крайнебо або спостерігаючи, як жах і кволість поступово опановують його супутників. Сонце палило нестерпно.

На четвертий день вода скінчилася. Нам стали маритися дивовижні видива, що їх ми немов бачили на власні очі. Але, здається, тільки на шостий день Гельмар висловив те, що було в кожного з нас на думці. (Пригадую, голоси наші були такі ослаблі, що ми аж нахилялись одне до одного, ледве видушуючи слова.) Якомога рішуче я виступив проти цього, воліючи краще затопити човен й загинути всім разом, віддавшися на поталу акулам, що переслідували нас. Гельмар ще сказав, що в нас буде що пити, коли ми пристанемо на його пропозицію. Тоді матрос приєднався до Гель-мара, і я залишився один.

• Предыдущая
• 24/123
• Следующая