Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич - Страница 45

• Предыдущая
• 45/49
• Следующая

* * *

То тут, то там виникали стихійні мітинги. Поліція не заважала, її наче взагалі не існувало на білому світі. Ферчистам було не до того, їх викурювали із усіх нір, як пацюків. Газети не виходили, радіо мовчало, й люди ладні були слухати кого завгодно, тільки б він говорив голосно, лаяв Живокіста, безладдя в країні, ферчистів.

На пивну бочку видерся худорлявий засмаглий чоловік, мабуть іспанець чи пуерторіканець. Від хвилювання він плутав іспанські і англійські слова, але суть його промови була зрозуміла всім.

— Те, що загарбав Живокіст, повинно бути повернуто законним господарям! — гукнув худорлявий і вимахнув сухим кулачком.

— Правильно! Правильно! Правильно! — підтримали його присутні.

— Скажу про себе, — продовжував оратор, — бачите, до чого довів мене Живокіст? А колись я мав фабрики й заводи, колись у мене в банку лежали мільйони. Він обікрав мене, він обікрав усіх…

Натовп ніяково замовк.

— Коли він обібрав мене до нитки і я пішов до його холуя Гартмана, той…

Якийсь молодий хлопець відштовхнув оратора плечем.

— Що ви його слухаєте? — гукнув новий оратор. — Хіба ви його не впізнаєте? Це ж Осандра, той самий сеньйор Осандра, який збирався судитися з Живокістом. Його портрет друкувався тоді в газетах. Бачите голубчика? Він хоче, щоб ми своїми руками виймали йому каштани з вогню. Трудящі на острові Кардос випхали його в плечі, тоді цей кізяк прибився до нашого берега й хоче, щоб ми його рятували. Хай повертається на Кардос, може, його колишні робітники й батраки зустрінуть з квітами…

Натовп зареготав.

— … а в нас вистачає своїх кровопивців. Що ми вигадаємо від того, що замість Живокіста над нами буде цей чи інший паразит? На Кардосі хлопці довели свою справу до кінця…

— Ви заарештовані! — високий, з волячою шиєю полісмен стягнув хлопця з бочки.

Коли він підійшов, ніхто не помітив. Але він зреагував на слово “Кардос” так, як і слід було реагувати. Натовп на хвилину замовк, а потім залунали обурені голоси. Проте зараз натовп уже не був однорідним. Як здорову тканину роз’їдають ракові клітини, так натовп роз’єднували чорні мундири поліційних. Натовп глухо гудів, але поліція знала свою справу. Швидко й разом з тим без метушні, як і належить такій службі, вона розганяла мітинг. То там, то тут клацали наручники, чулися глухі, короткі удари кийків по черепах. У кінці вулиці з’явилися кілька машин, у тому числі й пожежна. Поліційні жваво почали розмотувати шланги, але в цьому навряд чи була потреба. Натовп якось зів’яв, розкладався на окремі групки людей, і ті групки на сірому асфальті танули швидко, як осінній перший сніг.

З іншого кінця вулиці показався загін національних гвардійців. Вони йшли у новій парадній формі, не закурена пороховим димом зброя виблискувала на сонці. Духовий оркестр грав марші, сонячні зайчики охоче стрибали на трубах. Мідні труби були приємніші для сонячних зайчиків, ніж синювата сталь автоматів і гвинтівок. Колихався державний прапор і прапор штату. Національні гвардійці чітко карбували ходу, були підтягнуті і хвацькі. Ще недавно це переконливе й разом з тим приємне для ока видовище зібрало б натовпи роззяв, але зараз люди пірнали до підворітень, до під’їздів, а за національними гвардійцями не бігли навіть хлопчиська. Невідомо, для кого було влаштовано це грандіозне видовище, але містер Бобкінс, господар продуктового магазину, зорієнтувався блискавично. Єдине, що псувало ефект цієї блискавичності, було те, що він не залишився своєрідним. На дверях не тільки його магазину з’явилися таблички “В кредит не відпускаємо!” Ці таблички з’явилися на дверях тих магазинів, повз які тільки-но пройшли національні гвардійці. Все ставало на свої ноги. Тепер думки дрібної буржуазії і пролетаріату більше не співпадали. Поліційні стали на перехрестях вулиць, національні гвардійці марширували посередині вулиць, заможні хазяї, як і належало приватникам власності, займали своє місце.

Робітники мусили повертатись до своїх робочих місць. Давати їм у кредит продукти? В такий спосіб підтримувати страйкарів і продовжувати анархію? Ні-і, дурних немає. Так вони швидше стануть до верстата — голод не тітка, він примусить набратися розуму. Слава богу, уряд нарешті, здається, прокинувся від летаргійного сну, вжив рішучих заходів.

Уряд справді прокинувся від летаргійного сну. Поки сенатори, куплені Мечиславом, перекроювали десь унизу конституцію, президент відчув, що йому за спину хтось усипав жменю снігу. Навіть така тупа й обмежена людина, якою був президент Губерт, зрозуміла, що є речі, страшніші Живокіста. Кілька днів Губерт метався, не знаючи, що робити. Були невдалі спроби схилити на свій бік Ферча, приручити його, якось офіційно легалізувати “Товариство”, надати Ферчеві високу посаду в державному апараті. В Губерта не вистачало розуму здогадатися, з якою метою Ферч торує Живокістові доріжку до Рожевої оселі на самісіньке президентське крісло. Губерт не підозрював, що Живокіст мріє не про президентське крісло, а про диктаторство, а Ферч спить і бачить, як в рішучу хвилину ліквідувати Живокіста й заволодіти не лише владою, а всіма казковими багатствами його. Не знали цього ні Губерт, ні Живокіст, хоча Живокіст був розумніший і підозріливіший, ніж Губерт. І ще не знав Живокіст, що Гартман мав таємну зустріч з Ферчем саме перед тим, як відвідати Живокіста й зробити йому подарунок. Гартман носом почув, що Ферч виношує таємну думку в слушну годину знищити Живокіста, й поспішив розписатися в своїй діяльності. Словом, золота башта, споруджена Живокістом, не просто дала тріщину, вона почала руйнуватися з самого фундаменту. Але ні Живокіст, ні Ферч тоді ще цього не знали. Вони сиділи на віллі і приймали маловтішні телеграми. З деяких штатів телеграми взагалі перестали надходити, й обидва зрозуміли, що для них там усе скінчилося.

— Боюся, містере Живокіст, — сказав Ферч, зручніше вмощуючись і закидаючи ногу на ногу, — що становище вельми серйозне.

Із того, як Ферч сказав не “сер”, а просто “містере Живокіст”, Мечислав відчув справжнє становище. Його дратував спокій Ферча. Як-не-як, тут просто-таки на очах гинуло його “товариство”, а він і вухом не вів. Більше того, Ферч якось ніби внутрішньо відмежувався від нього і навіть цього не приховував.

— Вам, містере Живокіст, потрібно подбати про свою безпеку. Ще не пізно викликати літак і… А втім, літак тут не сяде, може, вертоліт?

— Невже ви думаєте, що наші справи вже такі безнадійні? — холодно запитав Мечислав.

— Чому “наші”? — питанням на питання відповів Ферч, недбало розкурюючи сигару.

Мечислав промовчав. Знову на столі заклацав телетайп, і поповзла біленька стрічка. Мечислав гарячково розмотував її і читав перші слова:

— “Наказом президента федеральні війська, національна гвардія…” Чуєте, Ферч? Передчасно ви мене ховали, національна гвардія розжене…

— …моїх хлопців, — байдуже закінчив фразу Ферч.

Якась білява запона набігла на Ферчеві очі. Він сидів спокійний і байдужий до всього світу. З телетейпа продовжувала виповзати біла стрічка.

— Ви прочитайте, що там пишеться далі в телеграмі, — порадив Ферч.

Мечислав пробіг очима кілька слів телеграми й рвучко зім’яв стрічку. Ферч спостерігав за ним з-під поморщених повік. Здавалося, усе, що відбувалось, ніскільки не впливало на нього.

— Я все ж таки спробую роздобути для вас літак, містере Живокіст, — сказав він.

— А ви?

— Що ж я? Я залишуся на місці. Будьте певні, мене ніхто й пальцем не зачепить. Я їм ще буду потрібен, і не один раз. Ви думаєте, “Товариство Джіма” перестане існувати? Ну-у, це було б занадто. Без мене вони не обійдуться. Те, що національні гвардійці розганяють моїх хлопців по домах, нічого не значить. Це вони роблять для того, щоб на вулицях їх не роздер розлючений натовп. Можливе й те, що декого з моїх хлопців заарештує поліція, але вони довго не сидітимуть.

Власник мільярдів, без хвилини диктатор, якось зламався у попереку й опустився на стілець.

• Предыдущая
• 45/49
• Следующая