Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич - Страница 34

• Предыдущая
• 34/49
• Следующая

Гартман розумів, що “Незалежна газета” мусить писати те, що належить писати “Незалежній газеті”, й “Незалежна газета” не дасть ніякої гарантії, що хтось прислухається до її голосу, але настрій у Гартмана поліпшився. Дома маг-телефон сказав йому, що до нього телефонував містер Живокіст і просив потелефонувати пізніше. Гартман набрав знайомий номер і вельми здивувався, коли Живокіст почав промовляти “відвертим текстом”.

Справа в тім, що в найдемократичнішій, найпередовішій країні, де воля цінувалася понад усе, вже давно ніхто не розмовляв вільно по телефону. Цього правила дотримувався і Гартман, і Живокіст. Підслухування телефонних розмов вільних громадян вільної країни стало буденною нормою життя. І навіть закохані призначали побачення по телефону про всяк випадок, користуючись умовним шифром. Для людей справи телефон уже давно перестав бути добрим помічником. Він уже більше не економив час. Розв’язати будь-яке питання по телефону було дуже ризиковано. В кращому разі по телефону можна хіба що домовитись про інтимну зустріч, та й то без особливих гарантій, що’ в тому місці, де відбудеться ця зустріч, не буде вмонтовано мікрофона. Й раптом Живокіст бере трубку і спокійно, ніби домовляється про риболовлю у вихідний день, каже:

— Гартман, зберіть свою банду, візьміть грошей і шугоніть по редакціях цих мерзенних газет. Скажіть їхнім редакторам, що я не люблю, коли про мою особу ведуть мову в такому тоні. Знайдіть порядних адвокатів і зранку розпочніть процес проти двох-трьох самих язикатих. За наклеп, за дефамацію, за образу особи, ну, словом, адвокати знають, як повернути справу. Слухайте далі. Попередьте газетних королів, що коли вони не наберуться розуму, то завтра зранку я візьмусь за них, і з них полетить дрантя. Двох-трьох пустіть з торбами, це на ваш розсуд. Ви все зрозуміли?

— Я все зрозумів, — шанобливо відповів Гартман.

— Починайте, з богом! — сказав Живокіст і поклав трубку.

…Другого дня три чверті газет вийшли з фотографіями містера Живокіста, з фотографіями його вілли, з описами його інтимного життя, звичок та уподобань.

Журналісти сараною посунули на віллу нового короля. Але містер Живокіст не прийняв нікого, за винятком містера Ферча. До речі, містер Ферч ніколи не був журналістом. Він робив свій бізнес не на газетних шпальтах.

Мідас і Нуазе стояли біля вікна. Тепер це дозволялося. Більше не спрацьовувало реле й не падали завіси, маскуючи від чужого ока все, що робиться на віллі. Живокіст не вважав за потрібне ховатися від будь-кого. Правда, коли на віллі з’являлись чужі, то до Нуазе заздалегідь підходили Мідаси-охоронці й відводили його до підвалу. Це було не часто, до того ж до Живокіста приходили люди, від яких було годі чекати допомоги Нуазе.

Мідас і Нуазе стояли біля вікна й дивилися у двір. Живокіст не звертав уваги на те, що Нуазе з Мідасом зоставалися на самоті. Здавалося, він остаточно втратив пильність, обережність і свою природжену підозрілість. Зараз Франсуа міг би запрограмувати Мідаса як завгодно, але в цьому вже не було потреби. Мідас самопрограмувався. Припущення Нуазе підтвердилося ще в одному: численна інформація, постійні евристичні задачі, досвід, що набирався, враження, що накопичувалися, — усе це більше й більше стирало межу між досконалою машиною і мислячою особою. Так, Мідас ставав особою. Він не просто набирав усе більше й більше емоцій, він вчився володіти ними. Зараз Мідас розповідав Нуазе про події на біржі. Франсуа не міг скласти якоїсь певної думки, бо єдиним джерелом інформації він мав “найоб’єктивнішу”, “найправдивішу”, “найоперативнішу” пресу. З трьох визначень дійсності відповідало лише третє. Преса справді була дуже оперативна. Адже увечері, накликаючи на голову Мечислава Живокіста кари небесні, другого ранку ця ж сама преса розповідала, якою пастою Живокіст любитьчистити зуби.

— Знаєте, п іам, на біржі, якось навіть запалився. Так, ніби добував багатство у владу собі. Хоча для чого воно мені здалося? Я знаю, для вас я ніколи не буду людиною… — сумно сказав Мідас.

— V філософському розумінні, — зам’явся Нуазе.

— Не соромтеся, не підшукуйте слів, для чого? Адже я все розумію не гірше вас, що, незважаючи на свій електронний інтелект (бачите, яке слово я вже вживаю?), я буду далі від вас, людей, ніж найтупіша мавпа. У вас з нею є спільні радощі і, коли хочете, навіть емоції, у мене їх бути не може. І я сам не все можу, але не в тому суть. Я кажу, що увійшов у раж (є таке слово?) там, на біржі, й робив таке, на що не міг сподіватися навіть Живокіст. Я мав фізичну насолоду (бачите, й робот має насолоду!) від того, що робив цих позолочених черв’яків черв’яками звичайними. Не знаю, чи робот має право на зневагу, але я зневажав їх людською зневагою, і повірте мені, ви б не могли зневажати їх дужче. Й тільки постріл того дурня у власну скроню все зіпсував. Мені стало боляче й соромно, якщо до робота підходять ці категорії.

— Мідасе, — сказав Нуазе, — ти стаєш нестерпним. Коли хочеш знати, вбив його не ти, а я. Це я порадив Живокістові використати тебе на біржі…

— Я знаю.

— І з якою метою, знаєш?

— Знаю. Тільки не можу зрозуміти, чому не вийшло так, як ви сподівалися. Ви ж… ви ж… Якщо я дещо знаю і дещо вмію, то це лише завдяки вам.

— Ну, дякую на добрім слові. А не вийшло, Мідасе, тому, що не могло вийти. Ти мене, голубчику, переоцінюєш. Вчителеві твоєму ще самому треба вчитися і вчитися. Може, тобі не все буде зрозуміло, не біда, ти поповниш свою інформацію. Зараз я кажу більше для себе, ніж для тебе. Бачиш, коли б сталося так, як я сподівався, то двісті років тому історія мусила б теж складатися не так, як вона склалася. Двісті років тому французька Директорія мусила б дати коліном нижче спини артилерійському капітанові Бонапарту. А ще через сто з гаком років німецька буржуазія не мусила б падати ниць перед клишоногим єфрейтором. Але так не сталося, бо ніколи буржуазія неспроможна на рішучу відсіч тому, біля кого вона сподівається нажитися і з благословіння чи з допомогою кого має надію ухопити ще один ласий шматок. Я кажу плутано, повторюю, ти не все зрозумієш, та тобі воно взагалі ні до чого. Але Живокіст став некоронованим фінансовим королем через те, через що артилерійський капітан став імператором, а клишоногий єфрейтор став фюрером. Чекай, вони його ще коронують…

— Його треба вбити, — сказав Мідас.

— Що?

— Я кажу, що його треба вбити.

— Що ти кажеш? Адже…

— Я знаю, ви маєте на увазі психологічні запобіжники, програму, завдяки якій я повинен не тільки не шкодити Живокістові, а, навпаки, всіляко допомагати йому й оберігати його.

— Я саме це маю на увазі!

— Вважайте, що цих запобіжників більше немає. Я переступив через них. Розумієте, виріс і переступив.

— Я розумію, я все починаю розуміти. Це той випадок, коли кількість переходить у якість, і його не назвеш просто самопрограмуванням. Це вже якийсь самоінтелект, чи що… Але вбивати Живокіста все одно не треба. Він мусить сісти спочатку на лаву підсудних, а потім… Треба подумати, як вирватися з цієї пастки. Мідасе, ти мусиш мені допомогти!

— Не можу. Зараз я такий же бранець, як і ви. Мене ось-ось демонтують, — зітхнув Мідас, чи може це просто здалося Нуазе, бо хіба робот може зітхати?

— Як демонтують? Для чого? Тебе демонтувати, тебе, витвір людського генія?

— Мене… Мене демонтують мої кретини-колеги, такі ж Мідаси, як і я. Тепер не я потрібен Живокістові, а вони. Я свою справу зробив…

— Ні, ні, Мідасе, ти щось плутаєш, як же так?

Нуазе хвилювався так, наче йшлося про вбивство людини, хоч Мідас сам визначив це влучним і цинічним для вух Нуазе словом — демонтують.

Мідас усміхнувся:

— Я бачу, що ви й справді вважаєте мене вже не машиною, а цілком сформованою особою і індивідуумом. Мовите так, наче йдеться про смерть людини, а не про демонтаж звичайної електронної машини, хоч і дотепно зробленої. Не бійтеся, у мене справді буде не смерть, а демонтаж, звичайний демонтаж. Упаковка, — Мідас провів руками себе по грудях, по боках, по обличчю, — йому більше не потрібна. Він хоче випатрати мене й виставити на посмішище у вестибюлі біржі. Хай бізнесмени бачать, хто ламав їм хребти. Він до того знахабнів, що не боїться навіть судового процесу. Грати на біржі з допомогою електронної машини суворо забороняється, і все його майно, придбане з моєю допомогою, повинно було б бути конфісковане. Але хіба зараз існують закони проти Живокіста? Хто з ним буде судитись? Боюся, що він і вас заспиртує в банці й показуватиме всім, хто хоче бачити винахідника й автора Мідаса. Вам буде гірше, ніж мені, я не помру, бо мій електронний мозок він перекладе до звичайної скрині й примусить підраховувати свої прибутки. Але нічого не вийде! В такому випадку я не дам жодної правильної відповіді й покінчу самогубством. Так, так, не смійтесь… Він спересердя потрощить мене молотком, і це буде моїм самогубством. Не смійтеся, що по відношенню до машини я вживаю такі слова, як “смерть” і “самогубство”, але…

• Предыдущая
• 34/49
• Следующая