Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/49
• Следующая

І так було на завтра, і так було ще через день. Тепер ніхто не дивився на океан і на океанське кладовище. Їх просто не помічали. Вони працювали, їли, пили свою чарку віскі і потім, звалившись де-небудь у кутку, засинали важким сном, щоб на завтра розпочати з того місця, де зупинилися сьогодні.

На п’ятий день дійшли до машинного відділу. Там усі переділки були цілі, і машинний відсік майже зовсім не затопило. Мечислав був приємно здивований і наказав усе довести до ладу. Вертес і Слуп налягли на горлянки.

І настав день сьомий. Робота підходила до кінця, залишалося розкласти устаткування, яке Мечислав привіз із собою. Люди кинулися до роботи, як голодні до миски. Вони знали, що це остання робота й що завтра підпливе “Ціцелія” і забере їх туди, звідки вони ризикнули вирватись. Але перед цим буде ще не один приємний момент. Сьогодні ввечері бос обіцяв премію. Він обіцяв за сумлінну роботу напоїти їх так, Що вони побачать морського змія.

— А він зелений? — запитав якийсь дотепник.

— Побачиш і розповіси нам, — відповів Мечислав, і всі зайшлися гучним реготом, ніби почули не знати яку смішну річ.

Крім усього, після роботи сьогодні, як і годиться в кінці тижня, будуть виплачені гроші. І, нарешті, пішли такі чутки, Що бос збирається накинути їм за гарну роботу певну суму. Скільки кому, чи всім порівно, ніхто не знав, але чутки ходили всякі, й чутки ці приємно збуджували.

Під кінець залишилася найважча робота, але ніхто не скаржився, і з усіх кутків корабля чувся сміх. Вертесу й Слупу не доводилося ні на кого погейкувати, всі хотіли закінчити роботу найшвидше. Вертес і Данило Слуп нудьгуючи никали по кораблю з кутка в куток, поки їх не покликав до себе шеф.

Мечислав без довгих передмов відразу ж перейшов до справи.

— Я сподіваюся, вам не треба пояснювати, що ці джентльмени, — він кивнув головою в бік палуби, звідки чулися голоси, — брали квитки в один кінець? Назад вони не поїдуть.

Слуп закректав, ніби йому довелося підняти щось важке, очі його стали маленькими й червоними, підборіддя подалося вперед, він зрозумів усе. Але Вертес удав, що не зрозумів нічого. Мечислав нетерпляче пересмикнув плечима й почав пояснювати:

— Кілька днів тому я чув, як один з цих джентльменів, — і Мечислав знову кинув у бік палуби, — розпатякував щось про створення на борту “Менхасетти” підпільного притону з курильнею опіуму й продажем наркотиків на будь-який смак. Як по-вашому, через скільки днів портова поліція нанесе нам візит? Після того, як цей тип завтра ввечері зайде до якого-небудь бару?

Вертес і Слуп помовчали. Вертес запропонував:

— То, може, його одного?

Мечислав з жалем подивився на нього:

— Вертес, досі я був про вас значно кращої думки. Ви ж очолювали таку фірму! Дивуюсь, як ви нею керували? Після того як його слухало бодай двоє, він уже не один. А його слухало не двоє, це я сам добре знаю, бо сидів на ящику біля того кнехта.

— Нта-а-ак, — протяг Вертес.

Слуп теж не поспішав з висновками й не ліз поперед батька в пекло. Він розумів, що “мокре” діло в Свіщевському лісі — це одне, а “мокре” діло в ста п’ятдесяти милях від портової поліції — то вже зовсім інше. Крім усього, він емігрант, вигнанець, людина з темним минулим, і електричний стілець не вагаючись прийме його в свої гарячі обійми.

Вертес, правда, почував себе значно впевненіше, бо йому доводилося робити й не такі штуки підсамісіньким носом поліції. Вертес бачив, що зараз він значно потрібніший шефові, ніж шеф йому, і відразу ж набрався нахабства. Мечиславові почала набридати їхня мовчанка. Він був людиною справи й не терпів топтатися на місці.

— Ну, що ви скажете, Вертес?

— Сеньйор Вертес, — поправив його Хуан.

Мечислав ледь помітно всміхнувся куточками губ, гусеницями ворухнулися його кошлаті брови, трішки сіпнулися ніздрі. Він бачив, що Вертес починає набивати собі ціну.

— Добре, хай сеньйор. У такій справі без “сеньйора” не можна. Треба бути ґречним. То що ви скажете, сеньйоре Вертес?

— А що скаже капітан “Ціцелії”, коли завтра вранці застане нас лише трьох? — питанням на питання відповів Вертес.

— Це не ваша справа. Це моя турбота. Але капітан “Ціцелії” людина не допитлива й долею цих джентльменів, — Мечислав утретє кивнув у бік палуби, — не поцікавиться.

— Але, крім капітана, є ще команда.

— Скажіть, Вертес…

— Сеньйор Вертес!

— Добре, скажіть, сеньйоре Вертес, коли ви працювали па Кардосі, у вашій фірмі було багато допитливих хлопців?

— Ха-ха-ха! Вони в мене якось не трималися.

— Ну ось, а чому ви такої поганої думки про капітана “Ціцелії”?

Мечислав Живокіст сказав усе це дуже лагідно і спокійно, але саме тому і Вертес, і Слуп знову відчули в ньому хазяїна.

— Це буде дорого коштувати, шефе! — клацнув пальцями Вертес.

— Не дорожче грошей.

— Тоді призначте свою ціну, а ми з сеньйором Слупом скажемо свою.

— Сеньйоре Вертес, — нарешті розтулив рота Слуп, — не будемо торгуватися, як баби на базарі. В мене є така водичка — зомирить будь-кого. Ні, ні, не подумайте, будь ласка, Що це отрута. До такого старий Данієль Слуп ще не докотився. Це просто гарне снотворне…

— Хай буде що завгодно, хай буде снотворне, але прокинутися вони мусять на дні Атлантики, це вам зрозуміло? — жорстоко сказав Мечислав.

— А це вже як ласка божа. Поснуть, поснуть, голубчики, а прокинуться вже як кому на роду написано. В мене снотворне, а не яка-небудь отрута, я, слава богу, гріха на душу не беру.

— Це мусить дуже дорого коштувати, — продовжував каверзувати Вертес.

Але Мечислав уже його не слухав, виходячи з каюти, він кинув через плече:

— Кожен з них заплатить вам за себе!

— Що? Я мушу бути мародером? — скипів Вертес.

Слуп трохи притримав його за руку:

— Ой сеньйоре, сеньйоре, до чого такі слова? Не були ви зі мною в дні моєї молодості, багато чого не бачили. Тільки й тієї роботи, що бери та перекладай гроші із їхніх кишень до наших. Ви ж зважте, скільки їх, а нас із вами лише двоє. Буде, правда, деяка заморока, але бог не без милості.

…Увечері було багато віскі. Але Мечиславові хлопці навіть не встигли напитися як слід. Дивувалися, що так швидко морить сон.

І ще на судні було багато всілякого важкого залізяччя. Коли його прив’язати людині до ніг, людина стоятиме у воді, як поплавець. Це незручно. Краще хай те залізяччя висить на поясі, цей центр ваги зручніший.

…Один тріпнувся і прокинувся, постріл видався Мечиславові дуже лунким, він нервово пересмикнув плечима. Зате ж якою була тут течія! Навіть з вантажем вони швидко опиняться у відкритому океані.

Мечислав мав рацію. Капітан “Ціцелії” був зовсім недопитливою людиною. Він і бровою не повів, коли застав наступного ранку на судні лише їх трьох…

“Вам нагадати, хто такі були тамплієри? Я нагадаю. Вони починали як бідні “брати Христові”, і біднішого від них лицарського ордену не було ні в Європі, ні в королівстві Ієрусалимському. Пам’ятаєте, де взялися тамплієри? Я знаю, вам не захочеться робити екскурсу в історію, але вам доведеться зробити його. Вам буде нецікаво все це читати, але тут свята правда, без різних домислів істориків. Жак Нуазе все це мені сам розповів. Вас дивує, що з того часу минуло вісімсот п’ятдесят років, а Жак Нуазе прийшов до мене и все розповів? А що ж тут дивного? Хіба так уже змінилися люди за якихось вісімсот з гаком років? Анітрохи вони не змінилися. Не бійтесь Жака Нуазе, у вас з ним багато спільного, ви розумна людина, й мені б дуже не хотілося, щоб у вас був такий самий кінець, як у мого далекого родича Жака Нуазе.

Але спершу про тамплієрів. Ви не гуманітарій (у вас склад характеру інший), і ви, мабуть, вже давно забули, звідки взялися тамплієри. О, вони великий парадокс історії!

• Предыдущая
• 10/49
• Следующая