Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович - Страница 18
- Предыдущая
- 18/47
- Следующая
— Великодушність за чужий рахунок,— кинув Яковенко.
— Ну, я знаю, ви, комуністи, заперечуєте гроші.
— Нечесні — заперечуємо.
— І багатство. Ви — за голодранців.
— Щоб вони зрівнялися з багатими.
— Хіба це можливо?
— Ми віримо в це і вже зробили всіх рівними.
— Але не багатими.
— Як на це подивитися. Наприклад, я — дуже багатий. Не костюмами і не автомобілями чи там чимось, багатий своєю закоханістю в рідну землю, своєю нерозривністю з нею. Все в мені: моя ріка, ліси, степи, дівчата, плоди... Словами цього не розкажеш. Треба відчути.
— Я відчуваю тільки те, що можна показати всім. Багатство! Бути таким, як найбагатші в світі греки Ніакрос, Онасіс, його зять... Найбільші арматори в світі... Цілий флот в їхніх руках... Танкери тоннажем у сто тисяч тонн... Або Марія Каллас — найбільша співачка світу... Так треба жити... Вони скрізь: на похоронах Кеннеді, на коронації грецького короля, на прем'єрі в «Ла Скала», на кінофестивалі в Сан-Себастьяні, на полюванні в Кенії. Снідають в Америці, обідають у Європі, вечеряють в Таїланді...
— І ото все щастя? — спитав Яковенко.
Стіліанос помахав руками, заревів:
— Стюард! — Ударив кулаком у кленову переборку позад себе, нетерпляче ревнув знову: — Стюард!
Усе-таки «Омірос» посувався вперед, хоч і кволо, хоч і через силу, і машина двигтіла десь унизу, і тенькало-бренькало скло в барі... Марно згаяний час з товстим Стіліаносом, для якого не існувало багатства душі, а було тільки багатство гаманця. Смішно й примітивно.
Втретє рвонувся до виходу Яковенко.
— Піду. Дякую за напої і...
Тонка рука відчинила двері салону, і влетіло білим вихором, блиснуло очима й зубами до Яковенка, він позадкував до своєї остогидлої канапи, незграбно брязнув автоматом, стиснув губи: треба прорватися!
І вже наставив плече, щоб вислизнути з салону бокаса, як зненацька Стіліанос, підскочивши, рвонув дівчину за руку, майже кинув її в протилежний кінець салону, щось закричав нерозбірливо й сердито, а вона відповіла йому так само сердито, вмить охриплим голосом, охриплим від ненависті й зневаги... Олос-молос-караморос... Яковенко нічого не розумів, знав тільки, що не може тепер вийти, покинувши тут без захисту тонке створіння в білому, оте ніжне й... «Людину повинні оточувати красиві речі».— «Ну, так».— «У вас мало красивих речей».— «Як на це подивитися».
(Знов, здавалося, сонно став «Омірос» і через мить вагання побрів далі).
А ті двоє палили одне в одного злими словами, як кулями. Гар-гар-гир-гир!.. Утрутитись? Урятувати її? Від кого і від чого? Навіть не міг зрозуміти, хто тут нападав, а хто оборонявся. Не знав, хто є хто. У кого над ким влада. Хто нещасний. Іноді буває навіть так, що людина хоче бути нещасною, і тоді не треба їй заважати.
(Згадай Наталку. Згадай, згадай! Тобі було дванадцять років, якраз той хлоп'ячий вік, коли від дитячого прагнення справедливості для самого себе переходиш до намагання внести справедливість у стосунки між усіма людьми, коли хочеться свідомо робити добро, помагати людям у нещасті. І саме тоді з'явився у вашому селі Михайло Левенець. Власне, його прислали, бо тоді подекуди була мода: присилати голів колгоспів.
Левенець належав до ледащ самовідданих і переконаних. Казали, що в нього в районі на високій посаді рідна сестра, яка перекидає його з одного місця на друге, сам він теж на всі намагання критикувати його за неробство огризався досить енергійно і кричав, що його не візьмеш голими руками. Сам же тільки те і знав, що верлюжився з жінками. Цього малий Яковенко вже й зовсім не міг зрозуміти. Ну, що вони в ньому такого бачили? Чим він їх вабив? Як не гидко їм усім? Чеверногий чоловічок, темнолиций, з сухими, аж чорними губами, в лівому кутку губ вічно димить цигарка, дим попадає в ліве око, і тому воно завжди єхидно прискалене, голос хрипкий, пропитий, ходить розвальцем. Такому тільки цибулю красти, а не задурювати голови жінкам! А вони ж так і липли до нього: і Санька, з білим лінивим тілом, ота Санька, що не захотіла виходити заміж навіть за танкіста Власенка, героя війни, чорнявого, стрункого — не хлопець, а гвинт! — і вчителька Серафима Феофанівна, чий портрет прикрашав вітрину районного фотоательє, така вона була вродлива, і циганкувата Маруська, яка кожного пропікала поглядом наскрізь, і Наталка, сусідка Яковенків, молода вдова, у якої й пасіка, і садок, а надто ж вона сама — і як пасіка, і як садок, женихи їхали до Наталки аж ген звідки, та вона всім давала одкоша і вмирала за Левенцем, за його прискаленим оком і булькотливим голосом. Буль-буль... Натал... буль-буль... Наталко... буль-буль...
Він приходив до Наталки пізно вночі, перед тим побувавши або в Саньки, або в учительки, або в Маруськи. Іноді вона ждала його цілу ніч, а він так і не з'являвся. Іноді в неї цілу ніч горів маленький каганчик у світлиці, і в причілковому вікні раз по раз пропливала її стривожена постать. А то ждала вона його надворі, ховаючись за густими кущами порічок або й виходячи аж за ворота на вулицю.
Яковенко ставав мимовільним свідком переживань тітки Наталки, йому було жалко її, хотілося допомогти, він складав найхитромудріші плани помсти над Левенцем, вигадував йому найтяжчі кари і найбільшу ганьбу. Але, ясна річ, усі ті плани лишалися планами, і мріяння кінчалися знову ж таки мріяннями, бо в дванадцять років легко вибудовувати химери, а коли доходить до діла, то все кінчається або нічим, або принаймні дрібничками. Закидати Левенця груддям, коли він повертається від Саньки, вчительки або Маруськи, підкласти йому щось на дорозі, украсти картуза або щось важливіше з одягу (аби ж то штани!) — на таке Яковенко не хотів пускатися. Це робили з усіма, присмак щоденності зіпсував би відразу всі його наміри — адже йшлося про помсту особливу, виняткову, унікальну.
І все ж довелось обмежитися найзвичайнісіньким. Та й то цілком випадково.
Якось допізна забарився коло своїх кролів. Закушкував клітку, бо стояли міцні морози і хоч кролі були зодягнені в теплі шуби, йому завжди ставало лячно, коли думав, як лишаються вони на ніч в тонкій дощаній клітці. Про те, що вдень кроликам так само холодно, як і вночі, чомусь не думав. Боявся й переживав тільки за ніч.
Місяць примеркав рано, і притемнений сніг видавався попелястим і мовби м'яким і теплим, як кроляче хутро. Насправді ж був він не такий і м'який, бо лежав уже давно, стужавів, покрився на городах і в садках товстою корою, а на вулиці й у дворах був рипучий до дзвеніння натоптень.
Так вештався хлопець коло клітки з кроликами, заклопотаний своїм, як раптом почув коло сусідського двору несміливе: туп-рип, рип-туп. Він випростався, трохи послухав. Було тихо-тихо. Потім знов: туп-рип, рип-туп. Причілкове вікно Наталчиної хати не світилося. Рип-туп... туп-рип... Ждала його на морозі. Вже хоч би в натопленій хаті, а то... Ну, що воно діється на світі! І чому, чому? Що голова? Але ж були голови й до Левенця, але ніхто на них так не вішався... А цей же найплюгавіший, а бач...
Яковенко підкрався до парканчика, який відділяв їхній двір од Наталчиного. Побачив тепер досить виразно її міцну, акуратну постать. Наталка стояла коло воріт. Прислухалася. Може, почула, як скрадався Яковенко? Хлопець принишк. Але вона його не зауважила. Дослухалася до іншого. Вся подалася до темної вулиці. Мало не летіла туди.
Почув і Яковенко. Здалеку, аж від Живодьорової хати, що стояла на розі вулиці, долинуло ліниве й байдуже: ри-и-ип! ри-и-ип!.. Невже той? Іде неквапом, упевнений, що його ждуть, сповнений пихи й нахабства, ліниво переставляє чоботи, вминає тужавий сніг: ри-и-ип! ри-и-ип!
Він! Наталка заметалася коло воріт, відчинила хвірточку, знову зачинила, вибігла на вулицю, знов забігла в двір, спробувала притулитися коло оголеного куща порічок, знов кинулася до воріт, прислухалася.
А той уже зовсім близько, вже виразно чути: ри-и-ип! ри-и-ип! О, негідник! І чим же зарадити тітці Наталці? Як скинути їй полуду з очей? Як довести? Яковенко розгублено озирнувся по двору, гарячково думав, усе в ньому дрижало. Як же так, як же? Хіба нема на світі справедливості? Хіба не можна відігнати од людини нещастя? Хіба не можна вплинути на чуже нещастя?
- Предыдущая
- 18/47
- Следующая
