Звіробій - Купер Джеймс Фенимор - Страница 91

• Предыдущая
• 91/122
• Следующая

Це означало торкнутися теми, яка не знаходила відгуку в душі Марча. Тому, не кажучи більше ні слова, він сердечно потис дівчині руку й повернувся в човен. За хвилину обидва шукачі пригод одпливли вже на добру сотню футів від «ковчега», а ще через п'ять чи шість хвилин їх остаточно поглинула пітьма. Гетті глибоко зітхнула і приєдналась до своєї сестри та делаварки.

Якийсь час Звіробій і його товариш веслували мовчки. Було вирішено, що Непосида зійде на берег на тому самому місці, де він уперше сів у човник на початку нашої оповіді. Бралось до уваги, що гурони не дуже наглядали за цим куточком, а Непосиді легше було б навіть поночі пробиратися звідти лісом, бо там він мав знайомі прикмети.

Під ударами весел двох дужих і спритних човнярів легеньке суденце швидко линуло вперед. Не минуло й чверті години, як наші герої досягли мети й опинилися в густих прибережних тінях, зовсім близько від потрібного їм місця. Тут вони кинули весла й почали прощатися, пильнуючи, аби їх не почув якийсь гурон, що ненароком міг сюди заблукати.

— Як тільки доб'єшся до форту, Непосидо, постарайся умовити офіцерів вислати загін проти гуронів, — почав Звіробій, — і ліпше буде, коли ти проведеш їх сам. Ти знаєш стежки, знаєш озеро й довколишню місцевість, тож зробиш це краще за будь-якого розвідника. Передусім іди до гуронського табору й там шукай сліди, які тобі все розкажуть. Єдиного погляду на замок та ковчег буде досить, щоб побачити, в якому становищі делавар і жінки. Принаймні вам випаде добра нагода наступити мінгам на п'яти і провчити негідників так, щоб та наука надовго їм запам'яталась. Для мене, правда, це вже однаково, бо мою долю вирішать раніше, ніж сяде сонце, але Джудіт та Гетті ще можна врятувати.

— А як буде тобі, Натаніелю? — спитав Непосида з цікавістю, звичайно не властивою йому, коли йшлося про чужі клопоти. — Як буде тобі, ти знаєш?

— Тільки сам бог у своїй мудрості може відповісти на це, Гаррі Марчу! Хмари зібралися чорні й зловісні, і я готую себе до найгіршого. Жадоба помсти оповнила серця мінгів; коли їм хоч трохи не пощастить у зазіханнях на Гаттерове майно, чи на бранців, чи на Уа-та-Уа, — то мені не уникнути тортур.

— Оце вже паскудство, і треба будь-що не допустити його, — відповів Непосида, котрий не бачив різниці між добром і злом, як завжди трапляється з себелюбними і грубими людьми. — Дуже шкодую, що старий Гаттер і я не оскальпували кожну тварюку в їхньому таборі, коли ми вперше зійшли на берег! Аби ти не спасував, Звіробою, були б вони всі голомозі. Та й ти оце зараз не потрапив би в таку безвихідь.

— Ліпше б ти пошкодував, що взагалі брався за таке ганебне для білого діло. Не було б цього, й у нас не тільки не дійшло б до бійки з гуронами, але й Томас Гаттер зостався б живий, і серця дикунів не палали б жадобою помсти. А смерть молодої жінки вже зовсім недоречна, Гаррі Марчу, й лежить важким тягарем на нашому доброму імені.

Все це було таке незаперечне й здавалося таким очевидним самому Непосиді, що він мовчки опустив весло в воду й погнав човника до берега, ніби рятуючись од докорів сумління.

Хвилини за дві човник легенько тернувся носом об прибережну рінь. Вийти на берег, завдати на плечі торбу й рушницю і налаштуватися до походу — на все це Непосиді стало одної миті. Буркнувши на прощання «бувай», він уже ступив кілька кроків до лісу, коли раптом якесь незбагненне почуття змусило його зупинитися й обернутись лицем до товариша.

— Невже ти справді збираєшся знову віддатися в руки кровожерливих дикунів, Звіробою? — сказав він з гнівним осудом, в якому вчувалося шляхетне поривання. — Таке може вчинити тільки божевільний або ж просто дурень.

—Є люди, на чий погляд додержувати свого слова можуть лише божевільні, а є й такі, що дивляться на це зовсім інакше, Гаррі Непосидо. Мабуть, ти належиш до перших, а я—до останніх. Мені надали відпустку, й коли мене тільки не зрадять сила та розум, я повернуся на місце завтра до полудня.

— Чого варті й самі індіяни, і дане їм слово, й відпустка, одержана від недолюдків, які не мають ні душі, ні імені?!

— Хай вони навіть не мають ні душі, ні імені, зате їх маємо ми, Гаррі Марчу! Ця відпустка, далебі, не є угодою між мною та мін-гами, це врочиста домовленість із власним сумлінням. Той, хто гадає, ніби він може, потрапивши в біду, пообіцяти що завгодно червоношкірим, а потім зламати своє слово, той чинить проти власного сумління і не поважає самого себе. Бувай здоровий, Непосидо! Може, нам не доведеться більше побачитись, але я бажаю тобі ніколи не забувати про дане тобою слово честі ради того, щоб уникнути тілесного болю чи душевної муки.

Тепер Марчеві знову хотілося чимшвидше піти геть. Він неспроможний був збагнути високих почуттів свого товариша і втік, проклинаючи в думці божевілля, яке штовхає людину на власну загибель. Звіробій, навпаки, не виявляв ані найменшого хвилювання. Він спокійно постояв на березі, прислухаючись, як необережно продирається Непосида крізь кущі, осудливо похитав головою і поволі рушив до свого човна. Перш ніж занурити весло у воду, молодий мисливець оглянув краєвид, що розгортався перед ним у зоряному сяйві. Це було те саме місце, звідки він уперше побачив Мерехтливе Свічадо. Тільки тоді воно золотіло під яскравим промінням літнього полудня, а тепер, укрите нічними тінями, здавалося сумним та зажуреним. Гори здіймалися навколо нього, мов чорні мури, відгороджуючи його від усього світу, а тьмяні відблиски, що й досі блимали посеред широкого водяного простору, могли правити за непогані символи вельми слабеньких сподівань, якими йому світило його власне майбутнє. Важко зітхнувши, юнак од-штовхнув човна від берега й упевнено погнав його назад, до «ковчега» та «замку».

Джудіт нетерпеливилась, очікуючи на помості Звіробоя: Коли він підплив до будинку, Уа-та-Уа й Гетті вже міцно спали на ліжкові, що належало двом сестрам, а делавар простягся на підлозі в сусідній кімнаті. Поклавши під боком рушницю й загорнувшись у ковдру, молодий індіянин ще раз переживав уві сні події останніх днів.

У «ковчезі» світилася лампа: таку розкіш сім'я дозволяла собі тільки у надзвичайних випадках. І форма, і матеріал цієї речі давали підстави гадати, що свого часу вона теж лежала в скрині.

Забачивши в темряві човника, дівчина перестала неспокійно походжати й зупинилася край помосту, аби зустріти юнака. Вона допомогла йому припнути човна і слухняно виконала ще кілька дрібних доручень, прагнучи чимшвидше звільнитися для розмови. А коли все було зроблено, відповіла на запитання мисливця, як влаштувалися на ніч товариші. Він слухав дуже уважно, бо з поведінки дівчини неважко було здогадатися, що її турбує якась важлива й нагальна справа.

— А тепер, Звіробою, — вела Джудіт далі,— ви бачите, я засвітила лампу й поставила її в каюті. Досі ми це робили, тільки коли траплялося щось надзвичайне, а я вважаю, що сьогоднішня ніч — найважливіша в моєму житті. Чи згодні ви піти зі мною подивитись на те, що я хочу вам показати, й вислухати все, що я хочу вам сказати?

Мисливець трохи здивувався, але не заперечував, і невдовзі вони були вже на баржі, в кімнаті, де світилося. Тут до скрині було присунуто дві табуретки; на третій стояла лампа, а поруч стіл, що на нього малося складати вийняті речі. Все це заздалегідь приготувала дівчина, яка в своєму гарячковому нетерпінні намагалася, як могла, не допустити подальших зволікань. Вона навіть встигла зняти всі три замки, й тепер лишалося тільки підняти важке віко, щоб знову добутися до скарбів, схованих у скрині.

• Предыдущая
• 91/122
• Следующая