Звіробій - Купер Джеймс Фенимор - Страница 31

• Предыдущая
• 31/122
• Следующая

Як тільки все житло було наглухо зачинене зсередини, Звіробій підійшов до люка і спустився в човник Джудіт. Тут він накинув на підйомні двері масивну штабу і повісив здоровезного замка. Гетті також пересіла до них, і човник одразу виплив за палісад. Після цього замкнули ворота, а ключі віднесли в «ковчег». Таким чином усі троє залишилися цілком відрізані від житла, в яке можна було ввійти, лише висадивши двері або тією ж дорогою, що нею молодий мисливець вибрався надвір.

Звіробій, ясна річ, захопив з собою прозорну трубу і тепер пильно оглядав береги озера, наскільки їх було видно з його позиції. Проте він не побачив жодної живої істоти, лише кілька пташок пурхали у затінку дерев, ніби рятуючись від гарячої післяполуденної задухи. Особливо старанно юнак обдивився найближчі до «замку» відмілини та коси, аби впевнитися, що ворог ніде не лаштує плоту. Але скрізь панувала відлюдна тиша.

Тут варто сказати кілька слів про те, що найдужче ускладнювало становище наших героїв. В той час як вони самі були перед очима гострооких мінгів, будь-яке пересування їхніх ворогів ховав густий ліс. Уява мимоволі перебільшувала кількість розмальованих воїнів, що зачаїлися в гущавині, тоді як пер-ший-ліпший індіянин з берега міг ясно бачити, який нечисленний та слабосилий гарнізон «замку».

— Ніде ніщо не ворухнулось! — вигукнув Звіробій, опустивши нарешті трубу і збираючись перейти у «ковчег». — Якщо волоцюги замишляють лихе, вони надто хитрі й нічим не викажуть себе. Цілком можливо, що вони вже майструють у лісі пліт, але ще не встигли перетягти його до озера. Вони не можуть здогадатися, що ми хочемо на деякий час покинути замок, а якби й здогадалися, то звідки їм знати, куди ми попливемо.

— Ваша правда, Звіробою, — підхопила Джудіт, — і тепер, коли все готово, нам треба негайно рушати, не боячись погоні, бо ми запізнимось.

— Ні-ні, це діло вимагає обережності. Хоч дикуни нічого й не знають про Чингачгука та скелю, але вони мають очі й ноги. Вони побачать, куди ми пливемо і, ясна річ, поженуться за нами. А втім, я постараюсь обдурити їх, ганяючи баржу то туди, то сюди, поки вони упріють і попадають з ніг, гасаючи берегом.

Звіробій зробив усе можливе, щоб виконати свою обіцянку. Не минуло й п'яти хвилин, коли наші герої вже сіли в «ковчег» і відчалили від «замку». З півночі повівав легкий вітерець. Сміливо напнувши вітрило, юнак спрямував ніс незграбної баржі так, що, враховуючи силу течії, вони мали наблизитися до східного берега милі за дві нижче «замку».

«Ковчег» не належав до швидкохідних суден, але на чистій воді та при певних зусиллях з нього можна було вижати три-чотири милі на годину. А між «замком» та скелею було лише трохи більше двох.

Знаючи точність індіянів, Звіробій так розрахував час, щоб можна було прибути на місце побачення або з невеликим запізненням, або ж трохи раніше, залежно від того, як складуться обставини. Коли юнак поставив вітрило, сонце котилося над західними горбами, обіцяючи ще не сідати щонайменше зо дві години. Скоро Звіробій переконався, що баржа пливе з достатньою швидкістю.

Яснів чудовий червневий день, і пустельний водяний простір менш ніж коли нагадував арену жорстокої боротьби та кровопролиття. Легкий вітерець ледь торкався поверхні озера, ніби не бажаючи порушувати його глибокого спокою, потворити брижами його дзеркальну гладінь. Навіть ліс, здавалося, дрімав на сонці, а прозоре пасмо кучерявих хмарок непорушно зависло на півночі край небосхилу, наче його там навмисне розстелили, щоб прикрасити краєвид. Подеколи водяні птахи пролітали над озером, а то було видно, як у високості самотньо ширяє крук, гострим оком оглядаючи ліс: чи не пошле йому таємнича гущавина якої поживи.

Читач, напевно, вже помітив, що, незважаючи на прямоту та різкість у поводженні, залишені Джудіт звичками прикордонних жителів, мова у дівчини була грамотніша й вишуканіша, ніж у чоловіків, які її оточували, включаючи батька. Це відчувалося і в її вимові, і в доборі слів та побудові речень. Очевидно, ніщо так безпосередньо не свідчить про освіченість людини, як культура мови. Гарна, чітка вимова робить дівчині не меншу послугу, ніж її краса, і, навпаки, ніщо так не шкодить дівочій чарівності, як невідповідність між вродою, з одного боку, і неприємними інтонаціями голосу та вживанням вульгарних слів — з другого. Джудіт та її сестра становили в цьому розумінні виняток серед дівчат їхнього кола. Офіцери з сусіднього гарнізону не дуже перебільшували, коли запевняли Джудіт, що навіть у містах є небагато дам, котрі краще володіють цим даром. Твердження, звісно, не вельми переконливе, але певна слушність його робить дівчині честь.

Своєю освітою сестри завдячували матері, яка зуміла прищепити їм змалечку те, що в дорослішому віці дається тільки ціною тривалої і впертої праці.

Хто була їхня мати, знав тільки старий Гаттер. Вона померла два роки тому, як і сказав Непосида, і чоловік поховав її в озері. Серед прикордонних жителів не припинялися балачки, чого він так учинив: чи тому, що не визнавав забобонів, чи просто не бажаючи завдавати собі зайвого клопоту копанням могили. Джудіт ніколи не відвідувала того місця, де в озері спочила її мати, зате Гетті, бувши й на похороні, часто перед заходом сонця або при місячному сяйві припливала туди човном. Вона подовгу вдивлялась в прозору воду, ніби сподівалася хоч на мить побачити образ тієї, кого так ніжно кохала з дитинства аж до печальної години розлуки.

— Нам треба підплисти до скелі точно в ту мить, коли сяде сонце? — спитала Джудіт мисливця: вони саме стояли поруч — Звіробій із стерновим веслом, а дівчина з рукоділлям; вона вишивала собі сукню далеко не таку скромну, як її життя, а до того ж це було небаченим нововведенням у лісах. — Хіба кілька хвилин туди або сюди можуть щось змінити? Адже залишатися довго біля скелі, так близько від берега, дуже небезпечно.

— Ото ж бо й воно, Джудіт, у цьому вся притичина! Скеля стоїть на відстані рушничного пострілу від мису, і через те до неї не можна підпливати ні надто близько, ні на довгий час. Коли маєш справу з індіянами, треба все передбачити й розрахувати заздалегідь, бо така вже натура в червоношкірих, що вони полюбляють хитрощі. Тепер, як бачите, Джудіт, я кермую зовсім не до скелі, а далеченько на схід од неї, щоб дикуни гайнули в цей бік та марно натрудили собі ноги.

— Отже ви певні, що вони бачать нас і стежать за кожним нашим рухом, Звіробою? А я сподівалася, що, може, вони подалися в ліс і на кілька годин дали нам спокій.

— Так може мислити тільки жінка. Ставши на стежку війни, індіянин невідступно стежить за ворогом. Оцієї самої миті їхні очі дивляться на нас, хоч озеро нас захищає. Ми повинні підплисти до скелі, якнайточніше розрахувавши час і штовхнувши негідників на фальшивий слід. Кажуть, у мінгів добрі носи, але розум білої людини завжди годен позмагатися з їхнім чуттям.

Весь час, поки Джудіт легковажно щебетала, Гетті сиділа мовчки, думаючи про щось своє. Тільки раз вона підійшла до Звіробоя і запитала, чи не змінилися в нього наміри та як він збирається досягти мети. На цьому її бажання підтримати розмову вичерпалось. Вислухавши докладну й, як завжди, дуже сердечну відповідь мисливця, дівчина повернулася на своє місце і, стиха наспівуючи та часто зітхаючи, взялася дошивати батькові грубу куртку.

Так линув час, і коли рожеве сонце опустилося за сосни, що вкривали західні горби, тобто хвилин за двадцять до того, як воно мало сховатися зовсім, «ковчег» порівнявся з мисом, де Гаттер та Непосида потрапили в полон. Скеровуючи баржу то в один бік, то в інший, Звіробій намагався приховати справжню мету свого плавання. Йому хотілося, щоб індіяни, які, безперечно, стежили за його маневруванням, подумали, ніби він має намір розпочати з ними переговори десь поблизу цього місця, і поспішили сюди, аби не пропустити доброї нагоди. Це була хитра й дотепна вигадка: переслідувачам довелося б зробити великий гак, щоб обійти покручений і дуже заболочений низький берег затоки. Перш ніж вони добігли б до скелі, «ковчег» уже був би там. Бажаючи обманути ворога, Звіробій тримавсь якнайближче до західного берега. Потім, звелівши Джудіт та Гетті зайти до каюти, а сам сховавшись за надбудовою на баржі, він зненацька розвернув судно і погнав його просто до річки. На щастя, вітер подужчав, і баржа, хоч і рухалася якось незграбно, боком, примушуючи стерничого ухилятися від потрібного їм курсу, проте пливла доволі швидко, обіцяючи цілковитий успіх задуманому.

• Предыдущая
• 31/122
• Следующая