Звіробій - Купер Джеймс Фенимор - Страница 104

• Предыдущая
• 104/122
• Следующая

— Ну то й що? Всі захоплюються Джудіт, вона дівчина гарна, і Непосида казав мені не один раз, що дуже хоче з нею побратися. Але того ніколи не буде, бо Непосида їй не подобається. Вона вподобала іншого й говорить про нього уві сні. Та не питайте мене, хто він: за все золото і всі самоцвіти, що є в короні короля Георга, я не викажу його імені. Коли одна сестра не вміє тримати в секреті таємниць другої, то хто ж тоді вміє?

— Певна річ, я не хочу, щоб ви, Гетті, мені це сказали, та й навіщо те знати людині, якій уже недовго жити на світі. Коли розум спить, ані голова, ані серце не відповідають за те, що каже язик.

— Мені б кортіло довідатися, чому Джудіт уві сні так часто говорить про офіцерів, про чесні серця і брехливі язики, але, мабуть, вона не хоче того мені сказати: я ж бо недоумкувата. Чи не дивно, Звіробою, що Непосида їй не подобається, — адже він хлопець хвацький, таких у нас на озері не бувало, а на виду аж ніяк не згірший за неї. Батько завжди казав, що з них вийде найпоказніша в усій країні пара, хоч матуся ставилася до Марча анітрохи не краще за Джудіт. Як то кажуть, ніхто не знає, що буде з того дива.

— Горе мені! Важко говорити з тими, хто тебе не розуміє. Тому, бідолашна Гетті, я не скажу більше ані слова, хоч те, що я хотів сказати, лежить мені на серці каменем. Веслуйте знову, дівчино, та попливемо до берега, бо сонце вже високо і моя відпустка доходить кінця.

Човник помчав до мису, де, як добре знав Звіробій, його чекали вороги: він побоювався, що спізниться і не дотримає свого слова. Гетті помітила його нетерпіння і, хоч і не тямила, в чому річ, щосили налягала на весло; тож небавом стало очевидно — вони повернуться вчасно. Тільки тоді юнак послабив свої зусилля, а Гетті знову почала балакати, як завжди простодушно й довірливо, але про що між ними йшлося далі, нам немає потреби переказувати.

Той, хто вмів розпізнавати знаки небесні, зауважив би, що, коли Звіробій вийшов на берег, де отаборилися гурони, майже якраз проти «замку», за дві чи три хвилини сонце мало сягнути зеніту. Берег був подібний до того, який ми вже змалювали, — хіба що тільки він був рівніший і не так густо порослий лісом. Завдяки цим двом обставинам він був краще пристосований для Звіробоєвого задуму, бо трохи скидався на лісовий моріжок. Вигідне місце і джерело приваблювало дикунів та мисливців; там, де вони розкладали вогнища, буяла трава, — для незайманої пущі видовище вельми рідкісне. До того ж край води не було чагарів, і, пристаючи до берега, прибулець міг враз озирнути всю околицю й пересвідчитися, що йому не загрожує ніяка небезпека.

Коли індіянський воїн пообіцяв вернутися в зазначений час і зустріти смерть, він уважає справою честі дотримати слова. Проте, на його думку, поспішність не личить мужчині, й негоже з'являтися заздалегідь. Добре, коли ти не зловживеш великодушністю ворога, але ще краще — прийди якраз вчасно, хвилина до хвилини. Ці драматичні ефекти властиві поважним звичаям аборигенів Америки і, без жодного сумніву, так само, як подібні прояви у цивілізованіших народів, породжені людською природою. Всі ми цінуємо доблесть, та коли вона сполучається з лицарською самопожертвою й суворим дотриманням правил честі, ми захоплюємося нею вдвічі дужче. Щодо Звіробоя, то хоч він і пишався своєю білою кров'ю й нерідко відступав од індіянських звичаїв, але частіше поводився так само, як індіяни, мимоволі запозичивши їхні настанови, бо в питаннях моралі вони були єдині його судді. В даному випадку йому не хотілось виказувати гарячкової квапливості й вертатися загодя, бо тим самим він визнав би, що випросив більше часу, аніж йому було потрібно; з іншого боку, аби йому спала така думка, він би трохи поспішив, щоб уникнути драматичної появи в останню хвилину своєї відпустки. Проте неждано йому не пощастило здійснити цього наміру, тож коли юнак зійшов на берег і твердою ступою попрямував до гурту вождів, як! поважно сиділи на стовбурі поваленого дерева, найстарший серед них подивився в прогалину і вказав своїм товаришам на той дивоглядний факт, що сонце саме сягнуло зеніту. З усіх уст вихопився одностайний, але тихий вигук подиву й захоплення, і суворі воїни перезирнулися: одні заздрісно й розчаровано, інші — дивуючись, що жертва їхня вернулася з такою пунктуальною точністю, а деякі — пойняті шляхетнішим і великодушнішим почуттям.

Американський індіянин найвище цінує моральну перемогу над ворогом: стогони й благання жертви під тортурами для нього кращий здобуток, аніж її скальп, і сам здобуток важить більш, аніж життя ворога. Забити ворога й не принести доказів перемоги вважалося справою не вельми почесною: навіть ці грубі й жорстокі мешканці лісів, подібно до своїх освіченіших братів з королівського двору чи військового табору, встановивши для себе уявні й довільні поняття честі, підміняють ними висновки правоти й рішення розуму.

Думки гуронів щодо того, чи повернеться їхній полонений, були розділилися. Більшість їх, проте, мала за неможливе, що він прийде своєю доброю волею, аби віддатися лютим індіянським тортурам. Але дехто з найстаріших гадав: людина, яка виказала такий незвичайний спокій, таку хоробрість і чесність, здатна на більше. Індіяни відпустили його не тому, що сподівалися, буцімто він виконає свою обіцянку, а бажаючи знеславити делаварів, котрі виховали в своєму середовищі боягуза. Вони б радше воліли, щоб їхній бранець був Чингачгук і щоб саме він зрадив своє слово; але блідолиций приймак ненависного племені правив за непогану заміну. Збираючись якомога гучніше відсвяткувати перемогу, коли в призначений час мисливець не з'явиться, гурони скликали всіх своїх воїнів і розвідників, і все плем'я — чоловіки, жінки та діти — зійшлося до табору, аби бути свідком того видовища. «Замок» височів поблизу, вдень спостерігати за ним було легко, гурони гадали, що в ньому ховаються тільки Непосида, делавар і дві дівчини, отож, вважали вони, ніхто не втече звідтіля непомітно. Плем'я зробило великий пліт і поставило на ньому бруствер з колод, збираючись, скоро вирішиться доля Звіробоя, напасти на «ковчег» або на «замок», — в залежності від обставин. Старшини дійшли висновку, що занадто ризиковано зволікати відступ до Канади, — треба вшитися звідси цього ж таки вечора. Одне слово, вони хотіли якомога швидше довершити свою справу, побоюючись можливих ускладнень, і негайно податися до далекого озера Онтаріо.

Перед Звіробоєм відкрилася велична картина. Старші воїни сиділи на стовбурі дерева, поважно його чекаючи. Праворуч стояли озброєні молодики, а ліворуч жінки та діти. Посередині був широченький майданчик, запнутий угорі зеленими вітами, але чистий: індіяни дбайливо повирубували чагарі й позбирали хмиз та всіляке сміття. Очевидячки, тут уже не раз ставали табором, бо скрізь виднілися сліди багаття. Навіть опівдні під лісовим склепінням стояла похмура тінь, поцяткована сонячними променями, що, пробиваючись крізь густе листя, правили за своєрідну ілюмінацію. Можливо, саме під впливом такого видовища людина створила готичний стиль і побудувала похмурі собори; в кожному разі цей храм природи визначався такою самою майстерною грою світла й тіні, як і славетні творіння людського генія.

Як то часто буває серед тубільних кочових племен, двоє вождів майже порівну розподілили владу над цими дітьми лісу. Правда, ще кілька чоловік вважали себе правоздатними старшинувати, але ті двоє користалися таким переважним впливом, що коли вони були в згоді, всі слухали їх беззаперечно, а коли їхні думки розходилися, плем'я вагалося, наче людина, що втратила керівний принцип своїх дій. Як то було в індіянів узвичаєно — мабуть, у відповідності з природою, — один вождь завдячував свій вплив розумові, а інший — фізичним якостям. Один з них, старший, прославився красномовністю в дебатах, мудрістю на раді й обережністю в діях, а його суперник, коли не супротивник, був сміливець, що визначився на війні й був відомий своєю лютістю; але в розумовому відношенні він вирізнявся хіба що хитрістю та кмітливістю на стежці війни. Перший був уже знайомий читачеві —Розчахнутий Дуб, другого мовою Канади звали Le Panthere, або ж Пантера— мовою англійських колоній. За індіянськими звичаями, воїнове ім'я має відбивати його якості, і справді, лютість, хитрість та зрадливість були найвластивіші риси його вдачі. Пантерою прозвали його французи, і він високо цінував те прізвисько, покладаючи, що блідолиці союзники на таких речах знаються.

• Предыдущая
• 104/122
• Следующая