Зелені цяточки - Азимов Айзек - Страница 2

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая

Були й нерухомі створіння — так само, як на його рідній планеті, вони мали зелений колір і живлення своє брали з повітря, води й землі. Вони зовсім не мали думок — тільки вкрай невиразне відчуття світла, вологи й сили тяжіння.

І кожен такий фрагмент, рухливий чи нерухомий, був ніби пародією на частину об’єднаного організму.

Ще рано. Рано…

Він рішуче потамував свої бажання. Колись давно ці живі фрагменти вже прилітали на планету, і об’єднаний організм спробував допомогти їм — але надміру поквапливо, і нічого не вийшло. Тож цього разу треба бути терплячим.

Якби тільки ці живі фрагменти не виявили його!

Поки що цього не сталося. Вони не помітили, що він лежить у кутку пілотської рубки. Жоден не нахилився, не підняв і не викрив його. Зразу він боявся й ворухнутися. Бо хтось, може, обернувся б і побачив негнучку, схожу на черв’ячка річ неповних шість дюймів завдовжки. Зразу витріщився б на неї, тоді закричав би, а потім — усе пропало б. Та, мабуть, годі вже чекати. Корабель давно злетів, контрольні прилади вимкнено, в пілотській рубці нема нікого.

Він досить швидко знайшов щілинку, яка вела до ніші, де тяглося кілька дротин. Струм по них не йшов.

На передньому кінці його тіла були зубчики, якими він перепиляв дротину потрібної товщини. Потім ще раз перепиляв — на шість дюймів далі. Вирізаний шматок дроту потихеньку запхав у куток ніші. Зверху дротина була покрита брунатним еластичним матеріалом, а серцевину мала з блискучого червонуватого металу. Тієї серцевини він, звичайно, не міг відтворити сам, але це було й непотрібно. Досить того, що його власний покрив, вирощений для камуфляжу, точно імітував оболонку провода.

Він вернувся й обома своїми кінцями, на яких мав круглі присоски, присмоктався до кінців перерізаного дроту. Не лишилось навіть помітного шва.

Тепер вони його не знайдуть. Дивитимуться просто на нього, а бачитимуть тільки безперервну дротину.

Хіба що придивляться дуже пильно й побачать, що на тій дротині є дві цяточки зеленої шерсті.

— Дивне діло, — сказав доктор Вейс, — що оті зелені волосочки мають такі дивовижні властивості.

Капітан Лорінг налив у чарки бренді. В певному розумінні вони мали що відзначити. За дві години будуть готові до стрибка через гіперпростір, ще за два дні — вдома, на Землі.

— То ви переконані, що зелена шерсть — орган чуття? — спитав він.

— Так, — відповів Вейс. Від бренді у нього на обличчі виступили плями, але він добре розумів: випити справді є за що. — Досліди проведено не без труднощів, проте результати недвозначні.

Капітан стримано всміхнувся.

— «Не без труднощів»… Гарно сказано. Я б нізащо не став так ризикувати, як ви.

— Дурниці. Всі ми на цьому кораблі герої, всі добровольці, всі великі люди, ура, ура, ура. Ви ризикували тим уже, що прилетіли сюди.

— Але ви перший вийшли за силовий бар’єр.

— У цьому не було ніякого особливого ризику, — відказав Вейс. — Я випалював землю перед собою, а крім того, мене оточував переносний бар’єр. Дурниці, капітане. Всім нам начеплять ордени, як повернемось, усім однаково, тож поділимо славу порівну. А до того ж я не жінка.

— Але ви напхані бактеріями отак-о, — капітан провів рукою на три дюйми вище голови. — І тому так само ризикували, як би й жінка.

Вони випили й трохи помовчали.

— Ще по одній? — спитав капітан.

— Ні, дякую. Я вже й так перебрав свою норму.

— Ну тоді я вип’ю ще на дорогу. Через космос. — Він підняв чарку й простяг руку в бік планети Сейбрука, вже невидимої — сонце її на відеоекрані було тепер просто яскравою зіркою. — За зелені волоски, що навели Сейбрука на відкриття.

Вейс кивнув головою.

— Так, це щаслива випадковість. Ми, звичайно, оголосимо планету карантинною.

— Цього, мабуть, мало, — відказав капітан. — Бо хтось колись може сісти там випадково й не буде такий розумний, як Сейбрук. Або не підірве свого корабля, як Сейбрук зробив. Уявіть собі, що він прилетить на якусь заселену планету.

Капітан спохмурнів.

— Як ви гадаєте, вони колись додумаються самі до космічних подорожей?

— Навряд. Ручатися, звичайно, не можна. Але в них спрямування зовсім інше. Вся їхня організація життя зробила знаряддя зайвими. На цій планеті нема кам’яної сокири.

— Сподіваюся, що ваша правда… До речі, Вейсе, ви не можете приділити трохи часу Дрейкові?

— Кореспондентові «Галактики»?

— Так. Коли ми вернемось, уся справа з планетою Сейбрука набуде розголосу, і я гадаю, що не слід робити з неї сенсацію. Я попросив Дрейка проконсультуватися з вами. Ви біолог і авторитетна для нього людина. Згодні?

— Охоче.

Капітан утомлено заплющив очі й покрутив головою.

— Що, голова болить, капітане?

— Ні. Просто я згадав бідолаху Сейбрука.

Йому було нудно на кораблі. Вже минуло те химерне миттєве відчуття, наче його вивернули. Те відчуття стривожило його, і він став шукати пояснення в думках фрагментів, наділених гострим розумом. Очевидно, корабель перестрибнув величезну прірву порожнього простору, перетнувши те, що вони називали «гіперпростором». Фрагменти-гостродуми були дуже винахідливі створіння.

Але… йому було нудно на кораблі. Непотрібний витвір. Ці живі фрагменти мастаки споруджувати всякі апарати, але ж це тільки свідчить, що вони, врешті, нещасливі. У владі над мертвою матерією вони намагаються знайти те, чого нема в них самих. У несвідомому прагненні до повноти вони будують машини й борознять космос, без кінця шукаючи…

Він знав: ці створіння ніколи, за самою природою речей, не знайдуть того, чого шукають. Принаймні доти, доки він не дасть їм його. Він аж затремтів від тієї думки.

Повнота!

Ці живі фрагменти навіть не розуміють, що воно таке. «Повнота» — це слово не здатне виразити всього.

У своєму невіданні вони навіть оборонятимуться. От хоч би той корабель, що прилітав раніше. На ньому багато фрагментів-гостродумів. Дві відміни — плідна й неплідна. (А на цьому кораблі зовсім не так. Тут гостродуми всі неплідні, а малодумні й бездумні — навпаки, всі плідні. Дивно).

Як радо прийняла планета перший корабель! Він пам’ятав, як приголомшило об’єднаний організм те, що гості — фрагменти, а не єдине ціле. На зміну подиву прийшов жаль, а жаль дав імпульс до дії. Ще неясно було, як ці фрагменти включаться в об’єднаний організм, але вагання не було. Всяке життя — священне, тож і для них якось знайдеться місце — для всіх, від великих гостродумів до малесеньких клітинок, що швидко плодяться в темряві.

Одначе розрахунок не справдився. Об’єднаний організм хибно оцінив хід думок гостей. Гостродуми збагнули, що з ними хочуть зробити, й не погодились. Вони, звичайно, були перелякані, бо не зрозуміли, в чому річ.

Спершу вони встановили силовий бар’єр, а потім знищили себе, вибухом розбивши корабель на атоми.

Бідні, недотепні фрагменти.

Та цього разу все буде інакше. Їх урятують — навіть проти їхньої волі.

Джон Дрейк не став би багато розводитись про це, але він дуже пишався своєю вправністю в фотописьмі. Він мав дорожню модель апарата — рівну пластмасову плитку розміром шість на вісім дюймів з валиками на обох кінцях, щоб закріплювати рулончик тонкого паперу. Апарат зберігався в брунатному шкіряному футлярі з ремінцем, щоб носити коло пояса, і важив менше фунта.

Дрейк міг працювати на ньому обома руками. Пальці його швидко бігали по плитці, легенько натискаючи на потрібні місця рівної поверхні, й на папері нечутно з’являлися слова.

Він замислено перебіг початок свого репортажу, потім звів очі на доктора Вейса.

— Як вам здається, докторе?

— Початок непоганий.

Дрейк кивнув головою.

— …Я думав, що можна б почати з самого Сейбрука. Бо на Землі тієї історії ще не публікували. От якби дістати справжній Сейбруків рапорт! До речі, як він його передав?

— Наскільки я знаю, він усю останню ніч передавав його через субефір. Коли скінчив, то замкнув накоротко двигуни й за мільйонну частину секунди обернув весь корабель у ріденьку газову хмару. І себе, і весь екіпаж разом з кораблем.

• Предыдущая
• 2/4
• Следующая