Марсіанський шлях - Азимов Айзек - Страница 4

• Предыдущая
• 4/12
• Следующая

Тед Лонг насолоджувався висотою й шириною головної магістралі міста. Вже два місяці, як комісар наклав тимчасову заборону на рейси утильників і відкликав їх усіх з космосу. Однак п’янке почуття безмежного простору не залишало Лонга. Його навіть не пригнічувала згадка про те, що заборона виловлювати контейнери була зумовлена вимогою Землі ощадити воду, а отже, в першу чергу, обмежити її видачу на космічні польоти.

Дах проспекту був пофарбований світною ясно-блакитною барвою. Спроба старомодної імітації земного неба, подумав Тед. Вітрини крамниць, прорізуючи стіни, водночас їх освітлювали.

Звідкілясь, перекриваючи гул транспорту і кроки перехожих, долинали вибухи — це пробивали в Марсовій корі нові тунелі. Скільки він живе, стільки пам’ятає оті вибухи. За часів його дитинства на місці цієї вулиці була неторкана скельна порода. Місто розросталось і розростатиметься, аби тільки Земля не стала на заваді.

Лонг звернув на поперечну вулицю, значно вужчу і не таку освітлену. Магазинні вітрини змінились тут житловими будинками, чиї фасади були прокреслені рядами ліхтарів. На зміну покупцям і вуличній метушні з’явились статечні перехожі й галасливі дітлахи, що не зважали на заклики матерів іти вечеряти.

В останню мить Лонг згадав про ґречність і зупинився на розі біля водяної крамниці.

— Наповніть! — звернувся він до опасистого продавця, простягаючи йому свою баклагу.

Той відгвинтив ковпачок і зазирнув усередину; тоді злегка трусонув посудиною і, почувши, як там щось булькнуло, весело проказав:

— Не багато зосталося!

— Атож, — погодився Лонг.

Тримаючи шийку баклаги під самісіньким наконечником шланга, крамар стежив, щоб жодна крапля не пролилася мимо. Затуркотів лічильник; продавець закоркував баклагу і, отримавши гроші, подав її Лонгові.

Тепер Лонг з приємністю відчував на своєму стегні вагу наповненої посудини. До сімейного друга не випадало зайти з порожньою баклагою. До нежонатого — ще сяк-так, а сюди незручно.

Він зайшов у 27-й під’їзд, піднявся на кілька сходинок і вже був намірився натиснути на кнопку дзвінка, та так і застиг із піднятою рукою.

З-за дверей долинали голоси. Один із них, жіночий, досить різкий:

— Ти й надалі тягатимеш сюди своїх дружків? Від мене, очевидно, чекають подяки, що примудряються бувати вдома аж два місяці! Як для мене, то вистачить і кількох днів! А там дивись — знову ті утильники!

— Я вже давно нікуди не вилажу, — почувся чоловічий голос. — А зараз мають прийти у справі. Припини, Доро, ради Марса! Ось-ось надійдуть.

Лонг вирішив перечекати, поки подружжя не перейде на нейтральнішу тему.

— Ну то й що! Хай чують! — відрізала Дора. — І щоб комісар ніколи не знімав заборони. Он як!

— А на що житимемо? — розпалився чоловік. — Га? Ну, скажи!

— Знайшов проблему! Ти міг би добре заробляти й тут, на Марсі, як усі нормальні люди. В цьому домі лише я одна «утильна вдова». Так-так, вдова — ось я хто! Але якби ж то справжня вдова, то бодай могла вийти ще раз заміж… Що ти сказав?

— Нічого. Абсолютно нічого.

— Не віднікуйся! Я й так знаю. Так от, Діку Свенсон, слухай мене уважно…

— Я лише сказав, — викрикнув Свенсон, — що тепер мені ясно, чому утильники не одружуються!

— О, то була твоя найбільша помилка! У сусідстві тільки й знають, що співчувати мені й улесливо розпитувати, коли ж бо ти повертаєшся. Господи! І як усе це набридло! Інші десь можуть бути гірничими інженерами, адміністраторами, бурильниками, зрештою! Принаймні жінки бурильників живуть по-людському, і їхні діти не вештаються, як якісь там гультіпаки. А так: що в Пітера є батько, що його немає…

Тут крізь двері прорізався ледь чутний тонкий хлопчачий фальцет, очевидно, із сусідньої кімнати:

— Ма-а-м, а що таке гультіпака?

— Пітере! — Дора підвищила голос: — Ану мерщій за уроки!

— Чи варто заводити подібні розмови при дитині? — озвався стишеним голосом Свенсон. — Що він про мене може подумати?

— Сиди вдома і навчай, що про тебе думати.

— Мам, чуєш? — знову втрутився до розмови Пітер. — Коли я виросту, я теж стану утильником.

Почулися швидкі кроки. На якусь мить запала тиша, а тоді пронизливе:

— Ма-ам, ойо-йой! Відпусти вухо, ай-яй-яй! Ну що я тобі зробив?! — І знову тиша, тільки чути ображене сопіння.

Лонг, скориставшись паузою, рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

Свенсон відкрив двері, пригладжуючи обома руками чуприну.

— А, привіт! — приглушено мовив він, а тоді голосніше: — Доро, прийшов Тед! Теде, а де ж Маріо?

— Скоро надійде.

З другої кімнати поспіхом вийшла Дора, маленька смаглява жіночка з кирпатим носом і зачесаними назад ледь сивуватими косами.

— Привіт, Теде! Вечеряли?

— Так, дякую. Може, я невчасно?

— Та ні, ми давно все з’ясували. Хочете кави?

— Що ж, не відмовлюсь. — Тед зняв з пояса баклагу і простяг Дорі.

— Ой, та ви що, навіщо? У нас води вистачає.

— Доро…

— Ну, гаразд.

Вона повернулась на кухню. Крізь прочинені двері Тед мигцем побачив посуд, що лежав у «Секотерзі», безводній мийниці, яка миттю всмоктувала й поглинала жир із брудом. «Однієї унції води досить, щоб вимити начисто вісім квадратних футів посуду. Купуйте „СЕКОТЕРГ“! „Секотерг“ наш миє і шліфує, і води не потребує…»

В голові забринів знайомий мотив, та Лонг урвав його:

— Як там Піт?

— О, чудово! Вже в четвертому класі. Я, правда, нечасто його бачу… До речі, знаєш, що він бовкнув, коли я з рейсу повернувся? — Синові слова в батьковому переказі звучали як типовий мудрий афоризм мудрого чада.

Задзеленчав дзвінок. Увійшов Маріо Ріос. Насуплений і весь червоний.

Свенсон поспішив йому назустріч.

— Чуєш, Маріо, тільки жодних розмов про контейнери. Дора ніяк не може подарувати тобі того злощасного контейнера, а сьогодні вона взагалі не в гуморі.

— Та кому вони здались? — Ріос скинув підбиту хутром куртку на спинку крісла і сів.

Зайшла Дора і, побачивши нового гостя, видушила з себе посмішку:

— Здоров, Маріо! Для тебе теж каву?

— Ага, — відповів той, автоматично сягнувши по свою баклагу.

— Доро, візьміть воду з моєї боклажки, — озвався Лонг. — Він буде моїм боржником.

— Угу, — підтвердив Ріос.

— Що сталося, Маріо? — спитав Лонг.

— Валяй-валяй, — буркнув Ріос, — скажи, що попереджав мене ще торік, коли виступав отой Хільдер. Ну, чого мовчиш?

Лонг лише здвигнув плечима.

— Ввели ліміт, — провадив далі Ріос. — П’ятнадцять хвилин як оголосили.

— А саме?

— П’ятдесят тисяч тонн води на рейс.

— Що?! — спалахнув Свенсон. — Таж з таким запасом навіть від Марса не відірвешся!

— Отож-бо й воно! Все продумано. Кінець нашим рейсам, гаплик.

З кухні вийшла Дора і поставила на стіл кавник.

— Значить, кінець вашим рейсам? — Вона рішуче сіла. Свенсон зробився геть безпорадний.

— Вводиться ліміт на воду — п’ятдесят тисяч тонн, — сказав Лонг. — Інакше кажучи, наші рейси відпадають.

— Велике діло, — Дора відпила трохи кави, радісно всміхнувшись. — Як на мене, чудова новина! Вам, утильникам, уже давно пора знайти собі якусь путню роботу тут, на Марсі. Так-так, я знаю, що кажу. Все в космосі, і в космосі — хіба це життя?!

— Доро, прошу тебе… — сказав Свенсон. Ріос щось сердито буркнув. Дора звела брови:

— Я всього-на-всього висловила свою думку.

— Ваше право, — сказав Лонг. — Але я хотів би сказати ось що. П’ятдесят тисяч тонн — це лише початок. Ми знаємо, що Земля — принаймні партія Хільдера — хоче зробити собі на цій кампанії політичний капітал. Так що справи наші кепські. Ми мусимо будь-що роздобути воду, а то вони нас зовсім заклюють. Правильно я кажу?

— Безсумнівно, — відказав Свенсон.

— Питання лише — як? Вірно?

— Якщо йдеться лише про те, як дістати воду, то… — Ріос несподівано вибухнув: — Є лише один спосіб, і ви його знаєте. Якщо наземники не дадуть нам води, ми її самі візьмемо. Що ж воно виходить? Вода їм належить лише тому, що колись їхні задрипані діди й прадіди побоялися залишити свою щедру планету. Вода належить усім людям незалежно від того, де вони живуть. Ми теж люди. І отже, теж маємо на неї право.

• Предыдущая
• 4/12
• Следующая