Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 32

• Предыдущая
• 32/33
• Следующая

Якби ми скористалися мовою міфу, то сказали б, що від миті, коли Моран вирушив із завданням знайти Молоя, ми бачимо випадок володіння, тоді як насправді йдеться тільки про вступ у володіння, або відновлення володіння. Першою ознакою, першим повідомленням, що Моран перетворюється в Молоя, є гострий біль у коліні, такий характерний для особи, яку шукають і яка має подобу Морана. Система зникущих образів пливе й переходить від одного героя до іншого, щоб їх можна було використати знову. Ми туманно бачимо, як вони поновлюються, й велосипед Молоя немов з необхідності стає велосипедом Морана, що його купив йому син. Ми бачимо, що чоловік із довбнею має свого галюцинаторного двійника. Фізична деградація наближає Морана до Молоя меншою мірою, ніж самотність і відкидання – і світу, і світом. Потім, замість перейнятості Молоєм, у Морана з'являється Молоєва свідомість, і тому він не впізнає сам себе. Він зазнає – Бекет ніколи не був яснішим – «шаленого руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути». Ми знову натрапляємо на «Пруста»: Моран був захищений панцером викрутнів від істини свого Я, що раптом заполонила його внаслідок «буріння» «до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих». Насправді ми бачимо, що Моран буквально створює Молоя як твір у творі, оповідач породжує героя, невідомо як спонукаючи нас пригадати процес викопування, згаданий у «Прусті»: «Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин… мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами».

У Морані тоді постає допитливий Молой, якого ми ще мало знаємо, сприймавши тільки його приглушений образ: «Він то як в'язень квапився вже не знаю до яких вузьких меж, а то як гнаний шукав притулку десь у центрі… Він звинувачував себе в тому, що не рухається». Ці рухи, що є фізичною паралеллю крайньої духовної несамовитості, тільки одного разу дістали від Молоя свою назву: «Потім узявся до своїх спіралей». У романі «Неназваний» оповідач характеризує тим самим словом бурхливе, майже безумне повернення до центру свідомості, що є своєрідним психічним виром: «Я, напевне, був втягнений у своєрідну перевернуту спіраль». Немає ніякої суперечності між цим безумством руху, що втягує героя всупереч його волі, та ідеалом атараксії, або образами остаточної нерухомості, які ми бачимо там або там. Але Моран нам дав транскрипцію несамовитих потягів, що є неусвідомленою руйнівною силою його нової істини.

Як і завжди, слід ще раз придивитися до спрощення. Адже ніщо не є простим, навіть штучний Моран. На початку, коли ще був товариський, він казав, що обрав найменше зло. Отже, під отією штучністю, до того «шаленого руйнування», крилась обіцянка справжності, опосередкована прийняттям більшого зла. Бекет витончено пропонує дальший розвиток. Моран на останніх сторінках думає про крихітні життя своїх курей, як думав про них і на початку, а ще більше – про своїх бджіл: хіба не за часів служниці та священика він знав їх разом з їхніми танками, пильно спостерігав і вивчав їх в усьому багатстві подробиць, за якими чаїться таємниця назавжди прихованих значень – ірраціонального? Який це Моран – новий чи старий, прихований – описує те все (бджіл уже немає) як річ, приємну для споглядання й непідвладну людському розумові? Моран, що тоді не розкрився, а тепер милується тим, що лишилося мінімальній людині, якою він став, дикими птахами.

Ставши або знову ставши Молоєм, Моран знаходить і шлях бунту проти наказів, які йому давали, проти того, що набирало примарної владної подоби Юді чи Ґабера. І ось, у процесі повного розпаду, він знову бачить перед собою Ґабера, що був зник на початку завдання. Він скористався цією нагодою, щоб запитати, що думає Юді. Ґабер зрештою пригадав: «Життя – таки добра штука». «Думаєте, він говорив про людське життя?» – саркастично запитує Моран. «Я був сам», – зазначає він згодом, і ті примари справді вже не мають чим ошукати нас. Зникнення Ґабера означає кінець системи Юді, абсолютна самотність – ось ціна жорстокого визволення.

Тримаючи перо замість Морана, щоб зробити те перо глузливішим, Бекет спонукає Морана сказати, річ неймовірна, що під час цих мандрів він навіть не зустрів Обіділа і, якщо той уже не існує, він не здивувався б. Обіділ – лібідо (Obidil – libido). He кажучи вже про Юді, навіть Фройд, можливо, не існує. Від підозри Моран переходить до критики: власне, критики своєї «ролі». Тож він думає про брехню отриманих і переданих знань, про те, що «звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло». Моран-Бекет поквитався зі сміховинною релігією свого дитинства. Оскільки все, що називають свідомістю, в Бекета завжди є голосом, який лунає всередині, це палке опанування свідомости породжує «новий голос». «Він уживав слова, яких навчили малого Морана, слова, яких той згодом навчив і свого малого».

Герой Бекета – не стоїк. Коли не брати до уваги сцен галюцинаторної аґресивности, він – в уяві, і то на власній особі, єдиній, яка обходить його, – є досконалим садомазохістом. Він не задовольняється тим, що Паскаль називав добрим використанням хвороб, і знаходить, коли вже не може стояти, насолоди, «про які й не здогадувався», різних горизонтальних поз, простежує, сп'янівши від передчуття, хід свого розпаду:

«Мене б не здивувало, якби тяжкі класичні паралічі були пов'язані з аналогічними, а то й з іще більшими насолодами. Нарешті справді не мати змоги поворухнутись – це вже, напевне, неабищо! Мій розум такий, що аж тане на думку про це. А разом з нерухомістю – ще й повна афазія! Й можливо, цілковита глухота! І хтозна, може, й параліч сітківки! А можливо, і втрата пам'яті. І тільки мозок цілісінький, щоб мав змогу радіти!»

Так, це, звичайно, варіант бачення, і його можна було б назвати садистською логікою, якій віддається Моран. Є якесь незвичайне задоволення в тому, коли бачиш, що ти належиш до чорного устрою світу. Пан Руні у творі «Всі, що впадуть» далі виражатиме такі почуття.

Роман «Молой» – цілковитий успіх. Я маю на увазі, що він є точнісінько тим, що означає: транскрипцією духовної пригоди завдяки метафоричній конотації всього репрезентованого фізично або матеріально, доданою вартістю, що стережеться бути унікальною: починаючи від роману «Мерфі», Бекет засвідчує, що зовнішній світ існує, але опирається всякій інтеґрації, навіть зведеній до стану образу, як нагадує назва одного з пізніших оповідань «Погано побачиш – погано скажеш».

Сказане добре чи погано, а насправді неймовірно вимогливо – оце й репрезентує властиву творчість письменника, і тут ніхто не помиляється: «Молой» – це мова, нова мова. Кажуть, а може, казав він сам, це не має значення, мовляв, Бекет перейшов до французької мови як до мови бідної, принаймні як до мови набутої, яка не надається для тієї витонченої й безпідставної праці над словами, характерної для англійських текстів письменика. Але тоді годилося б сказати, що в усьому пов'язаному з барочністю, витонченою, раптовою й несподіваною вигадливістю, Бекет, на щастя, невиправний і, перейшовши від однієї мови до іншої, він і далі, навіть якщо й дав обітницю бідності, любить слова задля них самих і видобуває з них несподівані багатства. Я процитую тільки один приклад: «…мої яєчка… оті свідки звинувачення й захисту [a charge a decharge, наснаження й виснаження] мого тривалого обвинувального процесу». Насправді по той бік барочної й начебто безпідставної гри кожне слово, яке вживає Бекет, опиняється в осередку цілком присутнього бачення його думки. Гаразд, яєчка (testicules) y латинській мові (нагадування про давні звичаї) позначають словом testes, тобто свідки. Але хіба не винен завжди Бекетів герой, – винен у тому, що народився? Звідси й ідея звинувачення, яку запроваджують ці «свідки», роль, яка належить їм як свідкам, – звинувачувати (a charge). Але це слово підступно повертає нас до заряду, наснаження (charge), тобто, якщо можна так висловитись, до зовсім іншої функції яєчок (testicules), ніж судова. Тим гірше для винности Молоя, тож a decharge.

• Предыдущая
• 32/33
• Следующая