Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 20
- Предыдущая
- 20/33
- Следующая
День видався мені довгим. Мені бракувало сина! Я як міг знаходив собі роботу. Поїв кілька разів. Скористався тим, що я нарешті сам, не мавши іншого свідка, крім Бога, щоб мастурбувати. Моєму синові, напевне, свінула та сама ідея, й він зупинився де-небудь для мастурбації. Сподіваюся, вона дає йому більшу втіху, ніж мені. Кілька разів обійшов навколо халабуди, гадаючи, шо це піде на користь моєму коліну. Я ходив досить швидко, не відчуваючи великого болю, але швидко втомлювався. Після кільканадцяти кроків ногу обіймала велика втома, вона немов важчала, і я був змушений зупинятися. Але цей стан одразу минав, і я знову міг ходити. Випив трошки морфіну. Ставив собі деякі запитання. Чому я не сказав синові принести те, що могло б придатись для лікування? Чому приховав від нього, що я хворий? Чи був я зрештою задоволений тим, що сталося зі мною, тож, можливо, навіть не хотів лікуватися? Досить довго я милувався красою місцевости, довго розглядав дерева, поля, небо, птахів і уважно слухав звуки, які долинали і здалеку, і зблизька. Якусь мить я, здається, сприймав тишу, про яку вже начебто згадував. Лігши в халабуді, думав про завдання, яке я виконував. Спробував знову пригадати, що я повинен робити з Молоєм, коли знайду його. Ходив аж до ручаю. Ліг на траву й дивився у воду, а потім умив обличчя та руки. Почекав, поки відновиться моє зображення, дививсь, як воно тремтить і починає дедалі більше бути схожим на мене. Вряди-годи краплина води, спадаючи з мого обличчя, знову брижила відображення. Вдень я не бачив нікого. Але ввечері почув чиїсь кроки, що кружляли навколо халабуди. Я не ворушився. Кроки подаленіли. Але трохи згодом, вийшовши не знати навіщо, за кілька кроків від себе я побачив чоловіка, що стояв нерухомо. Він стояв плечима до мене. Був у заважкому, як для літа, плащі і спирався на таку грубу палицю, значно товщу внизу, ніж угорі, що вона скидалася на довбню. Чоловік обернувся, і ми довго мовчки приглядались одне до одного. Тобто я прямо дивився на нього, як і завжди, щоб створити враження, ніби я не боюся, тоді як він лиш інколи позирав на мене, а потім опускав очі, здається, не так з несміливости, як з метою спокійно поміркувати про побачене, перше ніж додавати до нього нові образи. В холодному погляді незнайомця відчувалася незвичайна сила. Його обличчя було бліде й гарне, я був задоволений ним. Я вже давав йому років п'ятдесят п'ять, як він скинув капелюха, потримавши якусь мить у руці, і знову вдягнув на голову. Ці рухи аж ніяк не були схожі на те, що можна було б назвати привітанням. Але я вважав за слушне вклонитися йому. Його капелюх був украй незвичайний, і формою, і барвою. Я не намагатимусь охарактеризувати його, він не належав до жодної зі знайомих мені категорій. Волосся, сивину якого аж ніяк не приховував бруд, було густе й буйне. Адже, поки він знову прим'яв волосся капелюхом, я встиг побачити, як воно повільно збільшує свій об'єм на голові. Обличчя було брудне й волохате, атож, він був блідий, гарний, брудний і волохатий. Він зробив дивний рух, немов курка, що розпускає пір'я, а потім повільно стає меншою, ніж була. Я вже думав, що він піде, не сказавши мені ані слова. Але раптом він попросив дати йому шматок хліба. Це принизливе прохання він супроводив вогненним поглядом. Він говорив з акцентом, немов іноземець або чоловік, що давно вже ні з ким не розмовляв. І справді, тільки-но побачивши його спину, я казав собі з полегкістю, що це іноземець.
– Може, хочете баночку сардин? – запитав я. Він просив у мене хліба, а я пропоную йому рибу. В цьому увесь мій характер.
– Хліба, – повторив він.
Я зайшов до халабуди і взяв шматок хліба, який лишив для сина, що, повернувшись, безперечно буде голодний. Я віддав йому хліб. Думав, що він одразу ковтне його. Проте він розламав його навпіл і поклав шматки в кишені плаща.
– Ви мені дозволите роздивитися вашу палицю? – запитав я і простяг руку. Чоловік не ворушився. Я взявся рукою за палицю, нижче від його руки. Відчував, як Його пальці повільно відпускають палицю. Тепер уже я її тримав. Палиця була напрочуд легка. Я знову вклав її йому в руку. Він востаннє поглянув на мене й пішов. Тим часом уже споночіло. Чоловік ішов швидкою й невпевненою ходою і не так спирався на палицю, як волочив її, часто змінюючи напрям руху. Я б залюбки довго-довго дивився йому вслід. Я б хотів стояти серед пустелі, опівдні, і стежити за ним очима, аж поки він стане цяткою на обрії. Я стояв надворі ще досить довго. Вряди-годи нашорошував вуха. Але мій син не йшов. Мені стало холодно, і я зайшов у халабуду, ліг і накрився синовим плащем. Та відчувши, що мене долає сон, знову вийшов і розпалив велике багаття, щоб син бачив, куди йому йти. Коли вогонь розгорівся, сказав собі: «Ну, тепер я зігріюся!» І я грівся, підставляючи до вогню долоні, а потім потираючи собі руки, знову простягав руки, повертався плечима, піднімав поли курточки і крутився, немов на рожні. Кінець кінцем, знемігшись від тепла і втоми, ліг на землю коло вогню й заснув, кажучи собі: «Може, якась іскра підпалить мій одяг і я прокинусь, мов живий смолоскип». Водночас казав собі й багато інших речей, що належали до різних логічних сукупностей і не мали між собою очевидного зв'язку. Коли я прокинувся, вже знову був день, а вогонь погас. Але головешки були ще гарячі. З моїм коліном не стало краще, але й не стало гірше. Тобто, можливо, таки стало трохи гірше, але я не відчував цього погіршення, бо дедалі жалюгідніше звикав до того, що воно хворе. Але не думаю. Бо, прислухаючись до коліна, а потім випробовуючи його, я не вірив у те звикання і спробував абстрагуватися від нього. Здається, немов хтось інший, утаємничений у мої приватні відчуття, проголосив: «Ніяких змін, Моране, ніяких змін». Таке могло б видатися неможливим. Я пішов у гай вирізати собі палицю. Але, знайшовши нарешті підходящу гілку, згадав, що не маю ножа. Я повернувся до халабуди, сподіваючись знайти там ніж серед речей, які син виклав на землю й не встиг підібрати. Ножа не було. Натомість я побачив парасольку і сказав собі: «Навіщо вирізати палицю, якщо є парасолька?» Я спробував ходити, спираючись на парасольку. Завдяки парасольці я не посувався ані швидше, ані з меншими муками, але принаймні не так швидко втомлювався. Замість зупинятися що десять кроків для відпочинку, я легко ступав п'ятнадцять кроків, перше ніж був змушений зупинитися. Під час відпочинку парасолька й далі служила мені. Адже, спираючись на неї, я помітив, що тяжкість у нозі, спричинена, мабуть, порушенням кровообігу, зникала набагато швидше, ніж коли я стояв завдяки підтримці тільки м'язів і дерева життя. Отак споряджений, я вже не задовольнявся тим, що крутився навколо халабуди, як учора, а ходив по радіусу в усіх напрямах. Я навіть дійшов до невеличкого пагорба, звідки набагато краще виднів увесь простір, де рано чи пізно міг з'явитися син. Інколи я навіть бачив його у своїй уяві, як він зігнувся над кермом або стоїть на педалях, під'їжджає дедалі ближче, я чув, як він сапає, бачив, як на його обличчі пломеніє радість повернення. Водночас я наглядав за халабудою, що незвичайно вабила мене, тож з'єднати сусідні радіуси, по яких я ходив від халабуди, в тому місці, де вони найдалі розбігалися, виявилось для мене, дарма що це було б зручно, неможливою річчю. Щоразу я був змушений іти по тій самій дорозі в протилежному напрямі, аж поки доходив до халабуди й пересвідчувався, що все гаразд, а потім обирав інший радіус. Більшу частину другого дня я й присвятив цим марним відходам і приходам, сторожуванню та грі уяви, та аж ніяк не цілісінький день. Уряди-годи я лягав у халабуді, що стала мені домом, щоб спокійно поміркувати про деякі питання, надто про запаси харчів, які швидко закінчувались, тож, коли я поїв о п'ятій годині, лишилося тільки дві бляшанки сардин, жменька печива й кілька яблук. Крім того, намагався пригадати, що я маю робити з Молоєм, коли знайду його. До того ж зосереджувався на собі, намагаючись з'ясувати, що віднедавна змінилося в мені. Й те, що я бачив, скидалося на розкришування, шалене руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути. Або ж я брав участь у якомусь своєрідному дедалі швидшому бурінні, добираючись до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих. Як описати відчуття, коли похмуре й масивне, скреготливе й кам'янисте раптом стає рідиною? Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин, спершу суцільну та однотонну, тільки трохи світлішу за вир, що супроводить її, а згодом мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами, проте годі було дізнатися, чоловіче то обличчя чи жіноче, молоде чи старе і чи його спокій не є тільки враженням, яке створює вода, відокремлюючи його від світла. Слід сказати, що я лише неуважно придивлявся до тих жалюгідних постатей, якими, безперечно, намагалося задовольнитися моє відчуття краху. І те, що я вже не зосереджувався на них, ще раз свідчило, як я змінився і як збайдужів до того, щоб належати собі. Якби я був наполегливий, я б, напевне, робив відкриття за відкриттям, придивляючись сам до себе. Але мені вистачало пролити бодай трохи світла, – з допомогою якоїсь постаті чи думки, – на те все, тобто похмуре збудження, яке опанувало мене, щоб я миттю звертався до якогось іншого клопоту. А трохи згодом усе починалося спочатку. Й серед тієї веремії я насилу впізнавав себе. Адже не таку я мав вдачу, тобто звичай, щоб одночасно провадити всі свої розрахунки, я поділяв їх, а потім по черзі доводив до максимуму. І навіть від інструкцій, яких мені бракувало з приводу Молоя, я, відчуваючи, як вони ворушаться десь у глибинах пам'яті, миттю відвертався, йдучи до інших незнаних речей. Я, що п'ятнадцять днів тому з радістю рахував би, скільки часу я можу прожити з харчами, які лишилися, розглянувши, напевне, й питання про вітаміни та калорії, і визначив би у своїй голові низку меню, які асимптотично наближаються до харчового нуля, обмежився того дня пасивною констатацією, що невдовзі я помру з голоду, якщо не зможу поновити своїх запасів. Отак минув і той другий день. Але, перше ніж перейти до наступного, треба згадати про ще один інцидент.
- Предыдущая
- 20/33
- Следующая
