Молой - Беккет Сэмюел Баркли - Страница 14
- Предыдущая
- 14/33
- Следующая
Я піднявся нагору. Зупинився перед дверима сина. Зігнувся і приклав вухо до замкової шпарини. Люди прикладають до замкових шпарин око, а я – вухо. На свій подив, не почув нічого. Таж мій син спить із роззявленим ротом і не дихає, а хрипить і свистить. Я стерігся відчиняти двері. Якийсь час мій розум зосереджувався на тій тиші. Потім я пішов до своєї кімнати.
Саме тоді я переживав безпрецедентну подію: Моран готувався вирушити, не знаючи, до чого він береться, не зазирнувши ні в карти, ні в довідники, не розглянувши питання про дорогу та її етапи, не дбаючи про метеорологічні прогнози, маючи тільки непевні уявлення про спорядження, яке треба взяти з собою, про можливу тривалість подорожі, про суму грошей, яка може знадобитися, й навіть про характер роботи, яку треба виконати, а отже, і про засоби, до яких слід удаватися. А проте я посвистував, вкладаючи до сумки мінімум речей, подібних до вже названих синові. Вдягнув свій старий шпакуватий мисливський костюм з короткими штанами, що застібалися під коліном, добре підібрані гольфи й пару міцних чорних черевиків із високими халявками. Нахилився, впершись руками в боки, й подивився на ноги. Тонкі і криві, вони не дуже пасували до взуття і штанів, а втім, у моєму селі мене ніхто й не бачив у такому костюмі. Та коли я вибирався вночі кудись далеко, я залюбки вдягав його, невимушено почуваючись у тому маскарадному вбранні. Мені бракувало тільки сачка на метелики, щоб трохи скидатися на сільського вчителя на вакаціях. Чорні блискучі черевики, що, здавалося, благали штани з синьо-зеленої саржі, завдавали останнього удару тій мішанині одягу, що без них могла б видаватися недосвідченим виявом кепського смаку хорошого тону. Щодо капелюха, то після зосереджених роздумів я вирішив узяти пожовклого від дощів бриля з рисової соломки. Стрічки на ньому вже не було, й тому бриль видавався напрочуд високим. Я відчував спокусу взяти свою чорну пелерину, але зрештою віддав перевагу важкій зимовій парасольці з масивною ручкою. Пелерина – практичний одяг, і я маю їх кілька. Вона забезпечує рукам велику свободу рухів і водночас маскує їх. Є миті, коли пелерина, так би мовити, необхідна. Але й парасолька має великі переваги. Якби надворі була зима, чи навіть осінь, а не літо, я б, мабуть, узяв би і пелерину, й парасольку. Колись я вже брав їх обидві і тільки хвалив себе за те.
В отакому спорядженні я аж ніяк не міг сподіватися, що пройду непоміченим. Та я й не прагнув цього. В моєму ремеслі зробити так, щоб тебе помітили, – це тільки зародки мистецтва. А от породити чуття жалощів, поблажливости, спровокувати веселість і сарказм – річ необхідна. Це все – зарубки на стовбурі таємниць. За умови, що не можеш зворушуватися, паплюжити, сміятися. Я легко породжував у собі такий стан. А потім була ніч.
Мій син тільки заважав мені. Він скидався на тисячі хлопців свого віку і свого стану. Натомість батько – це одразу щось серйозне. Навіть Гротескний, він навіває певну повагу. А коли його бачать на прогулянці з малим сином, чиє обличчя дедалі видовжується, тоді вже марно старатися. Його вважають за вдівця, не зарадить навіть одяг найвеселіших барв, радше тільки погіршить ситуацію, бо казатимуть, мовляв, його дружина померла дуже давно, можливо, під час пологів. А в моїх дивацтвах добачатимуть тільки вплив удовування, яке мало-помалу позбавляє мене здоров'я і глузду. В мені наростав гнів проти того, хто накинув мені такі пута. Йому кортіло бачити, як я зазнаю поразки, якою він міг би найкраще скористатися. Якби я зі властивим мені самовладанням подумав про доручене завдання, я б, напевне, вважав, що синова присутність тільки полегшить, а не обтяжить його виконання. Але до цього питання ми вже не повернемось. Можливо, я зможу видавати сина за свого помічника або просто небожа. Я забороню йому називати мене батьком і засвідчувати свою любов до мене на людях під страхом дістати один з тих лящів, яких він так боявся.
Якщо, перебираючи такі похмурі думки, я все-таки вряди-годи насвистував кілька тактів, то тільки тому, що в глибині душі мав бути задоволений, що покидаю свій дім, свій сад, село, дарма що звичайно покидав їх із жалем. Є люди, які свистять без ніякої причини. Але не я. Поки я походжав по кімнаті, прибирав, складав у шафі одяг, вкладав у коробки капелюхи, які я подіставав, щоб вільно зробити свій вибір, і замикав на ключ різні шухляди, я з радістю уявляв себе далеко від свого села, від знайомих облич, від усіх своїх спасенних якорів, бачив, як у пітьмі я сиджу по-турецьки на кам'яній придорожній тумбі, поклавши долоню на стегно і впершись у неї ліктем другої руки, що підтримує підборіддя, прикипівши очима до землі, немов до шахівниці, й холодно сную свої плани на завтра та післязавтра, творю прийдешні часи. Тоді я забував, що поряд зі мною буде мій син, сновигаючи, нарікаючи, просячи їсти, спати, забруднюючи труси. Я відкрив шухляду нічного столика й витяг звідти повний тубус піґулок морфіну, свого улюбленого заспокійливого засобу.
Моя в'язка ключів була величезна, важила понад фунт. Ключ від кожних моїх дверей, від кожної шухляди завжди був зі мною, хоч куди я ходив. Я носив їх у правій кишені штанів, у даному випадку шортів. Масивний ланцюжок, прикріплений до підтяжок, не давав мені загубити їх. Той ланцюжок, у чотири чи п'ять разів довший, ніж слід, лежав, згорнувшись, зверху на в'язці ключів. Такий тягар змушував мене нахилятися вправо, коли я був утомлений або забував компенсувати його м'язовим зусиллям.
Я роззирнувся востаннє, помітивши, що знехтував кілька засторог, виправив свій недогляд, узяв сумку і – мало не написав гітару – бриля, парасольку, сподіваюся, нічого не забув, погасив світло, вийшов у коридор у замкнув двері на ключ. Це вже безперечний факт. Одразу почувся звук, немов когось душать. То спав мій син. Я розбудив його. Нам не можна втрачати ні хвилини, застеріг я. Він відчайдушно чіплявся за свій сон. Природна річ. Кілька годин сну, навіть коли спиш як мертвий, аж ніяк не досить для організму, що насилу дійшов до віку статевого дозрівання й розбитий нестравленням. Оскільки я термосив сина й допоміг йому піднятися з ліжка, тягнучи спершу за руки, а потім за волосся, він з люттю відвернувся від мене до стіни і вп'явся нігтями в матрац. Я був змушений докласти всіх своїх зусиль, щоб подолати його опір. Але, тільки-но я витяг його з ліжка, він випав з моїх обіймів, упав на підлогу і став качатися, видаючи гнівні, обурені крики. Отже, вже почалося. Побачивши таку огидну демонстрацію сили, мені довелося застосувати парасольку, обіруч тримаючи її за один край. Але, перше ніж я забуду, одне слово про бриль. У його крисах було дві дірки, звичайно, по одній з кожного боку, я сам їх проробив коловоротом. У ті дірки я вставив два кінці ґумки, досить довгої, щоб пройти мені під підборіддям, радше під щелепами, але не дуже довгої, бо годилося, щоб вона була впору, ішла радше під щелепами. Завдяки цьому мій бриль, хоч як я звивався, завжди був на своєму місці, тобто в мене на голові. «Сорому в тебе нема, – кричав я, – огидний малий невіглас!» Я міг би розгніватись, якби не звернув уваги на цю обставину. А гнів – це розкоші, яких я не міг собі дозволити. Бо тоді я сліпну, перед очима постає криваве запинало, і, наслідуючи великого Ґустава, я чую, як тріщать лави суду присяжних. Ой, не безкарно ти лагідний, чемний, розважливий, терплячий день у день, рік у рік. Я кинув парасольку й вибіг із кімнати. На сходах я зустрів Марту, що піднімалася без чепчика, з розметаними косами, абияк одягнена.
– Що тут діється? – закричала вона.
Я подивився на неї, й вона повернулася на кухню. Я, трусячись усім тілом, вибіг у сарай, схопив сокиру, вибіг надвір і заходився, зігнувши руки, лупити по старій колоді, яка стояла там і на якій я взимку спокійно колов начетверо дрова. Зрештою сокира встряла так глибоко, що я не міг її витягти. Зусилля, які я доклав, щоб таки витягти, дали мені разом з виснаженням і полегшу. Я піднявся нагору. Син, плачучи, одягався. Увесь світ плакав. Я допоміг йому вдягти рюкзак. Сказав, щоб не забув узяти плащ. Він хотів покласти його до рюкзака. Я сказав тримати плащ поки що під пахвою. Була майже північ. Я підібрав парасольку. Без ушкоджень.
- Предыдущая
- 14/33
- Следующая
