Танго - Білик Іван Іванович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/64
• Следующая

— Ви їх не знаєте, сеньйоре начальник. Вони ненавидять усіх, хто залишає селище та їде у великий світ, їх треба зрозуміти…

Сергій не був переконаний у тому, що Буено не бреше, але дав йому спокій. Після розмови в столиці їхні стосунки ускладнились, і Буенавентурі не можна було більше диктувати. Раніше, власне, й диктувати не доводилось: молодий індіянин охоче виконував кожну забаганку начальника експедиції. А тепер… Але Сергій десь знаходив у собі сили стримуватися. Коли б він лише натякнув Горбатюкові, той би негайно дав йому іншого шофера, однак Ряжанка цього не зробив. Буено з Абаджієвим могли що завгодно подумати. І хоч Сергій удавав, ніби це його не обходить, у душі завжди відчував неприємний холодок, згадуючи розмову на початку великих дощів.

А як же з армагеддоном? Сергій часто ставив собі те болюче запитання. Особливо коли сідав біля вогнища, що розкладали робітники спеціально для нього перед наметом. Одного такого вечора йому спала на думку рятівна ідея.

Робітники поснули, стомлені за день. Тільки Буено сидів біля сусіднього намету й щось, певно, кумедне, розповідав Коляді, бо той час від часу вибухав реготом і лунко ляскав себе по колінах. Осторонь у кошарі кволо ремиґали ситі лами. Біля багаття походжав вартовий із тристволкою.

Сергій, утупившись у полум'я, перемотував безконечний клубок думки. І раптом аж засовався. Тоді, у джипі, Буено сказав: «Що зробив вам старий Санчо?» Так, від чаклуна, крім добра, він нічого не зазнав. То щира правда. Й цей вартовий не дошкулив йому. Навіть Буено, незважаючи на його ущипливість, ба й ворожість. Але ж хіба зробив щось лихого простий солдат генералові? Напевне ж, ні! А генерал таки шле його на смерть. І не одного чи двох, а цілі полки, величезні, мільйонні армії. Перемога кується жертвами. і солдати й гадки не мають, щоб не підкоритись генералові, хоча б могли це дуже легко зробити: що таке, зрештою, генерал та жменька його офіцерів? Як проти слона комар.

Хіба під час ворожої навали не посилає мати на смерть єдиного сина, хоч немає в світі сильнішої любові за материну?

Так, ненажерливий бог перемоги жадає данини. Отже, армагеддон…

Сергій не наважувався думати про жертви, яких вимагатиме термоядерний ідол армагеддону. Але ж світ таки загнив. Уражений до самісінького споду! Епідемія зайшла надто глибоко, щоб сподіватися на якісь хірургічні заходи. Таку болячку може знищити лише вогонь. І чим більша гнійниця, тим сильнішого вогню треба…

Від того вечора в душі знову настала якась тривожна рівновага. Приблизно така, як у хворого, що після довгих вагань погодився нарешті на ампутацію обох ніг: у серці передчуття чогось страшного й неминучого; він не уявляє себе в новому стані, але й зволікати зась — кожна згаяна година рівнозначна смерті.

Й Ряжанка з новими силами заходивсь коло роботи. Підготовка до глибокої розвідки йшла за планом. Начальник експедиції взяв усе під свій контроль. І те, що незабаром мало стати наслідком його діяльності, більше не називав армагеддоном. То вигадка пришелепуватого сектанта. Тепер для нього була нова назва: ампутація…

Здається, мало хто помітив зміну, що сталась у душі начальника. Мабуть, лише Матвій про щось здогадувався. Інакше навіщо б йому ввесь час крутитись попід ногами й заглядати Сергієві у вічі?

Ряжанка спочатку не звертав уваги на циганкуватого земляка, попросту ігноруючи його. Але довго втриматись не міг. Що за людина оцей Коляда? Зрештою, треба знати, з ким працюєш. Тим більше, коли людина — твій спільник, однодумець. А що Матвій не простий собі заробітчанин, у цьому Ряжанка не сумнівався.

Матвій же неначе відчув ті думки. Став надзвичайно запобігливий. Не проминав випадку, аби зайвий раз підкреслити вищість Сергія, навіть був не від того, щоб часом помріяти вголос про майбутнє. Сергій нарешті махнув на нього рукою. Що з нього спитаєш? Деградат, безбатченко. «Як і всі ми…»

Днів за кілька почалися справжні роботи. Індіяни під керівництвом столичних робітників і техніка Мігуеля виймали ґрунт, довбали відбійними молотками скелю, копали шурфи. Інші рубали ліс і прокладали в непрохідних джунглях дорогу або розчищали майданчики для майбутніх свердловин. Ритм був напружений, і вже виднілись перші наслідки. Карта, яка продовжувала обростати новими й новими подробицями, вказувала напрямок подальших пошуків: навскоси до річки й далі — до озера. Роздивляючись його приблизні обриси на білому ватмані, Сергій неодмінно згадував торішню пригоду з дівчиною на скелі. Що то за створіння? Тоді ж вона явно молилася. Може, черниця? Але ж у такому «вбранні»… А там хто його знає, які в індіян ченці. Щоправда, вони хрещені. Навіть оці напівдикуни з Тальталя…

Сергій посміхнувся. Християни, які вірять шаманові. А в самого шамана хрестик на шиї. Піп же раз на сім років обходить свою парафію з кольтом при боці. Пістоль і розп'яття… Зайве свідчення всесвітньої гангрени.

За якийсь день Ряжанка збирався навідатись до озера. Але трапилась подія, що на довгий час порушила ритм роботи…

Ясної місячної ночі в таборі зчинився лемент. Пролунало кілька пострілів. Сергій навпомацки вхопив свій карабін і стрімголов кинувся туди, де нестямно горлали й верещали погоничі-індіяни. Щось рябе й гнучке метнулося в нього перед самим носом і зникло в хащах. Ряжанка вітав на землю долілиць і вистрілив навпопад. Перелякано бекали лами. Полежавши, він поповз до кошари.

У кошарі, одкидавши ноги й довгу верблюдячу шию, лежала, болісно стогнучи, лама з кривавою раною на холці.

Інша тварина з перегризеною горлянкою застигла метрів за десять звідти. Сергій поторкав — мертва. Зібралися всі погоничі. Вони збуджено перешіптувались, раз у раз киваючи в той бік, де, на їхню думку, зник нічний розбишака.

— Знову ягуар, сеньйоре начальник. Як і минулого року, коли загинув Хорхе.

Другодні Сергій прокинувся від незвичного гамору. Щось трапилося знову? Підійшов до гурту. Тубільці стирлувалися вкупу й збуджено лементували. Осторонь розгублено кліпав очима Коляда. Під ногами в нього лежало троє волохатих цуценят.

— Що таке? — звернувся Сергій до земляка.

— А нечистий їх знає! Перепудилися чи що, — знизав плечима й відійшов геть.

Технік Мігуель теж нічого не зміг відповісти. Ряжанка озирнувся, шукаючи Буено. Той сидів на крилі джипа й схвильовано пихкав сигаретою.

— Сеньйор Маттео вбив маленьких пум, — пояснив він. — Пуми — священні тварини Тальталя. Тепер люди у відчаї. Пуми відвернуться од них. Так вважають усі мисливці. Досі вони дружили з пумами…

Хоч молодий індіянин і проказав це з відтінком іронії, проте очі його лишалися сумними.

Тальтальці никали по галявині до пізнього полудня, потім гуртом знялися й пішли собі. Про роботу того дня ніхто й не згадував.

Увечері Сергій виставив трьох вартових. І дуже слушно. Всю ніч навколо табору щось харкотіло й гарчало, шаруділо листя в хащах. У темряві спалахували хижі зелені цяточки.

Уранці виморені люди поснули, мов неживі. Попрокидались, коли сонце здійнялося ген над лісом. Сергій, вилізши з намету, здивовано оглянув табір. Хто, розпарений спекою, посилено чухмаривсь, хто лінькувато вилежував у холодку. Жоден не хапався до роботи. Та й працювати, власне, не було кому. Де ж ті, з Тальталя? Чи, може, вже подались на роботу?

Ряжанка підійшов до господарського намету. Ввесь інструмент — недоторканий. Ізсередини вистромилася скуйовджена голова Коляди.

— Здоров був, шефе. Нема наших робітників і досі. Заспали… Ну, вже хай прийдуть, я їм покажу, ледацюгам! Без обіду гупатимуть киркою…

Але тальтальці не прийшли ні в обід, ні по обіді. Не було їх і ввечері. Перед заходом сонця Коляда сів у машину й подався з Буенавентурою до Тальталя. Сергій сушив голову над тим, що сталося із сумлінними тубільцями. Коли б Матвій чогось не накоїв. Від нього можна сподіватися всього.

Машина загурчала пізно, годині об одинадцятій ночі. Матвій підійшов до вогнища й сів.

— Ну що там?

Коляда не відповів. Лише рукою махнув і затягся сигаретою.

• Предыдущая
• 37/64
• Следующая