Танго - Білик Іван Іванович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/64
• Следующая

За столом тривалий час точилася пуста балаканина, але дівчина байдужо мовчала, й Сергієві одлягло: виходить, марно злякався. Коли ж вона, не дивлячись на Сергія, сказала: «Пане Ряжанко, подайте, будь ласка, сифон», — він про себе навіть усміхнувсь і геть заспокоївся. Бач, яка хитра: «Пане Ряжанко!» Потепліло на душі, стало вільно й легко. Він навіть почав дослухатися, про що розмовляють Мільх і Пищимуха. Вдівці двох давно померлих сестер чемно називали один одного паном директором, хоча справжнім директором був Мільх, а його свояк лише завідував комерційною частиною невеличкого підприємства всемогутньої «Юнайтед фрут корпорейшн», що панує над усією Латинською Америкою.

— Ось побачите, пане директор, — гудів густим баритоном Пищимуха, — американці ще себе покажуть. Нехай я з цього місця не зійду! Кажете — Голдуотер. Не поспішайте. Голдуотер ніде не дівся. Він в Америці. Сьогодні за нього голосував кожний четвертий, а завтра… Ось побачите!

Невже цей дідуган думає дожити до наступних виборів у Сполучених Штатах? А втім, гуде, мов дубова діжа…

Мільх, підморгнувши до Сергія, відповів:

— Пане директор! В мене є інформасьон, що німці от-от свого бомбу зроблять. Кажуть, вони й уран шукають…

І знову змовницький погляд на Ряжанку. А Сергієві здалося, що про таких люди говорять: ділять шкуру ведмедя, а ведмідь у лісі лапу смокче. Де ще той уран! Експедиція урану не знайшла. Просто натрапила на сліди, котрі показують, що шукали правильно. Та й годі…

Пищимуха пережовував новину довгенько, покручуючи лівий бакенбард. Нарешті перепитав:

— Це що, пане директор, ви про Африку?

— Ні, пане директор, я не про Африку. В Конго там усе американці підмітають. Німцям зостаються мігайос… крихти. Я кажу не про Африку, пане директор…

Згодом Пищимуха з недовірою констатував:

— Еге, коли то ще воно буде, якщо тільки шукають..

Барон фон Маузер, третій свояк, виструнчився на стільці, наскільки дозволяла стареча сутулість, і поважно зашамкав німецькою мовою:

— В мене під Каховкою триста десятин та біля Малої Хортиці триста п’ятдесят. А разом буде… — Це, певно, логічно витікало з попередньої розмови.

Сергій подумав, що в цього дідугана повипадали всі зуби ще до того, як було винайдено зуболікарську бормашину, й про себе засміявся.

— Пане барон, — перебив свояка Мільх, і фон Маузер ображено відкопилив губу. — Пане барон, ви живете 1918 роком. Ваші землі затоплено морями. Не чули?

Пан директор заходився розвивати перед громадою свою теорію придатності всіх і всіляких союзників, постійних і тимчасових, А Сергій дививсь, як кумедно киває кінчик його носа, й думав, що це, певно, саме для нього вигадано прислів’я: «Ніс на трьох ріс, а одному дістався».

Левонтій сидів поруч із Сергієм й увесь час підливав собі в чарку. Він не втручався у розмову, тільки раз у раз шептав Ряжанці, захоплено моргаючи в бік пана директора:

— От дають, га! Ось ти тільки той… Га? — Очиці його блищали, неначе хто знову капнув у них по наперстку олії.

Над столом зависла тиша. Тоді рипнув стілець і значущо прогуркотів директорський кашель: «Г-км! Г-км!» Але голос далеко не відповідав такому вступові. Пищимуха пригладив лівою рукою спочатку один бакенбард а ля Бісмарк, потім другий і невпевнено звідався:

— Можна вас, пане директор, потурбувати в одній справі?..

Мільх наставив вухо. Цей тон не провіщав нічого доброго.

— А яка то… справа?

— Та бачите, пане директор, в мене там накльовується гарний бізнес…

— То щасти вам! — Мільх починав потроху нервувати.

— Дякую, пане полковник, але… — мулявся Пищимуха. — Трохи не вистачає капіталу, так я й…

Кошлаті брови Мільха зійшлися на переніссі.

— Пане директор, — хрипко озвався він і заходивсь крутити в руці виделку, — я вам щоразу й так…

— Я пам'ятаю! Я пам'ятаю! — зірвався півнем Пищимуха. — Аякже! Аякже!.. В мене все достоту позаписувано! Все до копійки. Зараз матиму добрий бізнес. Поверну вам усе до песо, пане директор!

Тамуючи важке зітхання, яке аж напирало в грудях, Мільх мовчки дістав гаманець. Він добре знав, що то за бізнес у Пищимухи, але простяг йому три банкноти.

— Вистачить?

— Атож, атож, пане директор! — з готовністю схопився свояк із бакенбардами. — А я вже вам потім — усі до песо. В мене накльовується бізнес…

Про той бізнес дещо вже чув і Сергій — від Горбатюка. Пищимуха приторговує маріхуаною. Але яке йому, Ряжанці, діло до того!

Навпроти, ліворуч від Стефанії, недбало закинув ногу за ногу «панич Петрусь». Він прийшов напідпитку й поводився безцеремонно. Очі в нього каламутні й малорухомі. Стривай, чи не частує пан «Бісмарк» маріхуаною й небожа?.. Коли цей покидьок знову встиг викохати собі таку бороду? Руде клоччя викликало неприємні асоціації, й Сергій намагався не дивитись на нього.

Стефанія мляво копирсалась виделкою в тарілці, але Сергій помітив, як у неї нервово тремтять вії, й нашорошився…

Все почалося з того, що Левонтій Горбатюк нетвердою рукою підняв келих із джином і проголосив тост:

— Давайте, панове, вип'ємо за той… за нуклярну німецьку бомбу, о!

І, не чекаючи нікого, хильнув одним махом і переможно глянув на Стефанію. Та дивилась на нього з огидою.

— А чом ви на мене так той… панно Сте… фанІє? Х-хі6а я в вас той… теля вкрав?

В Стефанія підкреслено спокійно відповіла:

— Так, пане Горбатюк, украли. Навіть більше, ніж теля.

Левонтій неспокійно засовався на стільці, потім закихкотів:

— Ких, ких, ких, ких… Кахи!.. Кахи!.. Що ж я в вас той… ну, вкрав, кажу, га?

— Молодість мою, — в’їдливо-люб'язним голосом проказала Стефанія й недобре посміхнулася до п'яного. Той перелякано блимнув на Мільха, але старий удавав глухого. Вісімдесятирічний барон фон Маузер щось собі шамкав під ніс, а Пищимуха ніяково посмикував бакенбард, відтягуючи дряблу щоку.

Горбатюк оговтався й почав сікатися до Стефанії. Сергій приготувався до найгіршого.

— Як же це я той… у вас молод-дість той?.. Ану, той… скажіть, як!

Дівчина звелась на ноги. Обличчя їй зблідло, ніздрі збуджено роздимались. Але вона таки отямилася й повільно сіла. Не дивившись на Сергія, відчувала його тривожний погляд.

Горбатюк посміливішав:

— Та я ж до вас, панно Стефаніє, мов той… мов рідний б-братик!

Стефанія спаленіла:

— Годі з мене й одного братика! Й він такий самий слинько, як і ви. Можете помилуватися! Правда, він тут ні до чого.

Дівчина ворожим поглядом обвела всіх, не минаючи й батька. Мільх кинувся заспокоювати доньку. Скандал не входив до програми святкової репризи.

— Стефо…

Але Стефанію вже важко було спинити. її неначе враз обдало і снігом, і окропом:

— Цить, тату, дай мені висловитись!

— Стефо… ти п'яна.

— Я випила рівно стільки, щоб сказати вам усе у вічі. Я досі мовчала, а тепер годі! Не намагайтеся спиняти мене. Ти анітрохи не кращий за оцього паяца, — вона кивнула в бік Горбатюка. — Різниця, можливо, тільки в тому, що потайніший.

Мільх почервонів, але, скосувавши на Пищимуху, помітив, що той збирається щось сказати. Він угамував нерви й одвернувся від Стефанії.

— Що ви, дочко, балакаєте! — пробасив Пищимуха й розтяг свої бакенбарди а ля Бісмарк. А склеротичний барон, який увесь час підраховував свої неіснуючі десятини біля Каховки, нарешті задоволено прошамкав:

— Уньт цузамен махт ес зекс гундерт фюнфціхь. — Тоді вирішив трохи осадити Стефанію. — Ніхьт зоо, кляйне![3]

Дівчина блимнула в його бік:

— Я, дядечку, давно вийшла з того віку, коли мені розповідали казочки!

— Це, Стефо, не казочки, а політика! — повчально озвався Мільх, із докором глянувши на дочку.

— Кого ви намагаєтесь переконати? Ви ж усі, що отут сидите, — мерці! — вибухнула та у відповідь.

Рудобородий панич підняв келиха:

— Салуд, сеньйорито! Я п… п'ю за оцих трупів! У них зберігаються н-наші гаманці!

• Предыдущая
• 32/64
• Следующая