Танго - Білик Іван Іванович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/64
• Следующая

— То з них такі християни, як з редьки бублик!

Буено не відповів. Коляда сказав це українською мовою. Але водій узагалі уникав розмовляти з Колядою. А тим більше зараз. Хесус перестав танцювати, узяв заздалегідь заготоване листя й акуратно накрив мерця. Потім заходився закидати його землею. Коли утворилась могилка, притоптав її долонями, виклав плитами, а зверху притис великою каменюкою, яку котив сам аж з вибалка, не дозволяючи нікому допомагати. Нарешті встромив у свіжу землю зв'язаний ліанами хрест, перехрестився по-католицькому зліва направо й сказав:

— Амен.

Тільки тепер дозволив підійти до могили іншим. Усі індіяни поклали на камінь по пучечку зілля й теж сказали:

— Амен.

А Хесус сів осторонь, неспроможний зрушити з місця. За день він так виморився, що в нього тряслись руки й ноги.

Буено підійшов, поторкав хрест і сумно промовив, ні до кого не звертаючись:

— Він хотів стати механіком. Три роки заробляв гроші…

Коляда похмуро дивився на водія.

Всі повернулись до наметів. Погоничі розклали велике багаття й довго сиділи, тихо перемовляючись незрозумілою мовою. Тут же мирно ремиґали поприв'язувані лами, бездумно втупившись у полум'я. На варті стояло двоє робітників з рушницями й пильно вдивлялись у зрадливі хащі.

Цієї ночі вартовим не довелось нагадувати про їхні обов’язки.

— Е-ге — ге-ге-ге-е-е!.. Бу-е-но-о-о!..

Обабіч ущелини здіймались високі, метрів з п'ятдесят, і майже прямовисні стіни, порослі де-не-де кострубатими кущами, кактусами найрізноманітнішої форми й травою. Сонце шкварило в самісіньку маківку, а нерухоме повітря здавалось таким густим і розпеченим, мов попіл у палаючій печі. Сергій прислухався. Анішешерх. Знову гукнув:

— Ого-го-го-го-о-о-о-о-о-о! Бу-у-е-е-е-но-о-о-о-о-о-о!

Луна знову передражнила його: «Го-го-го-о-о-о-о-о-о!..» Але серед її стоголосого хору Сергій упіймав вухом те, чого дослухався, — ледь чутне й пискляве, неначе комарева дзизка: «е-о-о-о-е-е-е-е-е-е!» Певно, Буено кричав: «Сень-йо-о-о-ре-е-е-е-е-е-е!» Ряжанка сів на камінь. Сорочка прилипла до спини. З картатої вона давно перетворилась на сиву з мокрими темними плямами, ноги в черевиках стали як варяниці. Усе-таки жити в тропіках — величезне випробування. Як ті індіяни ще й досі не вимерли? Власне, вони й живуть недовго. Сорок років Хесусові, а неначе дідуган. Сергій знову подав голос:

— Е-ге-ге-ге-е-е-е-е!

Коли луна вгамувалась, почув уже чіткіше:

— Сень-йо-о-ре-е-е-е-е-е!

Тепер у Хесуса новий напарник: Буено. Старий індіянин навряд чи зміг би виконувати обов'язки й за свого загиблого одноплемінця. Й доки Ряжанка сушив собі голову над тим, де взяти людину, Буено сам зголосився:

— Я ходитиму з вами у маршрути, сеньйоре начальник! Сергій спочатку трохи поморщився. Цей мучачо щось дуже набивається з послугами. Видно, не без прихованої думки. «Яку ж він користь може від мене мати?..» А, грець із ним, він — то й він. Чим він гірший за покійного Хорхе? Правда, Хорхе не любив задавати запитань… Ну, та де дінешся… Тимчасово.

І Сергій дав згоду. Сьогодні вони вже третій день працюють утрьох. По обіді посідали відпочивати, а Ряжанці раптом закортіло заглянути в ярок, який починався від самої секвойї, під чиїм стовбуром вони розташувались. Двометрового діаметра стовбурець надійно захищав од сонця, хлопців зморило на сон.

— Ну добре, — сказав Сергій. — Ви полежте, а я помаленьку піду оцим ярком. Почекаю на вас там.

Але минуло добрих дві години, а від Буено та Хесуса ні слуху ні духу. Тоді Сергій заходився гукати: ще заблудяться.

Глянув угору, куди здіймалися стрімкі стіни ущелини. Чи ба, хто б міг подумати: спочатку такий собі безневинненький ярок, а виявився справжнім каньйоном.

По дні ущелини протікав струмочок. Вода була напрочуд холодною й прозорою. Певно, джерело десь зовсім недалеко. Берег потічка поріс молоденьким моріжком. Ряжанці нестерпно закортіло роззутися. Він розшнурував черевики й умочив ноги в холодну воду. Яке блаженство! Аж мурашки по спині побігли.

Сергій то занурював, то витягав набряклі од спеки ноги. Потім відійшов під кущ, скинув з голови свій корковий шолом і розплатався на м'якій прохолодній травичці. Загадкова річ усе-таки життя. Чи багато людині треба? Наївся, напився, відправив фізіологічні потреби — і щасливий. Оце так від народження до самої смерті? Навіщо? Хто в цьому зацікавлений? Бог? Дідька лисого. Бога немає. А хто ж тоді? Якби-то він був, отой нещасний бог. Усе б зразу стало на свої місця: Всевишній сотворив людину, дав їй життя для того, аби прославляла творця й своєю ґречною поведінкою заслужила царство небесне.

Все просто і ясно! Очевидно, первісна людина для того й вигадала бога, щоб не мордуватись у даремних пошуках мети. А тепер богом тільки бабусі одна одну лякають.

Ну, добре, візьмімо з іншого боку. Колись люди вважали, що атом — найменша частка, до якої можна поділити матерію. А тепер виявилося, той самий нужденний атом — цілий світ зі своїми законами, такими ж невблаганними, як і космічні. Щось подібне до мініатюрної сонячної системи: ядро — сонце, а електрони, які обертаються навколо нього, — планети. Ану ж, коли виявиться, що й наша справжня сонячна система — це всього-на-всього один нікчемний атом на порепаній п'яті якоїсь незбагненно великої істоти? Істота човгає п'ятами, а в нас на сонці спалахи й радіаційна активність…

Ряжанка зітхнув. Це він надто високо здерся. Так, що й самого не видно. Йшлося про життя. Якщо все в природі розумно й закономірно, то якийсь сенс повинне ж мати й життя? От вовк і вівця. Ну, вівця створена для того, щоб їсти траву. Припустимо, хоч і не дуже логічно. А для чого ж тоді вовк? Щоб їсти вівцю? Виходить, один із них зайвий. Навіщо ж вівця? Щоб опинитись у вовчому шлунку? Знову алогізм. Якщо все в природі розумно, то вівця 6 із самого початку мала бути в шлунку вовка: там народжуватись, там і жити. Інакше — неекономне витрачання енергії.

Який сенс мав, наприклад, з'являтись на світ божий Хорхе? Щоб віддати свій тельбух ягуарові? Що він довів двадцятьма роками свого існування? Що залишив по собі? Може, хоч добру пам'ять? Навряд. Он його найближча людина, Хесус, — і той про нього забув.

Коли того сумного вечора дивився, як старий індіянин порається біля небіжчика, як любовно загорта його у пальмове листя, Сергій не впізнавав Хесуса. Але в ту ж мить, коли, загородивши в рихку землю хрест, знесилений сів на землю, Хесус знову став тим самим німим і байдужим створінням, яке справно махає киркою і з ранку до вечора жує свою паскудну коку.

Сергій на свої очі бачив, як Хесус смачно вишкрібав з алюмінієвого кухля квасоляну кашу, недоїдену звечора бідолахою Хорхе. Ряжанка навіть не витримав:

— Це ж його кухоль!

Індіянин байдуже глянув на нього, не перестаючи облизувати ложку:

— А-а, так, сеньйоре… так…

Потім в очах його промайнула якась думка чи тінь думки. Він додав:

— Викидати гріх… За нього ж гроші…

І більше не звертав на Сергія уваги.

Наступного дня, дивлячись, як Хесус діловито ремиґає коку, Сергій знову не втримався:

— А Хорхе немає, га? Що ти тепер скажеш його матері?

Хесус довго жував, нарешті видавив:

— Скажу — помер… ягуар…

Дружини Хорхе не мав. Хто його пожаліє? Мати? І все? Поскавчить, як сучка, в якої втопили цуценя, та й годі. Можливо, в таких випадках плоть шкодує за марні муки: породила його в болях — і даремно… Де ж та оспівувана закономірність і всеосяжна доцільність у природі? І хто їх узагалі оспівує? Поети? Але Сергій сам бачив, як поети одержують за вірші грошики, а потім купують на них біфштекси. Виходить, надихала поетів думка набити тельбух? Оце-то натхнення!

Сергій почухав ногу. Щось увесь час лоскотало його. Мабуть, мурашки? Десь недалеко вже дзвенів голос Буенавентури. Нахилився, щоб узутись, — і закляк: біля ніг, скрутившись калачиком і високо піднявши плескату голову, лежала величезна гадюка в руку завтовшки. Нелюдська сила пружиною звела Сергія на ноги, він стрибонув убік, перечепився через суху гілку, знову схопився й дременув навтіки. Й тільки тоді зупинивсь, коли мало не налетів на Буенавентуру та Хесуса, які несподівано виринули з-поза хащів.

• Предыдущая
• 21/64
• Следующая