Выбери любимый жанр

Операція «Кришталеве дзеркало» - Ненацький Збігнєв - Страница 31

Предыдущая
31/31

Изменить размер шрифта:

— Документи! — нервував офіцер. Кинув оком на погони Альберта. Козирнув.

— Шлях вільний, майоре. Даруйте, що загаяв вас, але ви були в сорочці…

Рушаючи, Альберт помітив у боковому дзеркальці, як офіцер вичитував вартовому. Потім він побачив, як із караульної будки вибігли троє офіцерів, вскочили у віліс, і від покотився услід за ЗІСом. Альберт додав газу, і стрілка спідометра знову підскочила до цифри «90». Віліс відстав і не пробував догнати їх.

Рокита одтулив віконце, що відгороджувало його від кабіни.

— Я думав, буде жарко… Мої хлопці були напоготові. Одна граната в караульну будку, три черги з автоматів, і лишилося б від них тільки мокре місце.

Альберт витер спітніле чоло.

— Не варто заводитись. Ми все одно не встигли б потім утекти…

— О, у нас сталеві нерви. От тільки де з чим іншим не все гаразд…

Альберт осміхнувся до Рокити і значливо кивнув. У найближчому лісочку він звернув на першу ж бічну дорогу і зупинився, коли шосе не стало видно за деревами.

Рокитині хлопці вивалювалися з кузова машини сонні, запилені. Перекидаючись жартами, вони зникали за деревами. Рокита сів у кабіні поруч з Альбертом.

— А Джонсон напевно мене чекатиме?

— Нас дожене легкова автомашина — чорний «паккард». Деякий час він їхатиме за нами, потім випередить і зупиниться. Я стишу хід, ви вискочите з нашої машини, сядете в «паккард» і поїдете. Там і відбудеться ваша розмова — так найбезпечніше. Полковник підвезе вас аж до ліска неподалік від Гарволіна за Варшавою. За цей час я проведу ЗIС через Варшаву, і під Гарволіном повториться та сама процедура. Ви пересядете до мене в кабіну, і ми гайнемо прямо до Желязного під Замостя.

— Ювелірна робота.

— Ми, розвідники, полюбляємо ювелірну роботу. Спритність і інтелект схрещують шпаги з брутальною й жорстокою силою. Одна людина вступає в двобій з арміями противника.

Сильний гуркіт заглушив його останні слова. Низько-низько над деревами пролетів літак.

Альберт і Рокита вискочили з кабіни. Літак, здавалося, провалився між деревами, тільки мотор свистів, вив, потім зненацька стих: за лісом був аеродром.

— Хай йому чорт! вилаявся Альберт.

Всього за кільканадцять кроків лісок закінчувався і починалися бетоновані злітні доріжки. Збоку, метрів за триста, стояли ангари, снували озброєні військові. Рокитині хлопці, приваблені завиванням моторів, висипали на узлісся і повитріщалися на довгий ряд сріблястих літаків.

— Вертайтеся в машину! Негайно! — горланив Альберт.

Проте вартові біля ангарів уже помітили їх. Двоє з них рушили до лісу.

— Погляньте, майоре. Баки з бензином, — сопів Рокита. — Досить двох-трьох гранат, і спалахнув би такий фейерверк, що й самому господові богу стало б жарко.

— Ви що, здуріли? Цей аеродром охороняє принаймні рота…

— Ну то й що? Мені не раз уже доводилося з меншою групою розбивати роти. Наженемо на них страху — і край!

Альберт шарпнув його за рукав.

— Негайно зберіть своїх людей! Їдьмо! Ви знову хочете накоїти дурниць?

Вартові підходили ближче і ближче. Вони скинули з плеча автомати і тримали їх напоготові. Рокита неохоче віддав наказ повертатися до машини. Альберт завів мотор, ЗІС поволі рушив з ліска, Рокитині хлопці на ходу вскакували в кузов.

— Стій! Стій! — чув Альберт застережливі окрики вартових.

Мотор ЗІСа завив, колеса забуксували в піску. Вартові кинулися до машини. ЗІС з'їхав із дороги на траву, колеса попали на твердий грунт, машину рвонуло вперед. Протріщала автоматна черга. Напевно, стріляли вартові з аеродрому. Але вони лишилися далеко позаду. Альберт виїхав на шосе.

— Будьте обережні, а то втрапимо до самісінького пекла, — волав до нього крізь віконце Рокита.

Все відбулося, як і було задумано. В умовлений час чорний елегантний «паккард» наздогнав машину, яку вів Альберт. У цьому місці шосе круто бралося вгору. Зупинилися в улоговині, де воно збігало на невеличкий місток. З Альбертового ЗІСа виліз Рокита. Водночас відчинилися дверцята «паккарда», з нього вийшов чоловік у формі поручника. Рокита прослизнув в автомобіль, дверцята хряпнули, і «паккард» стрімко рвонувся вперед. Альберт устиг помітити тільки руки, що запнули білі фіранки.

Поручник підійшов до кабіни і козирнув.

— Пане майоре, полковник наказав мені вести машину далі замість вас, — доповів він.

Альберт мовчки виліз із кабіни. Поручник сів до керма. Машина рушила. Альберт побрів угору по дорозі. Чорний «паккард» легко проскочив узвіз і швидко зник за рівненьким схилом узгір'я. Вантажний ЗІС, здавалося, через силу з'їжджав на підвищення, і, зупинившись на шосе, Альберт ще досить довго бачив високий кузов, у якому сиділо тридцять людей Рокити. Нарешті, ЗІС вибрався на вершину горба, на мить ніби застиг на ясному тлі неба. Потім і він зник, спустившись у долину.

Над шосе злегка тремтіло марево нагрітого повітря. Сорочка липла в Альберта до спини, по чолу і скронях цівками котився піт. Асфальт, здавалося, дихав жаром. Альберт зійшов з дороги й сів над порослим травою кюветом, поклавши біля себе мундир і кашкет. Він не оглянувся, почувши, як позаду різко й пронизливо завищали гальмами автомашини. Знав, що це були два військові віліси і три вантажні машини, набиті озброєними солдатами. Пізніше повз нього проїхали ще дві селянські підводи, а він усе сидів над канавою — у розстебнутій сорочці, згорблений, безсило опустивши руки на коліна, із змореним і запиленим обличчям, скидаючись на стомленого мандрівця, яких чимало в той час брело по дорогах Польщі.