Операція «Кришталеве дзеркало» - Ненацький Збігнєв - Страница 25

• Предыдущая
• 25/31
• Следующая

— Ви сьогодні ж розмовлятимете з Рокитою.

— Тут?

— Ні.

Вона знову сіла поруч з Альбертом, попросила сигарету.

Альбертові хотілося піймати її погляд. Очі в неї були зеленкуваті, хоч при слабкому електричному світлі вони часом здавалися то чорними, то голубими.

— Ви були дружиною Перкуна?

Анастазія здригнулася.

— Ні. Він мав дружину і двох дітей. Я ж була тільки коханкою. І пишаюся цим. То був великий чоловік. — Вона подивилася прямо у вічі Альбертові.

Він кивнув.

— Розумію…

— Що ви розумієте?

— Оскільки ви не вірите, що на вашому шляху може зустрітися людина, гідна Перкуна, ви пішли в черниці.

Анастазія зневажливо стенула плечима.

— Аж ніяк. За мною ганяються, як за скаженим собакою, тому я й ховаюся в кляшторі.

— Вони мають докладний опис ваших прикмет. Заступник начальника повітового УБ Крихняк цитував мені його напам'ять.

Анастазія засміялась.

— Крихняк? Це ж був один з найвірніших друзів Перкуна. Ох, яка сліпа, безглузда випадковість, що він загинув від рук своїх товаришів. Рокита не міг подарувати собі того, що хтось із його хлопців ненароком застрелив Крихняка.

Альберта дужче й дужче розважала ця розмова. Він взяв у долоні її руку і торкнувся губами кінчиків її пальців.

— У мене таке відчуття, ніби я чиню святотатство.

Вона вирвала руку.

— Чому?

— Бо я й досі уявляю вас у чернечому вбранні. Жінка глянула на нього усміхненими очима і подала обидві руки. Раптом знову вирвала їх, підхопилася.

— Уже пора! Ходімо!

Стояла тепла місячна ніч. Вони зупинилися на цвинтарі біля кляшторного костьолу. Пахтів бузок. У місячному сяйві волосся Анастазії здавалося чорним, такими ж чорними були поля, що простягалися до краю недалекого лісу, поблискувала тільки піщана дорога…

— Погляньте-но, — стиснула Анастазія його руку.

На узліссі немовби засвітилися невгасимі іскри. Їх ставало дедалі більше — рухливих, миготливих вогників. Вони випливали з лісу, шикувалися в довгу вервечку і мандрували піщаною дорогою серед полів, рухаючись у цілковитій тиші, що стояла в нічному повітрі. Коли вони опинилися вже зовсім близько, до Альберта долинув скрип возів, він розрізнив обриси коней і людські постаті із смолоскипами в руках.

— Ходімо! — потягла його за собою Анастазія.

Вони вийшли на дорогу, назустріч низці вогнів, що наближалися. Повз них, важко застукотівши копитами, промчало кілька озброєних вершників у польських мундирах. Одному з них Анастазія махнула рукою. Він козирнув.

На вежі вдарив великий кляшторний дзвін. Його гучне, жалобне бамкання котилося над полями і, відбившись від стін лісу, поверталося назад іще потужнішим.

Вони знову розминулися з трьома озброєними вершниками. Запахло пилом і кінським потом.

Попереду валки возів, освітлюваної з обох боків смолоскипами, йшла невелика група чоловік у військових мундирах, з автоматами на грудях. Вони йшли недбалою ходою. Зустрічаючись з Анастазією, заглядали їй в обличчя. Офіцер з двома зірочками на погонах козирнув. На головах у них були конфедератки і майже в кожного — велика срібляста бляха ринграфа.

Проїхали й самі вози — звичайні селянські фурманки, на дошках яких поверх соломи лежали мертві тіла. Хитке, миготливе полум'я смолоскипів перебігало по їхніх спухлих, майже чорних обличчях. Від підвід тягло нудотним трупним запахом.

За возами в повному бойовому порядку, з непокритими головами повільно йшли дві роти солдатів Рокити. Шкварчали смолоскипи, бризкаючи великими іскрами, стогнав дзвін на вежі костьолу. Бліде сяйво химерно змінювало людські обличчя: вони скидалися на посмертні маски — чорний провал носа, глибокі ями очниць.

— Ви ще нічого не розумієте? — почув він шепіт Анастазії.

Так. Він поки що нічого не міг збагнути.

— Це везуть на цвинтар тих дев'ятьох, яких розстріляло УБ, щоб поховати їх по-людському. Їх розстріляли на тюремному подвір'ї. Трупи звалили в старий бункер у лісі, тільки трохи присипавши землею. Чередник, що рано-вранці вигнав корів на узлісся, побачив це… Рокита послав туди своїх людей, і тіла відкопали.

Похоронна процесія вже проминула їх. Поступово вляглася збита кінськими копитами курява на дорозі. Досі стогнав дзвін.

— Ходімо, ходімо на цвинтар, — Анастазія потягла Альберта за руку.

Він вирвався.

— Ви що, збожеволіли? — грубо крикнув. — Ви забуваєте, що я виступаю в ролі співробітника органів держбезпеки. Мені тільки бракувало, щоб хто-небудь із ваших хлопців, попавши в лапи Яруги, виклав йому: «Я бачив майора УБ на цвинтарі в товаристві Рокити і пані Перкун. У них дуже зворушлива дружба».

— Сміливим вас не назвеш.

— Просто я не хочу бути дурнем.

Вервечка вогнів уже звертала до кляштора. Там, на невисокому пагорбі, було невелике сільське кладовище. Альберт провів Анастазію аж до кущів бузку, що росли понад стіною кляшторного саду.

Місяць сховався за хмарами. Налетів поривчастий вітер, ліс понуро зашумів, вторуючи голосу недалекої грози.

Альберт і Рокита сиділи за два-три кроки один від одного на стовбурі зрубаної сосни над самим узліссям.

Їх розділяли цілковита темрява, обережність, а можливо, і взаємна недовіра. Коли над лісом спалахнули блискавки, вони розрізняли тільки силуети один одного: на мундирі Рокити поблискували металеві ґудзики, орел на околичці й окантований козирок військового кашкета. Голос Рокити звучав низько, приглушений шумом вітру і далекими перекотами грому, долинав до Альберта, як інтимний шепіт. З хвилини на хвилину міг линути дощ. Рокита говорив поквапливо:

— Дякую вам, пане майоре, що ви застерегли про Ведмедя. Признаюся з жалем, що спершу я стримано поставився до вашої перестороги. Зрештою, ви висловлювалися дуже неясно або ж мені її неточно переказали. Ведмідь? Боже милостивий, це ж мій добрий, сердечний друг. І раптом — зрадник. Запродався Ярузі… Ми його допитували. Він зізнався. Я пристрелив його із свого пістолета. Особисто. Зробив я це для перестраху. Я чув, пане майоре, буцімто ви скаржитеся на те, що я підсилав до вас своїх хлопців. Чи правда це? Хлопець, котрий був у вас, повернувся до мене й каже: «Цей тип ніякий не англієць, а убек». Я питаю його: «Чому ти так гадаєш?» — «Сам мені так сказав». — «Він тобі про це сказав?..» — «Атож…» Відчуваю, що хлопець крутить, щось замовчує. Я припер його, як то кажуть, до стінки і дізнався, що ви відібрали в нього пістолет і пожбурили на газон. Це остаточно переконало мене в тому, хто ви насправді.

«Ex ти, дурненький, — кажу я хлопцеві.— Якби це був справжній убек, ти б уже давно сидів у в'язниці. А він тобі пістолет повернув. Звідкіля йому було знати, що ти від Рокити, а не підісланий з УБ?» І тоді я вирішив, що найкраще буде доручити Анастазії зв'язатися з вами.

Проте потім ми знову перелякалися. Нам здалося, що ви справді з УБ, а тим часом Анастазія вже встигла показати вам підземелля в кляшторі.

— А потім ви опинилися в безвиході,— ущипливо урвав його Альберт.

— Ви засуджуєте мене за наліт на місто?

— Навіщо ви вбили учителя Рамуза? Вам хочеться настроїти проти себе інтелігенцію?

— Що вдієш! Інтелігенти повинні пам'ятати, що завжди знайдуться люди, які братимуть на карб кожен учинок будь-кого з них. Зрештою, Рамуз загинув з інших причин. У моїх загонах його вважали приятелем Перкуна. Але що це, даруйте, за приятель, коли на нього не можна покластися, коли він може вгородити ніж у спину? Я не хочу мати підступних друзів. Він, бачте, намірявся помирити мене з комуністами!

— Що ви збираєтеся робити?

— Не знаю. Це вирішить штаб. Моя думка: ситуація зараз така, що пора розформувати групу. Деякі нехай постараються нелегально пробратися за кордон, решта подасться на західні землі. Головне — перечекати найважчий момент. Потім я знову всіх скличу.

— У розпорядженні УБ є докладний опис прикмет майже всіх вас. Під землею сховатися вам не вдасться. А на землі, та ще й у Польщі, доберуться до кожного.

• Предыдущая
• 25/31
• Следующая