Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 43

• Предыдущая
• 43/53
• Следующая

Я немовби прокинувся, але сон тривав — мені снилося, що я плаваю. Щось холодне й мокре текло в мене по обличчю, я відчув чиїсь руки, вони термосили мене, і я почув голос.

— Олафе, — пробелькотів я, — навіщо? Навіщо?…

— Халь!!

Мене наче вдарило щось; я сперся на лікоть і побачив її обличчя зовсім близько, а коли сів, приголомшений, нездатний навіть думати, вона поволі опустилася на мої коліна, плечі її конвульсійне здригались — а я ще не вірив. Голова в мене гула й була ніби з вати.

— Ері, — промовив я задерев’янілими губами; вони були якісь великі, важкі і наче чужі.

— Ері, — це ти… чи мені тільки…

І раптом сили повернулися до мене, я схопив її за плечі, підняв, скочив на ноги, заточився разом з нею, і обоє ми впали на ще теплий, м’який пісок. Я цілував її солоне, мокре обличчя і плакав, уперше в житті, і вона плакала. Ми довго не говорили нічого; ми ніби боялися одне одного — не знаю чому; вона дивилась на мене, мов сновида.

— Ері, — повторював я, — Ері… Ері… Я не тямив уже нічого. Я ліг на пісок, а вона, перелякана, марно намагалася підвести мене.

— Ні, Ері, — прошепотів я, — ні, це нічого, це минеться…

— Халь! Говори! Говори!

— Що мені говорити… Ері…

. Мій голос трохи заспокоїв її. Вона кудись побігла й повернулася з плескатою пляшкою, знову поливала моє обличчя водою — вода була солона: з океану. «Треба було б чогось випити», — майнула думка; я закліпав повіками, приходячи до пам’яті, потім сів і обмацав голову. Жодної рани, була лише ґуля завбільшки з апельсин, трохи подряпана шкіра, ще добре-таки гуло в вухах, але тепер я почував себе майже добре. Принаймні поки сидів. Я спробував підвестися, але ноги мене не дуже слухалися.

Вона стояла на колінах передо мною, опустивши руки й не зводячи з мене очей.

— Це ти? Справді? — спитав я. Лише тепер я зрозумів; я відвернувся і, хоч у мене нудотно закрутилося в голові від цього руху, побачив у світлі молодого місяця за кільканадцять метрів далі, на краю шосе, чорні обриси глідера й автомобіля, злитих докупи. Голос зрадив мені, коли я перевів погляд на неї.

— Халь…

— Так.

— Спробуй підвестися, я тобі допоможу…

— Підвестись?

Видно, у мене все ще наморочилась голова. Я розумів, що сталося, і не розумів. Це Ері була в глідері? Неможливо.

— Де Олаф — спитав я.

— Олаф? Не знаю.

— Як це?… Його тут не було?

— Ні.

— Ти сама?

Вона кивнула.

І раптом я страшенно злякався.

— Як ти могла?! Як ти могла?!

Обличчя її тремтіло, губи сіпалися:

— Я му… сила…

Ері знову заплакала. Потроху вона затихла, заспокоїлася. Торкнулася мого обличчя. Чола. Легкими дотиками обмацувала мою голову, а я повторював майже нечутно:

— Ері… це ти?

Я марив. Потім я поволі підвівся, вона допомагала мені як могла; ми дійшли до шосе. І лише тоді я побачив, який вигляд мала машина: капот, радіатор — усе сплющилося в гармошку. Зате глідер був майже непошкоджений — лише зараз я помітив, наскільки вищий він за автомашину, — крім незначної вм’ятини на корпусі, там де об нього вдарилася машина, — нічого. Ері допомогла мені залізти в нього, трохи подала назад — уламки автомобіля з протяжним брязкотом покотилися вниз, і рушила. Ми поверталися. Я мовчав, вогні пропливали повз нас. Голова моя хиталась на плечах, ще й досі велика й важка. Ми вийшли з глідера перед котеджем. Вікна й зараз були освітлені, наче ми сиділи там. Вона допомогла мені зайти в кімнату. Я опустився на ліжко. Вона пішла до столу, обминула його і попрямувала до дверей. Я аж підскочив:

— Ти йдеш?!

Вона підбігла до мене, стала навколішки біля ліжка і заперечливо похитала головою.

— Ні?

— Ні.

— І ніколи не підеш від мене?

— Ніколи.

Я обняв її. Вона притулилася щокою до мого обличчя, і з мене почали виходити і ще дотліваючий попіл запеклості, гніву й безумства останніх годин, і страх, і розпач; я лежав спустошений, мов мертвий, і лише пригортав її до себе, дедалі сильніше, немов до мене поверталися сили, і була тиша, світло виблискувало на золотих шпалерах кімнати, а десь далеко, наче в іншому світі, за відкритими вікнами шумів Тихий океан.

Важко повірити, але ми зовсім не розмовляли ні того вечора, ні тієї ночі. Зовсім нічого, ані слова. І лише наступного дня, вже надвечір, я дізнався, як це було: тільки-но я від’їхав, вона здогадалася чого; її охопив розпач, вона не знала, що робити — спочатку хотіла покликати білого робота, але зрозуміла, що це не допоможе; так само й він — вона не називала його інакше — він би теж не допоміг. Хіба що Олаф. Олаф напевно, але вона не знала, де його шукати, та й, зрештою, не було коли. Отже, вона взяла домашній глідер і поїхала за мною. Вона швидко наздогнала мене і трималася позаду, поки ще була надія, що я просто повертаюся до котеджу. Я спитав:

— А ти б пішла зі мною? Вона завагалася.

— Сама не знаю. Мабуть, що так. Зараз я так думаю, але тоді не знала.

Згодом, коли Ері побачила, що я їду далі, вона злякалася ще дужче. Що було далі, я знав.

— Ні. Нічого не розумію, — сказав я. — Навіть тепер не розумію. Як ти могла це зробити?

— Я сказала собі, що… що нічого не станеться.

— Ти знала, що я надумав?

— Так.

— Звідки?…

Вона довго мовчала.

— Може, тому, що я тебе вже трохи знаю… Тепер мовчав я. Багато про що мені хотілось дізнатися, але я не насмілювався розпитувати. Ми стояли біля вікна. З заплющеними очима, відчуваючи простір океану, я сказав:

— Ну гаразд. Ері… але що тепер? Що… буде?

— Я вже тобі сказала.

— Але я так не хочу… — прошепотів я.

— Інакше не може бути, — відповіла вона по тривалій паузі, — хоч зрештою…

— Зрештою?

— Я теж не хочу так.

Того дня, коли звечоріло, знову стало немовби гірше. Бо це поверталося, посилювалося, а потім відходило. Чому? Не знаю. Вона теж, мабуть, не знала. Було так, наче ми лише перед лицем небезпеки ставали близькими і лише тоді впізнавали одне одного і могли по-справжньому порозумітися. І ніч. І ще один день.

А на четвертий я почув, що вона розмовляє по телефону, і мені стало страшно. Невимовне страшно. Потім вона плакала. Але за обідом уже посміхалася.

Це був і кінець, і початок. Бо наступного тижня ми поїхали до Має, окружного центру, і там, в якійсь установі, перед людиною в білому сказали слова, які зробили нас чоловіком і жінкою. Того ж самого дня я дав телеграму Олафові. Наступного ранку пішов на пошту, але від нього не було нічого. Я подумав, що, може, він кудись переїхав і тому не було відповіді. Але, правду кажучи, вже тоді, на пошті, я відчув неспокій, бо це не було схоже на Олафа — таке мовчання; тоді я думав про це лише хвилину і нічого не сказав їй. Наче забув

Хоч ми стали подружжям внаслідок мого безумства, проте, хай це і видасться дивним, ми відповідали одне одному. Наше життя було якось чудно поділене. Якщо наші погляди в чомусь розходилися. Ері вміло захищала свої позиції, але це коли йшлося про загальні питання; наприклад, вона була переконаною прихильницею бетризації і обстоювала її за допомогою аргументів, не запозичених з книжок. Те, що вона протиставляла свої міркування моїм так відверто, я вважав доброю ознакою. Але ці дискусії відбувалися вдень. Говорити при денному світлі об’єктивно і спокійно про мене вона не наважувалась чи, скоріше, не хотіла, боячись уразити в мені людину моєї епохи. Але вночі — немовби через те, що морок якось поглинав чи послаблював усвідомлення того, що я поруч, — вона говорила про мене, тобто про нас, і я радів цим тихим розмовам у пітьмі, бо темрява милосердно ховала моє наївне здивування.

Вона розповідала мені і про себе, про своє дитинство, і в такий спосіб удруге, а точніше вперше, бо ці розповіді були сповнені реальним, людським змістом, я довідався, як майстерно було побудоване це суспільство всебічної, чуйно врівноваженої гармонії. Вважалося річчю цілком природною, що для того, щоб мати дітей і виховувати їх у перші роки життя, треба бути до цього грунтовно підготовленим, а тому існували спеціальні курси; навіть щоб одержати звичайний дозвіл мати дитину, подружжя мусило скласти щось подібне до екзаменів; спочатку це здалося мені чимось нечуваним, але, обміркувавши все, я мусив визнати, що парадоксальними звичаями були скоріше наші, а не їхні — адже в старому суспільстві не можна було збудувати будинку чи мосту, вилікувати хвороби, виконати звичайної адміністративної формальності без певної підготовки, а справа величезної ваги, надзвичайно відповідальна — народження дітей, виховання їхньої психіки — залежала від сліпого випадку й хвилинного потягу, і громадськість починала втручатися лише тоді, коли припускалися тяжкі, а часто невиправні помилки.

• Предыдущая
• 43/53
• Следующая